Між фазами Місяця

Розділ 34. Слідство

Я сиджу за столом у кімнаті для допитів. Це не кімната для переговорів, позаяк столик надто маленький, а кільце, вкручене в стіну біля мене, вочевидь призначене для наручників.

Добре, хоч зараз мої руки вільні. Коли я востаннє був у кайданках, то опинився в машині, збитій з дороги людиною, яка жадала моєї смерті, й потім витратив кілька годин на лекцію про тонке мистецтво звільнення від наручників від хлопця з Остіна, який знімає на цю тему відео для YouTube. Крім того, вечорами я брав уроки самооборони у колишнього чемпіона зі змішаних бойових мистецтв, який вирішив вивчати медицину, й за це допоміг йому підготуватися до іспитів. Сподіваюся, ці знання залишаться теоретичними.

Чен та детектив поруч із нею, Рауль Авіла, сидять обабіч мене, і їхні наміри однозначні — принаймні якщо зважувати на серйозність, із якою вони їх виявляють. Та їхньої справжньої мотивації я поки не розумів.

Натомість розумію, що означає можливість так швидко отримати ордер на обшук. Вони на телефонному зв’язку з прокурором і дружнім суддею.

Ще я знаю, що коли востаннє опинявся в подібній ситуації, то не втримав рота на замку. І мене ледь не звинуватили у вбивстві.

Хоча сили світла та добра на моєму боці, наразі Чен цього не помічає. Вона хоче знати, звідки в мене зразки ДНК.

Я взяв їх із вулиці й маю напоготові пояснення, але мовчу. Відколи вона тицьнула мені в обличчя тим ордером, я не сказав ані слова, окрім: «Телефонний дзвінок».

— Докторе Крей, коли ви зібрали ці зразки? До того, як зателефонували на 911, чи після?

— Телефонний дзвінок.

— Якщо ми все прояснимо зараз, можливо, телефонний дзвінок вам і не знадобиться. Просто дайте відповідь на моє питання.

— Телефонний дзвінок, — повторюю я, цього разу дивлячись в об’єктив камери, що стежить за мною з кутка.

— Раніше ви охоче з нами співпрацювали. На жаль, ви проігнорували надані чіткі інструкції.

Я лиш витріщаюся кудись поміж детективів.

— Ви з ним поговоріть, — каже вона Авілі.

— Докторе Крей, нам украй важливо мати чіткий ланцюг доказів. Таке втручання може зруйнувати все наше розслідування, — каже Авіла.

— Телефонний дзвінок.

Хотілося б сказати, що мої зразки до їхнього ланцюга доказів ніяк не причетні і, власне, доказами їх ніхто не називав — та, відкривши рота, я ступлю на небезпечну доріжку.

Чен уривається терпець.

— Уже за годину ми можемо вивести вас крізь ті двері. Або ж офіційно висунути звинувачення, і перш ніж завтра з вами зустрінеться адвокат, ваше ім’я фігуруватиме в газетах поруч зі словами «приховування доказів».

Я нічого не кажу, втім, починаю мимоволі усміхатися. Ми обоє розуміємо, що такі заголовки — останнє, що їй зараз треба. Вони лиш допоможуть адвокатові позбутися всіх судових доказів.

Гадаю, вона вловила причину моєї реакції і змінює підхід.

— Ми ще багато чого можемо на вас повісити. Викрадення тканин тіла. Порушення санітарних норм. Вторгнення на приватну територію. Злочинів декілька. На кону реальний термін. Не штрафи, — вона повертається до Авіли. — Чи не так?

— Легко. Та можемо вам і допомогти, якщо отримаємо хоч якісь пояснення. Що скажете?

— Телефонний дзвінок.

Чен червоніє.

— Знаєте, замість того, щоб витрачати свій час тут, із вами, ми могли б вистежувати підозрюваного.

Я не витримую й бурмочу:

— Ну-ну…

Авіла кидає на мене роздратований погляд.

— Та пішов він на хрін.

— Гаразд, докторе Крей, нехай буде по-вашому. Ми вас арештуємо. Доведеться провести нічку за ґратами з найдобірнішими персонажами. А завтра, якщо пощастить, вам висунуть звинувачення. Вдасться знайти адвоката, якому ви довірятимете більше, ніж нашому державному захисникові, — зможете вийти за день-два. Ми тим часом дозволимо пресі вигадати все, що їм заманеться, про речі, знайдені у вашому готельному номері. І загалом про всю цю ситуацію.

— Може, для арешту використаємо ширший термін на кшталт зберігання контрабанди? — питає Авіла у Чен, намагаючись мене залякати.

Я тримаюсь якомога стоїчніше. Не розуміють вони, що єдина репутація, до якої мені було діло, давним-давно заплямована.

Чен стукає в двері, до кімнати заходить поліціянт і надіває на мене кайданки.

Коли мене ведуть коридором, Чен гукає вслід:

— Не намагайтеся зі мною зв’язатися. Я з вами закінчила.

Далі — година принизливих процедур. Мене «приймають». Переважно я сиджу на пластиковому стільці в компанії злочинців і негідників, очікуючи, доки назвуть моє ім’я. Затим мене проводять через різні кімнати, беруть відбитки, фотографують і піддають дуже ретельному, хоч і не зовсім медичному обшуку на предмет контрабанди.

Нарешті мене впускають до маленької кабінки з телефоном і дають дозвіл на один дзвінок.

Хоч у Монтані в мене і є адвокат, який допоміг розібратися з затяжними наслідками історії з Джо Віком, в Лос-Анджелесі від нього користі мало.

У мене є кращий варіант, ніж дзвінок адвокатові. Я телефоную своєму другові Джуліану Стайну. Джуліан — венчурний капіталіст, затятий прихильник науки та іконоборець, який не боїться відстоювати непопулярні думки.

— Привіт, Тео! Як воно? Результати з лабораторії стали в пригоді?

— Можна і так сказати…

— Ой-йой. Що сталося? Цей теж за тебе взявся?

— Ні. Гірше. Копи взялися. Маєш гарного адвоката?

— Ти зараз у в’язниці?

— Так. Щойно оформився.

Він перемикається на гучномовець, і мені чути, як він клацає на телефоні.

— Поліційне управління Лос-Анджелеса?

— Воно.

— Котра там зараз година? Майже дев’ята?

— Було б чудово, якби завтра хтось зміг під’їхати, коли висуватимуть обвинувачення.

— Хрін там. Ти сьогодні спатимеш у власному ліжку.

— Воно в Остіні…

— Можу надіслати приватний літак.

— Мені просто потрібен адвокат.

— Секунду.

Знову клацання.

— Вона в дорозі.

— Уже?

— Так, сер. Мері Карлін. Чув про таку?

— Чув. Постійно світиться на CNN і FOX. Із тих, що люблять увагу?

— Так. Саме тому вона тобі й потрібна. Не через те, що вона може зробити в залі суду, а радше через те, що вони робитимуть, коли дізнаються про її приїзд.