Між фазами Місяця

Розділ 66. Реакція

Ніколи не вірте новинам у перший день. Особливо тепер, в епоху соціальних медіа. Люди так швидко гортають фейсбук чи твіттер, що, прочитавши заголовок, вірять у нього, навіть не відкривши статті й не почекавши підтвердження інформації.

Стежити, як розгортається історія Іграшкового Майстра, — одне задоволення. Я увімкнув новини у своєму готельному номері й дивлюся, як кореспонденти поспішають на Світвотер-роуд, аби розповісти про другий моторошний дім жахів.

Вони розмірковують про шанси виявлення двох серійних убивць за такий короткий проміжок часу. Настала нова ера суперсерійних убивць? Ну, новою ерою я б це не назвав. А по-друге, зауважую я собі, почекайте, скоро виявляться цікаві подробиці.

Щойно повернувшись у свій номер і увімкнувши телефон, я отримую десятки повідомлень. Детективка Чен телефонувала мені шість разів, відчайдушно намагаючись дізнатися, що коїться в Атланті. Певно, місцеві надто зайняті, розбираючись, що, в біса, сталося, аби повідомляти інші правоохоронні органи.

До поліції Лос-Анджелеса тепер буде прикута особлива увага, позаяк вони ефективно закрили справу по вімблдонському будинку, назвавши головним підозрюваним Ордаво Сімса. Якщо вони й далі планують триматися цієї історії, їм гаплик.

Оскільки Джон Крістіан / Ойо Діалло був із Каліфорнії й навіть придбав там машину, тепер над цією справою працює ФБР. Отже, вони повторно навідаються до кожного свідка в Лос-­Анджелесі. Особливо до Артіса.

Не можу дочекатися, що станеться, коли вони дізнаються, як на нього тиснули місцеві органи.

На додачу до цього, у вімблдонському будинку знайшли ще одні відбитки. Гадаю, вони належать Ойо.

Чен і компанія виглядатимуть надзвичайно погано у світлі того, що дали другому підозрюваному втекти.

Я б зловтішався, якби все закінчувалося внутрішніми розборками. Але загинули люди. Сподіваюся, малий з розсадника швидко відійде від травми. Дівчаткам з ванної доведеться гірше.

Їхні налякані обличчя залишаться зі мною назавжди.

Я бачив жах у заціпенілих виразах на обличчях мертвих і навіть сам його відчував. Але бути там, тієї миті — це зовсім інше.

Я ще краще розумію, як люди на кшталт Джо Віка та Ойо можуть функціонувати. Частина здорової людини, яка відчуває емпатію, яка хоче полегшити біль того, хто страждає поруч… у них її немає. Або ще гірше — вони її позбулися.

Я помітив іще дещо — сильний запах смерті від кімнат для вбивств Ойо та жертв Джо Віка. Частина мозку, що виробляє речовини на зразок окситоцину, який допомагає нам відчувати емпатію, пов’язана з нюхом.

Я не раз чув про зв’язок між серійними вбивцями і особ­ливими функціями нюху. Цікаво, може, в цьому й справді щось є.

Мені здається, що називати спільні гени серійних убивць — небезпечно. Дуже швидко це може перетворитися на новий жахливий спосіб профілювання, і правоохоронці почнуть ігнорувати тих, хто в цей профіль не вписуватиметься. Але, можливо, варто зайнятися дослідженням варіацій, що призводять до такої поведінки. Все може бути значно складніше, ніж «якщо цього немає, ти — вбивця». Натомість можна створити діаграму того, які пересічні мутації здатні призвести до такої поведінки.

У двері стукають. Я хапаю перцевий спрей і квапливо підбігаю до порога, та перш ніж устигаю глянути у вічко, помічаю на підлозі конверт.

Щойно я розумію, що це не готельний рахунок, людини, яка його лишила, в коридорі вже немає.

Розкриваю конверт і бачу копію рапорту про арешт.

У ньому описано чорного чоловіка, арештованого за підо­зрою у розбещенні та спробі вбивства неповнолітнього.

Ім’я — Скотт Ф. Квінлан, а обличчя — Ойо.

Чорт забирай. Це рапорт поліції Балтимора, і датовано його 2005 роком.

За дві хвилини я вже на телефоні, роблю запит повної справи.

Минає година, і виявляється, що в системі така справа не зареєстрована.

Чорти б його вхопили.

Хто підкинув це мені на поріг?

Я шукаю в інтернеті інформацію про Скотта Ф. Квінлана й нічого не знаходжу. Заходжу на обидва портали, якими скористався, щоб знайти Ойо, і знову порожньо.

Зрештою шукаю ім’я офіцера, що проводив арешт, і отримую його номер.

— Слухаю, — каже чоловік із різким балтиморським акцентом.

— Це офіцер Кімберлі?

— Сержант Кімберлі. З ким я розмовляю?

— Мене звуть Тео Крей. Маю запитання по одній справі.

— Ви поліціянт?

— Ні… незалежний розслідувач.

— Це ще що за хрінь така? — відповідає він, очевидно, втрачаючи терпіння.

— Чули в новинах про будинок у Лос-Анджелесі, повний мерт­вих тіл?

— Так. Ви якось із цим пов’язані?

— Ну, це я їх знайшов. Зараз я в Атланті. Може, про це також чули?

— Трохи. Що вам треба?

— Ви не могли б зайти на один сайт і глянути на фото підозрюваного?

— Слухайте, чоловіче, я зараз саме обідаю. Це не може почекати?

— Довіртеся мені. Просто гляньте.

— Секунду…

За хвилину:

— Чорт забирай. Кляті виродки.

— Упізнаєте цього чоловіка?

— Ще б пак. Я цього вилупка затримав, коли на моє патрульне авто кинулася мати хлопчика. Він собі стояв за два квартали, мив фургон, абсолютно нічим не переймаючись. Зарозумілий хрін. Сказав, що має дипломатичну недоторканість чи щось таке. Він її не мав. Але, видно, хтось таки його захищав.

Ми його заарештували. Взяли свідчення у малого, навіть провели аналізи на предмет зґвалтування. За кілька годин з’являються якісь вилупки з держдепартаменту і заявляють, що мають його забрати.

Наш капітан цього, звісно, не дозволяє. Вони надсилають своїх адвокатів, і пиши пропало. Ми такі — ну тепер це ваша проблема.

Коли я вирішив прослідкувати за справою, її не виявилося в реєстрі. Нічогісінько. Його просто витягли з-за ґрат, а прокурори відмовилися виступати з обвинуваченням. Довбані щури.

Я зупинив одну з них у суді, коли приїздив туди у справах. Спитав, як вони, на біса, дали йому вислизнути?

І знаєте, що вона відповіла? «То була просто домашня сварка, яка вийшла з-під контролю». Довбана домашня сварка. Хлопчика ґвалтують, а тоді той монстр намагається всадити лезо йому поміж ребер, аби малий нікому не розповів. Якимсь чином прокурорка вирішила, що цього ніколи не траплялося. Вилупки.

Він переводить дух.

— Господи. Здається, того сучого сина застрелили. Нарешті, чорти б його взяли. Я б подякував тому, хто це зробив.

— Ви щойно це зробили.

— Трясця, серйозно?

— Так.

— Що ж, добре. Люди можуть поливати вас лайном, але ви зробили світові послугу. Я можу ще якось вам допомогти?

— Узагалі-то, так. Після того як Ойо відпустили, він убив багатьох дітей. І хоч люди, які йому допомогли, такого не очікували, здається, особливо вони цим не переймалися.

— Це точно.

— Мені потрібне ім’я одного з федералів. Когось, кого ви пам’ятаєте.

— Боже. Це ж так давно було. Як я вже казав, вони прибули з держдепартаменту. Та не впевнений, що вони знали, хто він, на хрін, такий. Звичайні робочі агенти.

— Можливо. Та щоб його витягли, підозрюваний з кимось поговорив.

— Так. Так. Я можу вам передзвонити? Може, знайду щось.

Я сиджу біля телефона, чекаючи на його дзвінок. Він телефонує за півгодини.

— Отже, це все, що мені вдалося відкопати. Дзвінки ми не можемо прослуховувати, та маємо право відстежувати, кому саме людина телефонує. В одного з наших детективів є база даних, яку він почав вести за кілька років до того. Імені того, хто дзвонив, не вказано, та я знаю, коли саме тому вилупку дали зробити дзвінок. Ось номер.

Він диктує його мені.

Я вводжу номер у пошукову систему. Перевіряю двічі, аби впевнитися, що це не помилка. Я очікував побачити лінію ЦРУ чи держдепартаменту. Та це інше… це очевидний доказ.

— Ви самі перевіряли?

— Так. Перед тим, як вам зателефонувати. Просто космос, га? І це пряма лінія.

— Нічого собі, — відповідаю я.

— Щасти вам із цим.

Це вже точно.