Між фазами Місяця

Розділ 13. По грошовому сліду

Хто ж такий Вільям Бостром насправді? Скорботний батько чи банкір Пабло Ескобар з Південного централу?

Корман лишив мені чимало поживи для міркувань і, на диво, той стос папок із даними про зниклих безвісти дітей. Я розцінюю це лише як спробу показати, що він страшенно завантажена людина, й заздалегідь заготовлене виправдання на випадок якоїсь знахідки. Втім, після того що він мені розповів про Вільяма, на знахідки я не споді­ваюся.

Настав час самотужки зібрати інформацію про Бострома.

Я орендував авто й припаркувався оддалік від його будинку. Потім зателефонував йому й пояснив, що затримаюся ще на кілька годин.

Ставлячи експеримент, намагаєшся звести ефект спостерігача до мінімуму. Чи то підраховуючи популяцію вовків на Алясці, чи то перевіряючи, як фотон проходить крізь ґратки арсеніду галію, ви прагнутимете, аби суб’єкт поводився так, ніби вас немає поруч.

За двадцять хвилин Вільям виїжджає і прямує в протилежний бік.

Поки він їде до Комптона, я намагаюся триматися на відстані кварталу, аби лишатися непоміченим. Його перша зупинка — одна з пралень, про які згадував Корман.

Вільям проводить усередині близько п’ятнадцяти хвилин. Він нічого не заносить і не виносить.

За вісім хвилин ми зупиняємося біля іншої пральні. І знову він виходить за п’ятнадцять хвилин.

За дві години він відвідує ще десять пралень. Спостерігаючи, як Вільям блискавично відвідує всі ці заклади, я міркую, скільки з них працюють законно, а скільки, можливо, слугують прикриттям для відмивання грошей від торгівлі наркотиками. Дрібними купюрами й монетами, якими користуються у пральнях самообслуговування, навряд можна відмити двадцятки й сотні, за які купують наркотики.

Я припускаю, що він просто довільним чином перевіряє рахунки. Більшість пралень працюють лише з готівкою, тому нечесні працівники без проблем можуть красти з каси.

Підозрюю, що Вільяму та його роботодавцю Джастісу Метісу стачило розуму встановити у всіх закладах приховані камери, аби відстежувати дрібні прийомчики на кшталт скидання лічильників у машинах і обміну готівки на жетони з власних кишень.

Навідавшись до низки пралень, ми з Вільямом прямуємо до точки обміну чеків. Біля дверей вишикувалася черга, здебільшого з латиноамериканців. Усі вони хочуть обміняти чек на готівку або ж узяти позику до зарплати.

Цей сектор економіки зав­жди мене дивував. У ході регуляторної реформи уряд спробував закрити точки видачі мікропозик під захмарні відсотки. Я розумію бажання захистити маленьку людину, та все ж не певен, що їй на користь закриття законних установ, яке розв’яже руки підпільним кредиторам. Втім, я біолог, а не економіст. Я лише знаю, що коли одна система йде на дно, на горизонті з’являється інша, жадібніша.

Так чи інакше, а точка обміну чеків, здавалося, переживає свої найкращі часи. Чистий діловий фасад, як у більшості банків. На прикриття для якогось підпільного бізнесу не схоже. Може, в цьому й суть, і саме тому я не коп.

Вільям сідає в авто, і за хвилину я отримую повідомлення:

«Ще на годину маю справи. На телефоні не буду».

Це вже цікаво. Якщо він, звісно, не зібрався до масажного салону.

Прямуючи за Вільямом на північ, я тримаюсь на безпечній відстані. Він заїжджає у глухий провулок і заходить крізь електронні ворота, за якими височіє двоповерховий будинок.

Попри сутінки, у будинку яскраво палахкотить світло, і мені видно, як повз горішнє вікно пропливає літня чорношкіра жінка. На ній модна блуза та капрі — такі полюбляє носити моя мати.

Я вводжу в пошук адресу й шукаю, хто тут мешкає. За реєстром нерухомого майна, будинок належить лос-анджелеській юридичній фірмі Ocean Dream Holdings.

Світло телефона геть засліплює, і в темряві я не помічаю чоловіка зі зброєю, аж доки він не стукає у моє вікно й не просить вийти з машини, світячи в очі ліхтарем.

Найперша думка — поїхати геть, та я зауважую, що попереду з телефоном біля вуха стоїть іще один тип.

Я відмовляюся виходити з машини, але скло опускаю. І тільки після цього бачу на чолов’язі, який стукав у вікно, форму охоронця.

— Я можу вам допомогти? — питаю, намагаючись поводитись якнайспокійніше.

— Дозвольте спитати: що ви тут робите? — ввічливо промовляє він, не відводячи ліхтаря.

Тим часом інший тип, у джинсах та мішкуватій футболці, підносить до мене телефон, робить знімок і йде геть.

Я ще раз оглядаю форму охоронця, аби переконатися, що він справді тут працює.

— Міркую про особисті справи. Якщо ви припините світити ліхтарем мені у вічі, я не викликатиму поліцію й не звинувачуватиму вас у нападі.

Трохи нахабно, але ж я у громадському місці.

— Ми отримали скаргу, що хтось заглядає у вікна.

— Ну так припиніть туди заглядати, — пережартовуючись із охоронцем, я не зводжу очей з іншого типа. Зараз точно щось буде. — Я б уже їхав.

Він просовує руку у вікно й хапає кермо.

— Не так швидко.

Трясця. Ситуація загострилася.

Інший шепоче йому на вухо щось дуже схоже на «не коп» — і до моєї голови вже приставлений пістолет.

— Вилазь!

Здається, йому легше було б пристрелити мене в машині. Отже, є крихітний шанс, що це непорозуміння. Я оптиміст.

Він відчиняє дверцята машини, а інший тип тим часом заводить руку за спину — імовірно, щоб ухопити зброю, якщо я раптом надумаю вирватися.

Охоронець розвертає мене й дістає з моєї кишені гаманець.

— Ану, гляньмо, хто цей виродок.

Не певен, добре це чи погано, та зараз він знайде федеральне посвідчення. У мене в сумці лежить пістолет, і, можливо, я навіть зміг би до нього дотягнутися. Та якщо чолов’яга за моєю спиною вирішить вистрілити, шансів у мене немає.

Я розвертаюся, і в обличчя знову вдаряє світло ліхтаря.

— Ти що тут робиш, дятел?

— Руки перевір, — каже інший тип.

— Підтягни рукави, — кричить на мене охоронець.

Я намагаюся вдавати спокійного.

— Не певен, що ви маєте на це право… — кажу, підтягуючи манжети куртки.

Він оглядає руки під світлом ліхтаря.

— Нічого, — каже іншому.

Промінь світла повертається на моє обличчя.

— Ти федерал?

— Вас би це втішило чи засмутило?

— Ліцензії приватного детектива немає? — питає інший.

— Ні.

— Тоді, гадаю, слід добряче надерти йому дупу.

— Зупиніться! — кричить із протилежного боку вулиці Віль­ям. — Відпустіть його!

— Ви знаєте цю нахабну наволоч? — питає охоронець.

— Так. Він зі мною.

— Метіс у курсі?

Вільям підбігає до мене.

— Так. Так. Він хотів поговорити. Тео, я перепрошую. Я забув… що ми з вами домовлялися тут зустрітися.

Він розуміє, що я за ним стежив, та не хоче, щоб вони про це дізналися. Не знаю, кому так буде краще, — мені чи йому.

— Ходімо, — каже він. — Зайдемо, познайомитеся з Джастісом Метісом.