Між фазами Місяця

Розділ 58. Лабіринт

Я рухаюся ще обережніше, намагаючись відрізнити шелест лис­тя навколо від звуку, з яким людина пробирається крізь кущі.

Намагаюсь триматися якнайнижче, то опускаю пістолет на рівень стегна, то знову підіймаю, повільно рухаючись до нас­тупного каменя. Під ногою щось хрустить. Я опускаю погляд і крізь окуляри нічного бачення бачу дитячу щелепу. Неподалік із землі стирчить кістка пальця, моторошно вказуючи на небо.

Ось підтвердження того, що вже відчув ніс: це сад смерті. Бозна, що тут може бути ще. Чого варта лиш колекція трофеїв у сараї. Вуха сіпаються від звуку скреготу по бетону. Він перемістився й наближається ззаду.

Він на своєму полі. Я ж просто сліпо рухаюсь до нього в пастку.

Зважую ризик вистрілити з пістолета, втім, одразу ж відкидаю цю дурнувату ідею. Шанси влучити в когось майже нульові. Цим кимось може бути дитина.

Дитина, нагадую я собі. Я не маю права на невдачу. Все це — заради хлопчика.

Я прямую далі, на світло. Чую, як щось рухається в моєму напрямку все ближче й ближче.

Я можу опуститися на землю, лягти й почекати, тримаючи пістолет напоготові…

Та ноги несуть мене вперед. Телевізор більшає, вже можна прочитати кількість очок, які набрало жабеня.

Кроки.

Я виразно чую позаду кроки.

Починаю бігти, перестрибую через кущ і опиняюся у дворику.

Дитини на дивані вже не видно, та над підлокітником стирчить нога в білій шкарпетці.

Шум за спиною гучнішає — немов дика тварина несеться крізь кущі.

Я забігаю в будинок, скидаю окуляри й зачиняю скляні двері. Перше, що я бачу, — своє яскраве відображення.

Притуляюся до скла й бачу, що там хтось стоїть. Високий, сильний. На краю дворика.

Замикаю двері й оббігаю диван. Хлопцеві на вигляд років дванадцять. Він відключився й лежить головою на по­душці.

Склянка з фіолетовим напоєм зникла.

Міцно стискаючи пістолет і нервово зиркаючи на задні двері, я відкриваю малому повіки. На мене дивляться жовті очі.

Його зіниці розширені.

Я ляскаю його по щоці.

— Прокидайся, — шепочу.

— Ми підемо дивитися на форт? — питає він крізь сон.

— Малий, краще тобі туди не ходити.

Я саджаю його й дістаю телефон. Дзвоню 911 і кажу операторові адресу, потім кладу апарат, лишаючись на лінії.

Ігнорую прохання диспетчера повідомити більше інформації, позаяк моя увага повністю зосереджена на скляних дверях.

Він там…

Що ти робитимеш тепер, Ойо? Малий у мене, я знайшов це місце.

Перетворишся на озвірілого монстра, як Джо Вік? Чи розчинишся в темряві?

Відповідь надходить, коли у скло влітає статуя.

На мене летять уламки. Я присідаю й захищаю дитину. Скульптура вдаряється об скляний столик і падає на підлогу.

Я висовую пістолет за диван і стріляю у темряву.

БАХ.

БАХ.

БАХ.

Визираю й бачу лиш верхівки недоглянутих рослин на тлі нічного неба.

Якби це був Джо Вік, я б хвилювався, що він зайде через парадні двері.

Але ні.

Цей абсолютно інший.

Іграшковий Майстер знає, коли тікати.

Здалеку чути звук сирен. Я чекаю, доки вони наблизяться, а тоді ховаю пістолет назад у кобуру.

Сьогодні він мені більше не знадобиться.