Між фазами Місяця

Розділ 61. Параноїк

Якби я сидів там, де зараз стрижений, то дав би собі в голову важкими черевиками. Одним рухом він може вирубити мене й не перейматися за синці й подряпини. Враховуючи прикуті до ґрат руки, голова — моє найвразливіше місце.

Його плечі нахиляються, й він спирається на праву ногу, звільняючи ліву.

Чорт. Він майстер бойових мистецтв. Зараз ударить мене в голову з місця.

Позаяк голений трохи відійшов, я бгаю ноги під лавку. Треба бути готовим рухатися швидко.

Щойно стрижений зрозуміє, що відбувається, іншого шансу в мене не буде.

Він глибоко вдихає і правою рукою хапається за лавку. Я намагаюся не дивитися прямо на нього. Він нічого не має підозрювати.

Голений знову рухається в мій бік, вирішивши, що готовий закінчувати справу.

Справа до моєї голови блискавично рухається нога стриженого.

Але я присідаю, а черевик пронизує повітря і вдаряється об ґрати.

Він і гадки не має, яким вразливим себе зробив.

За мить мої руки опиняються спереду, я рвучко подаюся вперед і лівою встромляю відкритий кінець наручника в ліву очницю стриженого, перш ніж він устигає повернути рівновагу.

Він кричить і розмахує на мене руками. Я б’ю ще раз — цього разу в праве око, розтинаючи брову.

Він звалюється на підлогу, і я б’ю в голову. Крики припиняються.

За моєю спиною спантеличено застиг голений.

Я вивертаю праву руку, і кайданки опиняються біля його правої скроні.

— Чорт, ні! Чорт, ні! — волає він, благаючи милосердя.

Використовуючи наручник як кастет, я тричі різко б’ю в скроню й завалюю його на підлогу. Він скручується й застигає: у нього травма голови.

Я швидко повертаюся до стриженого й витираю кров із кайданків його футболкою.

Він непритомний, важко дихає. Хтозна, чи виживе, — але оком уже точно нічого не побачить.

Повертаюся до ґрат і застібаю наручники, ніби й не відмикав їх ключем, який тримаю при собі, відколи мене мало не вбив Джо Вік.

Поліціянти заходять лише через десять хвилин. Не знаю, так задумано, чи офіцери тут зав­жди погано працюють.

Голений підняв голову з підлоги і спирається на лавку в дальньому кінці камери.

Охоронці відмикають двері й підбігають до стриженого.

Один із них звертається до мене.

— Що трапилось?

— Він напав на того, іншого. Але програв.

Крізь натовп поліціянтів проштовхується літній чоловік у костюмі. Він підходить до мене.

— Хто ви?

— Тео Крей, — відповідаю я.

— Той, що знайшов будинок із трупами?

— Так.

— Що ви, на біса, тут робите?

Я лиш хитаю головою.

— Трапилася плутанина, — каже поліціянт. — Ми гадали, що на нього є ордер, а ордера не було.

— Тому ви зачинили його в камері з цими тваринами?

— Вибачте, — каже офіцер.

Чоловік у костюмі тягнеться мені за спину й відмикає наручники. На кінчиках пальців лишається кров, яку він витирає об чорні брюки.

— Сюди, докторе Крей, — каже він. — Обережно, тут кров.

Два парамедики намагаються зупинити кров, що хлище стриженому з ока.

Здається, я мав би відчути якесь каяття. Але зараз мені просто хочеться, щоб на його місці був Ойо.

Чоловік у костюмі обережно бере мене за руку.

— Мені дуже шкода, що вам довелося це побачити, докторе Крей. Прийміть мої вибачення. Зазвичай у нас у в’язниці нічого такого не трапляється.

Я озираюся на голеного. Парамедик накладає на його закривавлену скроню бинт. За нього можна не перейматися.

Ненадійний свідок для них — ненадійний свідок для мене.

Тепер слід переконатися, що наступний удар я зроблю до того, як той, хто за цим стоїть, знову до мене добереться.