Між фазами Місяця

Розділ 56. Своя людина

Я дивлюся на інший бік темного поля зі своєї засідки поміж дерев, чекаючи, доки з’явиться Ойо. І сонце, і місяць уже зайшли, тож єдине джерело світла в моїх окулярах нічного бачення — це світло зірок.

У дитячому таборі немає нікого, крім опосума, що час від часу прогулюється територією, перевіряючи, чи не повернулися люди й чи не принесли нових дарів.

Я припаркувався за кількасот метрів звідси й дійшов пішки, сховавшись за рядом дерев, щоб Ойо не помітив мене з дороги. За останню годину повз проїхало всього чотири машини. До табору не заїхала жодна.

Не знаю — можливо, Роберт навмисно повів мене хибним шля­хом, а може, я просто неправильно його зрозумів. Наразі в мене закінчилися варіанти, і я намагаюся зрозуміти, що робити далі. Не знаю, що я очікував тут побачити. Як Ойо приїжджає й відчиняє двері до таємного підвалу? Затягує дитину в один із будиночків?

Я прогулююся навколишнім парком. Простір між деревами тут досить розчищений, стежки добре позначені.

Це не лиховісний ліс із моторошної казки. Тут важко було б щось сховати. Уявляю, як у минулому, ще до того, як цей район почали забудовувати, тут тулилися самогонні апарати й дерев’яні хижки. Тепер тут щодня гуляють десятки туристів.

Нема відчуття, що хижаку тут було б зручно. Як і люди, котрі тяжіють до безпечних місць — невеликих водойм, оточених деревами, відкритих просторів, — хижаки шукають середовище, де почуватимуться комфортно.

Для серійних убивць це зазвичай дім чи авто. У Ґейсі був підвал. У Банді — мобільність.

Що ж має Ойо? Два сусідні життя? Здатність бути на людях святим і божим, а на самоті — посіпакою зла?

У тому, як він поєднав два світи, є щось надзвичайно майстерне. Звірства з минулого наділили його владними повноваженнями, якими скористалися агенти спецслужб, намагаючись вирішити нібито важливішу проблему.

Після зустрічі з Трухляком Біллом я підозрюю, що Ойо не простий інформатор. Його пасторство може бути однією з тих загадкових справ, якими користуються підпільні елементи нашого уряду, аби переправляти зброю і гроші до тих частин світу, де ми ведемо таємні війни.

Це означає, що ті, хто віддає накази, буквально працюють на передовій. І моє втручання сприймають як акт державної зради. Хай навіть не з погляду закону, а суто патріотично.

Важко повірити, ніби їм відомо про справжню сутність Ойо. Підозрюю, ніхто й не хоче так глибоко копати. З їхньої точки зору, це лиш побічний збиток у значно важливішому конфлікті.

Я перевіряю годинник. Уже дуже пізно. Чаклунський час іще не настав, та Ойо, скоріше за все, вже пропонує своїй жерт­ві снодійний настій.

Де б вони обидва не були.

За годину я можу доїхати до його будинку, та певен, що там його нема.

Я картаю себе ще й за те, що не перевірив церкву. Навряд би він привів туди жертву, та все ж можна було б пошукати якісь виходи на його місцеперебування.

Вирішую не висовуватися і знову заповзаю у схованку. Це провал. За найліпшим сценарієм, Ойо захвилювався і вирішив нічого сьогодні не робити, а я лиш даремно гаю час.

Я не впевнений, чи збирається він скоїти вбивство саме сьогодні. Просто так мені здалося. А на здогадках науки не збудуєш.

Треба попрацювати над логікою й фактами.

Факт: Ойо не приїхав до табору.

Я походжаю територією, зазираю у вікна у своїх окулярах нічного бачення. Порожні будівлі чекають, коли повернуться діти й заповнять їх своїми голосами.

Наразі єдині звуки лунають від цвіркунів і жаб…

Я заплющую очі й прислухаюся. Є ще один звук. Схожий на крапання води.

Наближаюся до джерела, намагаючись зрозуміти, що це.

Щось у ньому здається дивним.

Нагадує плюхкання.

А ще цей звук мені знайомий.

Він неприродний, це імітація звуку.

Я повертаю голову, тепер звук лунає попереду.

Не розплющуючи очей, крокую до джерела.

Натикаюся на перешкоду, гримить щось металеве.

Розплющивши очі, я дивлюся на вкриту листям сітку між табором і старим закинутим розсадником.

Обережно, намагаючись не гриміти, підтягуюся й визираю.

Територія захаращена бур’янами й маленькими деревцями. З одного боку стоїть будиночок із відчиненими задніми скляними дверима. Всередині блимає світло великого телевізора.

Мультяшне жабеня стрибає з однієї пурпурової платформи на іншу.

Прохолодне повітря пронизує дитячий сміх, і в мене волосся стає дибки.

Перш ніж перелізти сітку й стрибнути в зарості, я розумію: треба було краще придивлятися до інших будинків на Вімблдоні…