Між фазами Місяця

Розділ 35. Справедливість

За дві години я вже їду в червоній «Тесла Модел Ікс», що належить Мері Карлін. Вона різко маневрує в потоці машин, і я молюся, щоб інженери Ілона Маска справді виявились такими вправними, як про них розповідають.

Мініатюрна п’ятдесятирічна невгамовна жіночка з вогненно-рудим волоссям увірвалася до поліційного відділку разом із маршалом і звільнила мене. Я навіть черевиків зняти не встиг. Справжнісінький вихор, від якого я досі не можу відійти.

— Дякуйте судді Девенпорту. Це він наказав вас звільнити.

— Він був перед вами в боргу?

— Ха! — вона обганяє черговий «Пріус». — Це навряд. Він мене ненавидить. Я лиш сказала, що якщо ви ночуватимете у в’язниці, то, чекаючи на ваше звільнення, зберу прес-конференцію й розповім журналістам, як незадоволені своїм розслідуванням поліціянти арештували вас, бо шукали цапа-відбувайла на випадок лаж із затримками.

— Гм. Я про це так навіть не думав.

— Я теж не знаю, що в них у головах. Але погрози вистачило, аби їх мотивувати. То за що ж вас заарештували?

— Тобто, ви мене витягнули, навіть не знаючи, за що мене взяли?

— Я бачила ордер. Досить розпливчастий. Це може зіграти проти них. Самі собі по яйцях топчуться. Можете не розповідати, та я ваша адвокатка, тож мені страшенно цікаво.

— Я забрав кілька знахідок із забитого колектора біля вімблдонського будинку.

— На вулиці?

— Так.

— Чудово, чорт забирай. Забитому? Це порушення закону про охорону довкілля. Якщо район бідний, можна буде позиватися ще й за це. Продовжуйте…

— Ну, я знайшов декілька кісток, екстрагував ДНК та провів власний аналіз.

— Краса! — каже вона. Ми летимо смугою для пасажирського транспорту. — То ви їх узяли не з місця злочину?

— Ні. Поліція навіть не була в курсі, що вони там.

— А зараз копи знають, звідки вони у вас?

— Ні. Я тримав рот на замку. Детективка Чен переконана, що я викрав їх із вімблдонського будинку до чи після того, як викликав поліцію.

— А раніше вас питали про наявність якихось доказів?

Чен перепитувала, переймаючись, чи не почав я збирати зразки, як тоді в Монтані.

— Так. Неодноразово. Я відповідав, що нічого не маю. Це правда.

— Я подам запит на відео вашого допиту. Їй це страшенно не сподобається. Добре, що ви нічого не брали з подвір’я — навіть до того, як його оголосили місцем злочину. Так значно легше. Їй нізащо не вдасться це на вас почепити.

— Гадаєте, я мав їй сказати? Може, і проблем би тоді не було.

— Хрін там! Їхні дії неможливо передбачити. Ви молодець, що тримали рота на замку. То що там за зразки?

— Кістки.

— Жах. І їх забрали з готельного номера?

— Так.

— Вона повідомила, куди саме їх конфіскували?

— Гадаю, надіслали до лабораторії, де працюють над вімблдонською справою.

— Хо-хо! Оце вони обісрались, — вигукує Мері й натискає кнопку на моніторі авто.

— Що там? — питає молода жінка.

— Зв’яжи мене з Девенпортом.

— Секунду.

Перш ніж знову зосередитись на дорозі, Мері дивиться на мене.

— Це ваша приватна територія. З тим ордером вони не мають права ідентифікувати знайдене як докази чи навіть розглядати його в контексті вімблдонської справи.

— Але я хочу, аби вони додали їх до справи.

— Я теж — якщо не використовуватимуть їх проти вас.

— Що цього разу, Карлін? — озивається грубуватий голос літнього чоловіка.

— Здається, ваші лос-анджелеські детективи конфіскували майно з фіктивним ордером і вже відіслали його до вімблдонської лабораторії.

— То й що?

— То й що? Слухайте… якщо не хочете, аби важливі складові розслідування було втрачено, краще б вам зателефонувати судді Лау. Нехай його детективи виймуть усе зі сраки, в яку запхали. І якнайскоріше. Вони вже встигли пригрозити тюремним терміном моєму клієнтові — який, до речі, свої ДНК-штуки знайшов у колекторі на території, що є суспільною власністю і ніяк не пов’язана з будинком. Я вже обговорюю з Клейнером позов проти незаконного арешту.

— Ні, не обговорюєте. Він сидить поруч зі мною.

— Нічого страшного, його номер у мене набирається одною кнопкою. Вони більше нічого не забирали? — повертається до мене.

— Комп’ютер і пістолет.

— Цирк. Чули? Якщо Лау справді поруч, порадьте йому виправити ситуацію.

— Іди на хрін, Карлін.

— Я б сходила — та де ж ти знайдеш у цьому місті підходящий хрін?

Вона натискає кнопку «Завершити дзвінок».

Я спантеличено на неї витріщаюся, не в змозі докумекати, що це було. Вона помічає мою реакцію.

— Чули вираз «не діставай пістолет, якщо не збираєшся стріляти»?

— Так…

— Вони добряче блефували. Чен зі своєю компанією вирішили вас залякати. Б’юся об заклад, вас наказав приперти до стінки прокурор Ґрасслі, який займається цією справою. Проблема в тому, що до вас ставились, як до підозрюваного, а не як до небайдужого громадянина. І це не просто зневажливо — ми ще й використаємо це проти них.

— Це не вплине на хід справи?

— Не переймайтеся. Скоріше за все, сьогодні ж увечері поліція привезе вам речі.

— Я мав на увазі вімблдонську справу. Це на неї не вплине? Бо це головне.

— А, це. Точно. Я забула, що ви чесний-пречесний благодійник. Ні. Вони запхали свого носа у ваші справи, бо гадають, що натрапили на слід. Їм просто треба було заткнути вам рота.

— Стривайте… У них хтось є?

— Я вам цього не казала, але вони подали запит на екстрадицію з Бразилії. Здається, отримали збіг відбитків та крові з людиною, яка сидить у тамтешній в’язниці.

— Побий мене грім.

— Їм пощастило. Якийсь кілер на службі в банд. Бразильці затримали його кілька місяців тому.

— Стривайте, як кілька місяців? Щось не клеїться. Остання жертва з тих, про які нам відомо, зникла лише минулого місяця.

Вона хитає головою.

— Я про це нічого не знаю. Та вони гадають, що знайшли убивцю.

— А я гадаю, що вони помиляються.

Мері під’їжджає до мого готелю й зупиняється на парковці.

— Не знаю, що вам з цього приводу сказати. Та будьте певні, вони вас слухати не захочуть. Нехай привезуть цього типа. Якщо якісь докази не триматимуться купи, сподіваюсь, усе якось розрулиться.

— Але можуть минути місяці…

— Звичайно. Ви зробили, що могли.

— Не певен. Справжній убивця досі на волі.

— Імовірно. Але коли Чен наступного разу постукає вам у двері, від неї можна буде очікувати чого завгодно. Навіть пастки. Професійна порада: тримайтеся подалі. Я не можу так часто користуватися своїми фокусами.

Я відчиняю дверцята.

— Дякую. Ем… випишете мені рахунок, чи як?

— Цього разу я пригощаю, позаяк ви боретеся за гідну справу. Наступного — надішлю Джуліану жирнючий рахунок. Доб­раніч. Якщо до ранку вам не привезуть комп’ютер — дзвоніть. А, і я знайду спосіб передати, щоб залишили ті ДНК-штуки собі.

Вона від’їжджає, і я намагаюся зрозуміти, як діяти далі. Може, цей вихід на бразильця щось змінить, а може, й ні. Та чекати часу нема.

Перш ніж у мої двері постукали, «Предокс» дещо знайшов. Потенційну модель, про яку я раніше не знав. Якщо вона підтвердиться, часу в мене ще менше.