Між фазами Місяця

Розділ 23. Білий автомобіль

Обхопивши голову і втупившись у поверхню столу, Артіс пригадує свою зустріч з Іграшковим Майстром. Я мовчу і просто даю йому вибалакатися. Здається, він уперше з дитинства розповідає цю історію. Деяких деталей уже не пригадати, однак з роками можна глибше осмислити все, що насправді сталося.

Перше, що я розумію, — дати вкрай нечіткі. Тож я не дізнаюся, коли він зустрівся з Іграшковим Майстром. Втім, нескладні обрахунки швидко показують, що сталося це приблизно за півроку чи рік після зникнення Крістофера Бострома.

Болісна міміка показує, що спогади зовсім не поблякли.

— Ще до зустрічі я чув, як діти постійно про нього говорили. Мовляв, це такий тип, що катається на великому білому «Кадилаку», опускає вікно й питає, чи добре ти поводився. Якщо ти відповідав «так», він давав тобі п’ять баксів, іграшку чи ще щось і просив нікому не розповідати. Щоб інші діти не заздрили. Але, звісно, діти є діти, всі тільки про це й говорили. Шепотіли на вухо: «А ти чув про Іграшкового Майстра?». Питали, чи ти колись його зустрічав. Дехто навіть брехав — не хотів вирізнятися.

У мене в житті ні хріна не було. Можеш уявити, як я мріяв, щоб до мене під’їхав Іграшковий Майстер. Клянусь, я навіть кілька разів стояв на узбіччі й видивлявся білі машини.

А тоді спускаюсь я собі якось по Сто двадцятій, а до мене підкочує цей великий білий «Кадилак». «Агов, ти! — гукають звідти. Глибокий голос. До всирачки глибокий голос. — Ти гарно поводився?»

«Гарно, блін!» — кажу я йому — і він махає мені п’ятидоларовою купюрою. Я підходжу до вікна, а він раптом хапає мене за руку — несильно, але міцно — і підтягує до себе. Дивиться мені у вічі й перепитує, чи точно я гарно поводився.

Я кажу: «Так, сер». Він питає, як мене звуть, де живу, а тоді дає п’ять доларів, каже тримати язика за зубами і їде геть.

У мене в житті п’яти доларів не було. Це як у лотерею виграти. Я одразу ж побіг у магазин із цукерками по десять центів і купив кожної по одній.

Пам’ятаю, як сиджу на лаві, їм усі ті цукерки й думаю, що це найкращий день у моєму житті. Я був тупим малим гівнюком. Він купив мене за п’ять баксів.

День за днем я не полишав надії знову його зустріти. Нарешті він знову під’їхав у своєму «Кадилаку» і спитав, чи гарно я поводився. Я відповів: «Так, сер». А він тоді раптом і каже: «Я чув, ти розповів кільком дітям про те, що я дав тобі п’ять доларів».

Я спершу закричав, що все неправда й діти брешуть, а тоді признався, що правда, і пообіцяв більше нікому не розповідати.

Тут він почав від’їжджати, і я почувався так, ніби повз вікно пролетів Санта-Клаус. А тоді раптом загорілись його стоп-сигнали — ніби Санта-Клаус передумав.

Відчиняються пасажирські дверцята, і я знову чую його голос: «Хочеш поїхати до Країни іграшок?»

Я, блін, знати не знав, що воно таке, але розумів, що хочу до всирачки. От і сказав: «Так, будь ласка, містере Іграшковий Майстер». А він тоді відповів, що я маю лягти на підлогу його машини, бо в Країну іграшок мене доведеться везти крадькома, адже дітям туди не можна. Чуваче, мені було дев’ять. Усе це лайно здавалось логічним. Про те, що так я не запам’ятаю, куди ми, блін, їдемо, я навіть не думав. Минуло кілька хвилин. А може, й годин. Я був такий радий, що не слідкував за часом. І от він каже, що можна вилазити. Ми в Країні іграшок.

Я відчиняю дверцята і, ясний перець, опиняюся в сраній Країні іграшок. Зараз я розумію, що то був гараж, але тоді мене могли хоч на Північний полюс завезти. Стіни заставлені фігурками супергероїв, усілякими іграми, цілий, на хрін, іграшковий магазин. Плюс кульки і музика.

Він провів мене до ще однієї кімнати, де по величезному телику йшли мультики. На іншому можна було грати в відеоігри. Він дозволив грати скільки захочеться.

Пам’ятаю, він пригостив мене якимось соком, і мені стало трохи не по собі. Та я подумав, що, певно, так і слід почуватися в Країні іграшок.

Артіс переводить подих.

— Коротше, граю я в ті ігри, а він собі робить усіляке. Хапає мене, ніби це така гра. Я сміявся й веселився. Не розумів, що відбувається.

На його обличчі з’являється гримаса болю.

— Я був малим пацаном. Ніхто ніколи про мене не дбав.

Мені зводить шлунок.

— Вибач, чуваче. Вибач, що змусив згадати.

Він кидає на мене дивний погляд.

— От же ж гівно. І це ще навіть не найгірше. Трясця, та таке зі мною й вихователі в малолітці робили. Коротше, отак усе й почалося. Після того, як він посмикав мене за дрючка і всяке таке, він знову завів мене в машину, поклав на підлогу і відвіз туди, звідки підібрав.

Потім, коротше, ще один пацан якось розповідав, що Іграшковий Майстер хапав його за цюцюрку. Деякі діти відтоді називали його гомиком, тож я тримав рота на замку.

Через кілька днів Іграшковий Майстер знову мене підібрав. Спитав, чи нікому я не розповідав. Я відповів, що нікому. Цього разу він мені повірив. Сказав, що знову відвезе до Країни іграшок, і змусив лягти на підлогу «Кадилака», як минулого разу.

Удома він запропонував того червоного пуншу, та я згадав, що коли випив його минулого разу, дупля не відстрілював, граючи в «Супер Маріо Карт», тому вдав, що випив, а насправді вилив усе на підлогу.

Сиджу в кріслі, граюся, коли він заходить і каже, що хоче відвести мене до особливої кімнати, куди пускають лише хлопчиків.

Пам’ятаю, я спитав, що там. Він відповів, що там сюрприз лише для мене. Звичайно, я пішов із ним. Ми вийшли на заднє подвір’я, де стояв той гараж. Зайшли всередину, а там темно хоч в око стрель. Я злякався, але містер Іграшковий Майстер мене заспокоїв і дуже гучно увімкнув якусь музику. Я відчував, як він совається навколо мене. Ми стояли на якомусь матраці, і щораз, як він рухався, той трохи ковзав.

Вмикається світло, і… щоб я здох.

Артіс заплющує очі.

Містер Іграшковий Майстер стоїть переді мною в чому мати народила. Спершу я помічаю на його тілі всі ті рубці. Хрінь несусвітня. А тоді помічаю ніж. А тоді — його гримасу. Найстрашніше, що я бачив у своєму житті. Він зав­жди так усміхався, та­кий щасливий був чувак. Але в ту мить ним ніби демон оволодів.

Я навіть не помітив першого порізу.

Артіс робить рукою жест, ніби вдаряючи себе в груди.

— На мені тоді була якась мішкувата хрінь, чиясь зі старших, тож ніж увійшов не дуже глибоко. Та все ж увійшов. Я кинувся до сраних дверей. Іграшковий Майстер, певно, думав, що замкнув їх, а може, був надто п’яний, аби швидко рухатись. Не знаю.

Артіс на якусь мить замовкає, його дихання пришвидшується, очі вдивляються в далечінь. Раптом він усміхається.

— Чуваче, я вилетів із тих дверей і помчав подвір’ям, мов драний кіт. Територія була огороджена, та я добре лазив. Пам’ятаю звук, із яким він ударився лобом об ту огорожу, мов носоріг. Бамсь!

Він волав: «Повернися! Це лише гра!». Хріна. Собачого. Шукай дурніших. Я біг не зупиняючись, аж доки дістався автобусної зупинки і якась мексиканка почала верещати, щойно мене побачила.

Наступне, що пам’ятаю, — я в лікарні, і копи розпитують, що сталося. Я розповів, що був у Країні іграшок і в містера Іграшкового Майстра вселилась потвора. Ясна річ, вони вирішили, що в мене дах поїхав.

Через декілька днів мене повезли в машині без розпізнавальних знаків і попросили показати, в якому будинку все це сталося. Та я не знав. Коли я біг — я просто біг. І не озирався.

Вихователі вирішили, що я брешу і насправді то була якась типу посвята в банду. Ні. Є, звісно, геть шизануті жорстокі покидьки, але банди малолітніх, що займалася б таким лайном, тоді не існувало. Та вони вірили в те, у що хотіли вірити. Зрештою, у це повірив і я.

Я заговорюю вперше за кілька хвилин.

— Вибач, що тобі довелося знову все це пережити. І тоді ти намалював графіті?

— Гадаю, так я намагався попередити дітей. Та насправді я мало що з того пам’ятаю. Почасти щось пригадую, навіть через стільки років… типу запаху в тому гаражі. Там ніби лайно якесь здохло. А ще там уздовж стін стояли банки з лайном. Ну, точно не з арахісовим маслом, — він робить довгий видих. — От тобі й маєш. Артіс проти Іграшкового Майстра.

— Господи.

Це все, що я можу сказати.

— Не жалій мене. Пожалій усіх тих малих братків, які не хотіли махлювати в «Маріо Карт».

— То ти так і не знайшов того будинку?

Він хитає головою.

— Уже старшим я їздив округою й намагався його знайти. З пістолетом на колінах видивлявся білий «Кадилак». Але так і не знайшов. Не знаю, скільки я пробіг того вечора. Далеко б не пробіг. Я добряче стікав кров’ю. Втім, виявилося, що я пробіг достатньо, аби копи не змогли його знайти.

— Ти щось пригадуєш? Будинки? Якісь орієнтири?

— Ніби й так. Але все воно перемішалося.

— А якби можна було відтворити твій маршрут?

— Тобто?

— Навряд чи там багато будинків із гаражем та огорожею.

— Якщо в тебе є фотографії, я б на них поглянув.

Якусь мить я міркую.

— Можливо, у нас є дещо краще.