Між фазами Місяця

Розділ 10. «Глухар»

Отже, найнудніше пограбування в історії почалося з того, що я показав жінці в приймальні архіву своє посвідчення. Мене провели крізь броньовані двері, видали заплутану мапу тунелів та складських приміщень під Лос-Анджелесом і без дрібки скептицизму пустили далі, зайвий раз навіть не глянувши у мій бік.

Є два пояснення. По-перше, посвідчення дало мені доступ лише до справ, які, згідно з законом про свободу інформації, може переглянути кожен. Досить зробити запит. Мені не надали доступу до поточних справ, тож я не зможу дістати навіть талона за паркування, якщо справа ще розглядається в суді. Принаймні так було зазначено на флаєрі, який мені вручили разом із мапою.

Та коли я проходив повз двері з написом «Поточні справи», склалося враження, що від допитливих очей їх відгороджує радше етика, ніж справжні перешкоди.

Цікавила мене лише справа Крістофера Бострома, тож я знайшов кабінет, де зберігаються справи зниклих безвісти, а там — байдужого клерка, який, здавалося, спав і бачив не за горами жадану пенсію.

Він пробуркотів якісь загальні настанови і вказав на ряд, де стояла шафа з папкою справи Крістофера. Я перепитав, аби впевнитись, що нічого не пропустив, позаяк папка виявилася тоншою за стос документів, які мені знадобилися при купівлі квартири.

Роботу поліціянтів важко було назвати недбалою. Первинний рапорт виявився стислим. Допити сусідів, учителів і людей, яких я зовсім не очікував там побачити, проте коли спробував поміркувати як коп, усе стало на свої місця: розмови з водіями автобусів, які їздили своїми маршрутами поруч із місцем зникнення Вільямового сина, поштарями і навіть бригадами комунальних працівників та електриків. Детектив Тед Корман на цьому не зупинився: він допитав навіть водіїв вантажівок FedEx та UPS — раптом вони щось зауважили.

Він мав ґрунтовне, практичне розуміння, кого слід опитувати. На жаль, ніхто нічого не бачив.

Судмедексперти були переконані: немає анічогісінько. Лише фотографія Крісового велосипеда. Я погортав справу, і склалося враження, ніби з того велосипеда навіть відбитків не зняли. Я не коп, та це здалося мені величезною помилкою.

Я розумію, чому їм могло здатися, ніби підозрюваний не торкався велосипеда. Вони припускали, що Кріс його кинув і заліз у машину. Але причин робити таке припущення просто не було. Я надсилаю Вільяму текстове повідомлення з проханням не торкатися велосипеда.

Маю надію, що велосипед потрапив у його гараж просто з поліційного авто, і він особливо його не чіпав. І хоча через дев’ять років зняти звичайний відбиток малоймовірно, якщо викрадач хоч десь торкнувся мастила, шанси ростуть. Мінімально — але це вже щось.

Щоби зняти такий відбиток, скоріше за все, знадобиться доступ до справді хорошої державної лабораторії або ж контакт із ФБР. Ланцюжок виводить на ще одну дивину: у справі зафіксовано лише два дзвінки до ФБР.

Попри те що стандартне викрадення не підлягає юрисдикції ФБР, переважно між поліційним управлінням Лос-Анджелеса та місцевим відділенням ФБР ведуться постійні перемовини. Часто у схожих випадках на місці злочину діє агент під прикриттям, який контролює процедурні моменти.

У звіті Кормана згадується дзвінок від ФБР (вони самі з ним зв’язалися) і його дзвінок у відповідь, коли він повідомив, що поліції Лос-Анджелеса нічого не вдалося знайти.

Ще одна загадкова деталь звіту — переговори з двома установами. Одна — ФБР. Іншу не названо.

Перше-ліпше припущення — податкова, адже Вільям — бухгалтер. Шукали свідка, який би запевнив, що зникнення не викликане домашнім насильством?

Остання цікавинка: про зникнення Кріса заявили тільки об одинадцятій вечора. Вільям сказав, що Кріса викрали одразу після школи. Між часом, коли його востаннє бачив один з учителів, і Вільямовим дзвінком до служби порятунку — восьмигодинне вікно.

Транскрипт до болю нагадував серію детективу:

911: Дев’ять-один-один, чим я можу вам допомогти?

В. Бостром: Мій хлопчик сьогодні не повернувся додому.

911: Скільки вашому синові років?

В. Бостром: Вісім. Дев’ять. Йому дев’ять років.

911: Він не міг лишитися у друга чи у когось із родичів?

В. Бостром: Ні. Мами в нього більше немає. Коли я повер­нувся додому, його не було. А він мав бути вдома.

911: Гаразд, сер, ми відправимо до вас патрульну машину. Ваша адреса — 1473, Торнтон?

В. Бостром: Так, мем.

911: Гаразд. Будь ласка, чекайте на вулиці, щоб офіцер вас помітив.

В. Бостром: Дякую.

Поліційна машина прибула за вісім хвилин. Детектив Корман — майже через дві години.

Згідно з рапортом поліціянта, що прибув на виклик, вони обдзвонили батьків Крісових однокласників. На пошуки відправили кілька додаткових патрулів. Тієї ночі патрульний з ліх­тариком знайшов велосипед.

Окрім того, що Вільям довго не повідомляв про зникнення сина, в його діях була ще одна підозріла деталь. Він розповів поліціянту, що телефонував якомусь Метісу й питав, чи тому часом нічого не відомо.

У своєму рапорті Корман цього не згадав, проте зробив усе інше, що від нього вимагалося: надіслав запит до системи сповіщення про зникнення дітей AMBER Alert, зв’язався з іншими відомствами та вніс Крістофера до відповідних баз даних. Більше в його рапорті я не знайшов нічого корисного.

У біології про силу спорідненості спільноти можна дізнатися за її реакцією на небезпеку. Зграї й стада збираються навколо молодняку. Помітивши косатку, навіть далекий родич китеняти кинеться його захищати. Є й ті, кому байдуже, — переважно не ссавці. Якщо хижак схопить дитинча, їхній внутрішній еволюційний лічильник повідомить: «Пощастило, що це не ти, життя триває». Судячи з реакції на викрадення Кріса (принаймні з боку головних зацікавлених осіб), виразного інстинкту зграї продемонстровано не було.

Але йдеться про людей — і багато правоохоронців, причетних до справи, були чорними, тож звичайним расизмом це не пояснити. Принаймні не все. Я точно чогось не помічаю.

Невже все скидалося на втечу? Крістоферові вдома було погано? Чи не мали копи щодо Вільяма підозр, які просто не змогли обґрунтувати і внести до рапорту?

Чому складається враження, ніби всім було начхати?