Посуха

Розділ дев'ятий

Коли Фок і Рако розшукали Джеймі Саллівана в полі, той уже працював понад чотири години. Він стояв на одному коліні, зануривши голі руки в пересохлу землю й перевіряючи ґрунт з ретельністю науковця.

— Ходімо в хату, — сказав він, коли Рако повідомив, що вони хочуть йому поставити кілька питань про Люка. — Все одно слід поглянути, як там бабуся.

Дорогою до приземкуватої кам’яниці Фок роздивлявся Саллівана. Під тридцять, коротке солом’яне волосся, яке на маківці почало передчасно рідіти. Тулуб і ноги він мав доволі жилаві, але руки були просто як поршні, тож він нагадував перевернутий трикутник.

У хаті Салліван завів гостей у захаращений коридор. Знявши капелюха, Фок постарався стерти з обличчя подив. Позаду почулася приглушена лайка: це Рако врізався гомілкою в низенький ослінчик, який стояв біля дверей. У коридорі панував безлад. Усі поверхні були завалені оздобами і дрібничками, які збирали пилюку. Десь у глибині будинку горлав телевізор.

— Це все бабусине, — відповів Салліван на безмовне запитання. — Вона їх любить. Вони тримають її… — він поміркував, як сформулювати, — в реальності.

Він повів їх через кухню, де біля раковини стояла схожа на пташку жінка. Руки з блакитними венами тремтіли від ваги повного чайника.

— Усе гаразд, бабусю? Хочеш чаю? Дай-но я… — Салліван квапливо забрав у неї чайник.

На кухні було чисто, але трохи безладно, а над плитою на стіні виднілася велика чорна пляма. Обгоріла фарба потріскалася й облуплювалася, нагадуючи бридку сіру рану. Місіс Салліван глянула на трьох чоловіків, перевела очі на двері.

— Коли твій тато повернеться?

— Він не повернеться, бабусю, — сказав Салліван. — Він помер, ти забула? Вже три роки минуло.

— Так. Знаю.

Неможливо була вгадати, здивувала її ця новина чи ні. Салліван, подивившись на Фока, кивнув на двері.

— Не проведете її в кімнату? За хвильку прийду.

Коли літня жінка зіперлася на Фока, він відчув під обвислою шкірою кості. Після яскраво освітленої кухні тьмяна вітальня тиснула, викликаючи клаустрофобію, а напівпорожні чашки повсюди боролися за вільне місце з порцеляновими статуетками, які витріщалися порожніми очима. Фок підвів жінку до витертого крісла під вікном.

Місіс Салліван з роздратованим зітханням незграбно всілася.

— Ви, панове офіцери, прийшли через Люка Гедлера, так?.. Не чіпайте, — прикрикнула вона на сержанта, який хотів переставити зі стільця стос обтріпаних газет. У її голосних відчувався ірландський акцент. — І не треба на мене так дивитися. Мені ще до маразму далеко. Той хлопець Люк був у нас, а тоді поїхав і порішив усю свою родину, правильно? Бо чого ще вам сюди приходити? Хіба що наш Джеймі кудись вляпався?

Вона засміялася — мов іржава хвіртка зарипіла.

— Наскільки нам відомо — ні, — мовив Фок, обмінявшись поглядами з Рако. — Ви добре знали Люка?

— Та я взагалі його не знала. Відала тільки, що він приятелює з нашим Джеймі. Він час до часу заїжджав. Допомагав на фермі.

З’явився Салліван з тацею в руках. Ігноруючи бабусині протести, розчистив місце на тумбочці й махнув поліціянтам, запрошуючи присісти на пошарпану канапу.

— Перепрошую за безлад, — вибачився Салліван, роздаючи чашки. — Зараз непросто…

Він зиркнув на бабусю — й одразу перевів очі на чайник. Фок зауважив у нього кола під очима, які робили його старшим. Але в тому, як Салліван узяв ситуацію у свої руки, відчувалася упевненість. Фок уявив його далеко звідси: в костюмі, в міському офісі. Уявив, як він заробляє шестизначні суми і спускає половину на дорогі вина.

Салліван закінчив роздавати чай і підтягнув собі дешевий дерев’яний стілець.

— То що ви хотіли дізнатися?

— Та ми просто прояснюємо деякі невідповідності, — сказав Рако.

— Заради Гедлерів, — докинув Фок.

— Ясно. Нема питань. Якщо це заради Барб і Джері, — мовив Салліван. — Але послухайте, одразу хочу сказати — і я вже говорив це копам з Клайда: якби я помітив бодай натяк на те, що Люк от-от зірветься і зробить те, що зробив, я б його в житті не відпустив. Кажу вам від самого початку.

Опустивши погляд, він покрутив свою чашку.

— Звісно, приятелю, ніхто й не каже, що ти міг би завадити тому, що сталося, — мовив Рако. — Але ти б дуже допоміг, якби ще раз усе нам розповів. Щоб ми почули все з перших вуст. Про всяк випадок.

Кролики, сказав Салліван. Ось у чому була проблема. Принаймні один. І так нелегко з цією посухою, а тут ще вони обгризають усе, що можна обгризти. Увечері напередодні Салліван нарікав на це у «Руні», й Люк запропонував допомогу.

— А хто-небудь чув, як ви домовлялися? — запитав Фок.

— Можливо. Я точно не пам’ятаю. Але там було доволі завізно. Будь-хто міг чути, хто сидів неподалік.

Люк Гедлер підкотив до в'їзду на поле й вистрибнув з пікапа. Він з’явився на п’ять хвилин раніше, але Джеймі Салліван уже був там. Чоловіки вітально підняли руки. Люк дістав з кузова рушницю і взяв у Саллівана набої.

— Ходімо, займемося тими твоїми гризунами, — сказав Люк, вишкіривши зуби.

— То набої були твої? — запитав Рако. — Які саме?

— «Вінчестер». А що?

Рако зловив погляд Фока. Знову не «ремінгтон».

— А своїх набоїв Люк не привіз?

— Здається, ні. Мої кролі — мої кулі, ось як я собі думав. А що?

— Просто уточнюю. І як Люк поводився?

— Та навіть не знаю. Я відтоді багато разів прокручував це в голові. І повинен сказати, що поводився він звичайно. Нормально… — Салліван мить поміркував. — Ну, принаймні коли їхав від мене.

Перші кілька разів Люк промахнувся, і Салліван глянув у його бік. Люк гриз задирку на великому пальці. Салліван нічого не сказав. Люк знову вистрілив. Знову промазав.

— Усе гаразд, друже? — неохоче поцікавився Салліван. З Люком він розмовляв про особисте не частіше, ніж з іншими своїми приятелями, тобто практично ніколи. З іншого боку, не може ж він змарнувати цілий день на цих кролів. Сонце пекло у спину.

— Усе гаразд, — неуважно похитав головою Люк. — А у тебе?

— Так, нормально.

Салліван вагався. На цьому можна було б і зупинитися. Але Люк вистрілив і знову промазав. Салліван вирішив прийти йому на допомогу.

— Останнім часом бабуся зовсім здала, — сказав Салліван. — 3 нею стільки мороки!

— Як вона почувається? — поцікавився Люк, не відриваючи очей від кролячої нори.

— Та добре. Просто іноді доглядати за нею непросто.

Люк неуважно кивнув, і Салліван збагнув, що він слухає упіввуха.

— Вічно так з тими клятими жінками, — сказав Люк. — Твоя принаймні вже не бігає по всьому місту, розносячи бозна-які плітки.

Салліван, який у житті не думав про свою бабусю як про «жінку», не знав, що й відповісти.

— Та ні, авжеж, — нарешті сказав він, відчуваючи, що несамохіть забрів на незнайому територію. — А з Карен усе гаразд?

— О… Ага. Не хвилюйся, — озвався Люк, прицілився й натиснув на гачок. Цього разу поцілив. — Знаєш… Карен у своєму репертуарі. Вічно з нею щось трапляється.

Він набрав у груди повітря, наче хотів ще щось додати, але стримався. Передумав.

Салліван розхвилювався. Це точно незнайома територія.

— Зрозуміло.

Хотів ще що-небудь докинути, але в голові було порожньо. Він глянув на Люка, який опустив рушницю і спостерігав за ним. На мить їхні очі зустрілися. В атмосфері повисла відчутна ніяковість. І чоловіки обидва розвернулися до кролячої нори.

— Вічно щось трапляється? — перепитав Рако. — Що він цим хотів сказати?

Салліван жалібно втупився у стіл.

— Не знаю. Я не запитав. Треба було запитати, правда?

«Так», — подумав Фок.

— Ні, — сказав він. — Це все одно навряд чи щось змінило б.

Він сам не знав, так це чи ні.

— Люк більше нічого не казав?

— Ні, — похитав головою Салліван. — Ми заговорили про погоду. Як завжди.

За годину Люк потягнувся.

— Гадаю, добре ми прорідили їхні ряди, — мовив він, глянувши на годинник. — Час рухатися.

Він повернув невикористані набої Саллівану. Забувши про нещодавню ніяковість, вони разом дійшли до пікапа.

— Швиденько по пиву? — Салліван скинув капелюха й ліктем витер обличчя.

— Ні, мені треба додому. Багато роботи, знаєш.

— Ясно. Дякую за допомогу.

— Нема за що, — стенув плечима Дюк. — Хоч пристрілявся нарешті.

Поклавши незаряджену рушницю в ноги пасажирського сидіння, він заліз у машину. Здавалося, вирішивши, що час їхати, він квапився зробити це якнайшвидше. Від'їжджаючи, він опустив вікно й коротко помахав на прощання.

Салліван, залишившись сам-один на безлюдному полі, проводжав очима сріблястий пікап.

Вони мовчки обмірковували розповідь. Біля вікна заторохтіла об тарілочку чашка: місіс Салліван відставила свій чай на стос романів. Жінка кинула на чашку сердитий погляд.

— А далі що було? — запитав Рако.

— Пізніше ввечері подзвонила клайдівська поліція: шукали Люка, — відповів Салліван. — Я сказав, що він поїхав кілька годин тому. Але за п’ять хвилин новина вже поширилася повсюди.

— О котрій це було годині?

— Думаю, десь о пів на сьому.

— Ти був тут?

— Ага.

— А перед цим, потому як Люк поїхав, чим ти займався?

— Нічим. Працював. Тут, на фермі, — сказав Салліван. — Закінчив усе надворі. Повечеряв з бабусею.

Фок моргнув: його око вловило якийсь легенький рух.

— То ви були тут тільки вдвох? — безтурботно перепитав Фок. — І ти більше не виходив? І ніхто не заїжджав?

— Ні. Були тільки ми.

Цю деталь можна було легко проґавити, але Фок, пізніше про це думаючи, тільки укріплювався у своїй упевненості. Краєм ока він устиг помітити, як місіс Салліван здивовано звела свої дуже світлі очі. На онука вона дивилася буквально одну мить, а потім знову опустила погляд. Фок уважно спостерігав за нею, але більше вона не підводила очей. Решту візиту вона, здавалося, міцно проспала.