Між фазами Місяця

Розділ 26. Нишпорка

Двері прочиняються, на поріг вичимчиковує маленька сіра хутряна кулька і зупиняється біля моїх п’ят, гавкотом попереджаючи про необхідність терміново покинути територію.

— Едді! — кричить ізсередини старечий голос. — Не чіпай його.

Пес стрімголов мчить назад, задоволений, що виконав свій собачий обов’язок. Двері відчиняються ширше, і мене вже роздивляється літня чорна жінка у великих окулярах.

— Слухаю вас? — каже вона.

Я мигцем зазираю вглиб — аби пересвідчитися, що, крім Едді, там немає голого серійного вбивці, готового на мене накинутися.

— Вітаю, я Тео Крей.

Я показую своє посвідчення, яке вона тягне, аби краще роздивитися.

— Не дуже гарна фотографія, містере Крей, — каже, повернувши його.

— Я не фотогенічний.

— Заходьте, заходьте, — кличе вона, притримуючи для мене двері. — Хочете чаю?

— Гм, не відмовлюся.

Я ступаю всередину, підозріливо позираючи за двері — чи не чигає на мене якась небезпека?

Схоже, меблі в будинку не міняли з часів президенства Клінтона. Стіни вітальні вкриті дерев’яними панелями. Широкий диван стоїть перед телевізором із великим екраном, що, певно, лишився з епохи Іграшкового Майстра.

Коли вона зачиняє двері, я помічаю три рядки засувів і одну замкову щілину. Це одразу ж мене насторожує. Такий замок використовують, щоб тримати когось усередині.

Я спостерігаю, як жінка прямує на кухню й наливає дві чашки чаю. Підлога в кімнаті подерта, а килим поплямований.

— Я саме збиралася піти посидіти на веранді, — каже вона, минаючи мене з двома чашками.

Я йду за нею на невеличкий бетонований майданчик із краєвидом захаращеного бур’янами подвір’я. Жінка сідає і жестом вказує на іржавий стілець навпроти.

— Ви чоловік, якого обіцяла прислати церква? — питає нарешті.

— Ем, ні… міс..?

— Місіс Ґрін, — каже вона, взагалі не переймаючись тим, що у неї вдома сидить абсолютний незнайомець.

Едді обнюхує мою ногу й вибігає у двір, аби проінспектувати шматок сухої трави та на щось погарчати. Я нервово озираюся, боячись, щоб містер Ґрін не накинув на шию дріт.

— Містер Ґрін удома, мем?

— Містер Ґрін тепер в обіймах Господа. Царство йому небесне.

— Мої співчуття. Ви жили тут удвох?

— О, ні. Ми з містером Ґріном жили в Лінвуді. Сюди я переїхала невдовзі після його смерті.

Здається, її геть не цікавить причина мого візиту, та все ж треба перейти до запитань.

— Я держслужбовець. Проводжу перевірку осіб, які подавали резюме на роботу. Чи не могли б ви мені розповісти про чоловіка, який жив тут до вас?

Едді знаходить нову мішень і вовтузиться в грязюці, а тоді хапає свою жертву й несе жінці до ніг. Вона нахиляється і чеше йому за вушком. Здається, на відповідь у неї йде ціла вічність.

— Я не була знайома з цим паном. Спілкувалася лише з ріелтором. А щойно ми купили будинок, він виїхав.

— Розумію. Він залишив якісь речі?

— Лише телевізор.

— А сусіди нічого про нього не розповідали? Може, чули щось цікаве?

— Точно не пригадую. По-моєму, казали, що він рідко бував удома, і всі здивувалися, коли я в’їхала.

Цікаво. Це може означати, що Іграшковий Майстер використовував будинок лише для своїх брудних справ — ну, якщо це взагалі був його будинок. Можливо, він лиш привозив сюди своїх жертв.

Едді підстрибує і вилітає назад на подвір’я, переслідуючи щось надзвичайно важливе.

— Поліція сюди часом не навідувалась?

— Чого б це?

— Запитати про попереднього пожильця.

Я досі не знаю його імені. Хіба, може, його й справді звуть Джеффері Л. Вашингтон.

— Ні, не пригадую такого. У цього чоловіка якісь проблеми?

— Мені майже не дають інформації, тож я не знаю. Ви не помітили у будинку нічого дивного? Може, бачили щось незвичне?

Вона дивиться на мене скоса.

— У вас дуже своєрідні запитання, містере Крей.

Едді повертається до її ніг із палицею в пащі.

— Вибачте, місіс Ґрін. Ці своєрідні запитання мене змушують ставити.

Вона відмахується.

— А, байдуже. Люди в новинах постійно щось таке виробляють. Хоч не починайте про нашого президента.

— Не хвилюйтесь, не буду.

Я дивлюся на сарай у глибині подвір’я.

— А що ви там тримаєте?

— Старий мотлох. Здебільшого, речі містера Ґріна.

Хотілося б глянути, але важко придумати привід, який не звучатиме дико.

— А чим займався містер Ґрін?

— Двадцять років прослужив у морській піхоті. Потім працював на пошті. Гарна людина. Гарний годувальник.

— Маєте дітей?

Вона хитає головою.

— Ні. Тільки ми з містером Ґріном, — вона пестить Едді. — І Едді.

Я нахиляюся, щоб краще роздивитися заслинений предмет, і раптом пригадую сенсаційне спостереження, яким зі мною поділився один палеонтолог: у книжках описано значно більше видів динозаврів, ніж їх було насправді.

Проблема коріниться в тому, що ми колись вважали всіх динозаврів гігантськими рептиліями. У ящірок доволі лінійний цикл життя. Дитинча крокодила виглядає майже так само, як доросла особина.

Знайшовши два абсолютно різні набори кісток, які вважають рештками рептилій, палеонтологи роб­лять висновок, що це кістки двох абсолютно різних динозаврів, хоча насправді вид був той самий, але одні кістки належали дорослій особині, а інші — дитинчаті.

Моя спеціальність — обчислювальна біологія, та я надто добре знайомий з людською анатомією. Я чудово розумію, що кістка, яку гризе Едді, не лежала на кухонному столі й не залетіла випадково на подвір’я з дороги.

Вона схожа на ребро дитини.

Я дістаю з кишені пальчатку й тягнуся до кістки. Едді гарчить, та зрештою ховається за місіс Ґрін.

Підношу темно-коричневий черепок до тьмяного ліхтаря на ґанку, аби краще роздивитися, і відчуваю, як холоне кров у венах.

— Я вже не раз сповіщала відповідні служби, — каже місіс Ґрін. — Пояснювала, що після дощу на моєму подвір’ї щораз випливають кістки.

Я вдивляюся в тіні її подвір’я і помічаю, що з землі стирчать нерівні уламки.

Усюди.