Між фазами Місяця

Розділ 22. Бесіда

Наступного дня я сиджу на крихітному пригвинченому до підлоги металевому стільчику, спроєктованому для мінімального комфорту. Поруч, по інший бік скла, сидить білий хлопець із нецензурним татуюванням на шиї, яке, гадаю, значно зменшить його шанси влаштуватися потім на роботу в державну установу. Прикриваючи рукою слухавку, він кричить на свою дівчину з приводу якихось сімейних проблем — так, щоб не розгнівати охоронців. Виглядає він доволі стильно.

Я й гадки не маю, чого чекати від Артіса. Його реперська футболка не вселяє надії. Доступ до його малолітніх справ заблоковано, але судячи з того, що свій перший дорослий злочин він скоїв у шістнадцять, картотека забита під зав’язку.

Артіс був прийомною дитиною, чия мати жила від в’язниці до в’язниці й стрибала від сутенера до сутенера. Він ніколи не знав нормального життя. Перший термін в окружній тюрмі відсидів за спробу збуту. Цього ж разу сидить, бо намагався пограбувати таксиста, викликавши його з краденого телефона.

Мене трохи заспокоює, що за документами він ніколи й нікому не завдавав шкоди. Втім, це лиш означає, що йому не висували таких звинувачень. Неприємна й жорстока правда про рецидивістів: звинувачують їх менш ніж у десяти відсотках скоєних злочинів. Я завжди думаю про це, читаючи заголовки блогів на кшталт «Цей нещасний хлопець лише…» З іншого боку, наша система правосуддя ґрунтується на тому, що ми можемо довести, а не на тому, що підозрюємо. І я не знаю, чи існує краща альтернатива. Хіба що нам захочеться стати поліційною державою.

Я попросив Артіса про зустріч, назвавшись репортером, і поклав на його в’язничний рахунок п’ятдесят баксів, аби він мав змогу купити чипсів чи ще чогось такого, що ми зовні прий­маємо як належне.

Коли його заводять, я зразу ловлю погляд срібно-сірих очей, що стежать за мною з іншого боку кімнати. Він злегка задирає голову і широко всміхається.

Охоронець вказує на місце навпроти мене. Артіс падає на стілець і підіймає слухавку.

— Мій новий улюбленець! Дуже дякую за внесок у реабілітаційний фонд Артіса.

— Радий допомогти, — відповідаю я. — Мені вирахують це з податків разом із трьома годинами у приймальні?

— Вибачай. Наступного разу накажу своїм, аби впустили тебе швидше.

Не знаю, чого саме я очікував, але точно не цього безтурботного парубка.

— Дякую.

Скільки мають тривати такі теревені? Я на них не розуміюся. Тим паче — коли спілкуюся з людьми, які незабаром дізнаються, чи доведеться їм провести кілька наступних різдвяних вечорів за ґратами.

— То ти приїхав дізнатися мою точку зору?

Він гадає, що я тут через той випадок із таксі.

— Ні.

Він уже був готовий бубоніти заготовку про алібі й, почувши, що мене це не цікавить, змінився на лиці.

— Стривай, хіба ти не репортер, що хотів почути мою версію подій?

— Я збрехав.

— То якого хріна ти сюди припхався? Якщо ти з прокуратури, я не говоритиму.

— Я не юрист.

Я дістаю з папки фотографію його графіті.

— Хотів спитати про ось це.

Він зиркає на знімок, потім переводить погляд на мене.

— Не знаю, хто такий D. Rez. Очевидно, дуже талановитий хлопець. Якщо цікавить виставка його робіт, можу спробувати тебе з ним зв’язати.

— Готовий покласти п’ятдесят баксів на його тюремний рахунок, якщо він зможе відповісти на кілька запитань.

Артіс обдумує почуте.

— А знаєш, може, у нього таки знайдеться час. Хвилинку.

Підводиться й одразу ж сідає назад.

— Чим можу допомогти?

Артіс любить блазнювати. Певно, довелося навчитись, постійно міняючи домівки, а пізніше — виправні установи.

— Містере D. Rez, я хочу поговорити про Іграшкового Майстра.

Його обличчя раптом кам’яніє. Незмінна усмішка згасає. На мить переді мною з’являється налякане хлопченя.

— Уявлення не маю, про що ти.

Я вказую на слова «Іграшковий Майстер» над його графіті.

— Ось тут написано. Якщо не помиляюся, фарба та сама, яку ви використали для решти малюнка.

Він намагається розкусити, чого ж я приїхав.

— Розкажіть мені історію цього графіті.

— Та що я знаю? Просто собі дитячі вигадки. І все.

Відповідає, мов робот.

— Ви його колись зустрічали?

На відповідь у нього йде надто багато часу. Я одразу все розумію.

— Зустрічав? Та він же несправжній. Типу Фредді Крюґера. Як його можна зустріти? Хіба актора, що його грає, чи щось типу того.

— Чули про вбивцю з Монтани? Про можливого нового рекордсмена?

Він повільно киває.

— Здається, бачив щось таке по телевізору. Дебелий стрьомний селюк.

— Так, це він. Я його зустрічав.

— І як пройшла зустріч?

— Він мене ледве не вбив. Не люблю про це згадувати.

— І тобі повірили?

Ось воно… тепер я розумію, чому він опирається.

— Зрештою — так. Спершу ніхто взагалі не вірив у його існування. Мені довелося викопувати тіла. Купу тіл.

Перед очима досі постають бліді обличчя молодих дівчат, знайдених напіврозкладеними в неглибоких могилах.

— Я розумію, як це, коли тобі ніхто не вірить.

Він хитає головою.

— Не знаю, про що ти. Мене пошматували якісь малі бандюки.

Трясця. Цього я не очікував.

— Ти сам це пам’ятаєш? Чи тобі так сказали психотерапевти?

— Терапевти. Та пішли вони. Лізуть у голову й кажуть, що було, а що ні. Ні хріна вони не знають.

Я знов піднімаю фотографію його графіті.

— Хто він? Що він із тобою зробив?

— Він сраний привид.

— Що це означає?

Артіс задумливо дивиться поперед себе. Я його не кваплю. Він явно глибоко сховав ці спогади.

Переводить погляд на світлину і говорить ледь чутним голосом:

— Мені казали, я все вигадав. Називали брехуном. А я був просто дитиною. Я б не зміг вигадати щось настільки шибонуте.

— Наскільки шибонуте?