Посуха

Розділ десятий

— Кажу вам, я б там уже на стіни дерся, — аж поїжився Рако за кермом. За вікном пропливала тонка дротяна огорожа, яка захищала чахлі жовті стебла. Поля вдалині всі були бежеві й брунатні. — Застрягнути отак у чорта на рогах, а з товариства — одна стара бабця. Та хата схожа на якийсь химерний музей.

— Не любите порцелянових херувимів? — підкусив Фок.

— Друже, моя бабця — ревніша католичка, ніж папа римський. Я таких псевдорелігійних статуеток ще й накинути можу, — сказав Рако. — Просто таке життя, мені здається, не для хлопця його віку.

Проминули знак пожежної небезпеки на узбіччі. Відтоді як Фок прибув сюди, рівень загрози зріс до «серйозного». Стрілка наполегливо вказувала на жовтогарячий відрізок шкали. Готуйся. Дій. Виживай.

— Як гадаєте, він нам не брехав? — запитав Фок і розповів, як Салліванова бабуся зреагувала на його заяву, що він весь вечір був удома.

— А це цікаво. Але вона явно несповна розуму, еге ж? І недобра. У звіті ніде ні слова про те, що Салліван виходив з дому, але це ще нічого не означає. Просто його не дуже прискіпливо перевіряли — якщо взагалі перевіряли.

— Справа в тому, — нахилився вперед Фок, щоб налаштувати кондиціонер, — якби Салліван хотів убити Люка, це було б дуже легко. Понад годину вони були ген у полі, з рушницями. Відкрите запрошення інсценувати нещасний випадок. Та в тих полях навіть його бабуся могла це влаштувати.

Фок здався, так і не налаштувавши кондиціонер, і натомість приспустив вікно — в салон влетіла цівка розжареного повітря. Він квапливо знову підняв вікно.

Рако розсміявся.

— А я колись думав, що в Аделаїді спека.

— Це ви там жили? І що ж привело вас аж сюди?

— Це була перша можливість отримати чин сержанта. Здавалося, це шанс: очолити власну дільницю, та й до села мені не звикати: я сам селюк. А ви завжди працювали у Мельбурні?

— Переважно. Контора завжди була там.

— Вам подобається займатися фінансами?

Фок усміхнувся сам до себе, почувши тон Рако. Той говорив увічливо, але, здавалося, не може повірити, що хтось самохіть обере таку професію. Знайома реакція. Люди завжди дивувалися, дізнаючись, як часто банкноти, якими займався Фок, виявлялися липкими від крові.

— Мені пасує, — відповів він. — До речі, учора ввечері я почав розбирати фінансову документацію Гедлерів.

— Є щось цікаве?

— Поки що нема, — придушив Фок позіхання. Він засидівся допізна, вдивляючись у цифри у слабенькому світлі, яке лилося з люстри в номері. — А це багато значить. Так, ферма зіткнулася з труднощами, це очевидно, однак ситуація була не набагато гірша, ніж на всіх навколишніх фермах. А Гедлери навіть трішки підготувалися до такого. За кращих часів відкладали гроші. Щодо страхування життя — там нічого особливого. Пенсійне забезпечення плюс базова страховка.

— І хто є бенефіціаром?

— Шарлотта через Люкових батьків. Але виплати мінімальні. Можливо, покриє заставну, але навряд чи більше. Схоже, Шарлотта отримає ферму, подобається їй це чи ні. А більше ніяких зачіпок — ні додаткових рахунків, ні великих сум знятої готівки, ні боргів третім особам, нічого такого. Я продовжу копати.

З документів Фок довідався головне: Карен Гедлер була компетентною і ретельною бухгалтеркою. Проглядаючи впорядковані цифри й охайні позначки олівцем, Фок наче рідну душу відчув.

Наближаючись до безлюдного перехрестя, Рако пригальмував і поглянув на годинник.

— Сім хвилин.

Вони їхали за маршрутом, яким Люк мав повертатися додому з ферми Саллівана. Нарешті Рако повернув з траси ліворуч, до будинку Гедлерів. Дорога тут була заасфальтована, але давненько. Від сезонного навантаження бітум місцями просів і випнувся, і з’явилися глибокі тріщини.

Теоретично тут було дві смуги, але насправді заледве розминулися б дві автівки. Якби назустріч їхала машина, подумалося Фокові, комусь довелось би поступатися дорогою, з’їжджаючи на стерню. Але шансу пересвідчитися в цьому їм не випало. На шляху їм не зустрівся жоден інший транспорт.

— Від дверей до дверей — майже чотирнадцять хвилин, — сказав Фок, коли Рако зупинився під будинком Гедлерів. — Гаразд. Їдьмо подивимося, де саме знайшли Люкове тіло.

Це навіть галявиною важко було назвати.

Рако примудрився проскочити потрібне місце і стиха вилаявся, гальмуючи так, що шини завищали. Здавши назад на кілька метрів, він зупинився на узбіччі. Вилізли з машини, навіть не зачиняючи дверцят. Навколо не було ні душі. Рако повів Фока до прогалини серед дерев.

— Це тут.

На мить запала моторошна тиша: сполохані людськими голосами, позамовкали невидимі птахи. Прогалина була невелика — можна заїхати машиною, але розвернутися не вдасться. Фок зупинився посередині. Тут, в оточенні вишикуваних зусібіч, як вартові, білих евкаліптів, було трішечки прохолодніше. За густими заростями дорога не проглядалася зовсім. У глибині бушу хтось із шурхотом кинувся навтьоки. Жовта земля була геть спечена. Ні колій, ні слідів коліс.

Рівно під ногами у Фока, по центру прогалини, земля була присипана свіжим піском. Усвідомивши, що саме приховали тим піском, Фок квапливо відійшов. За останній час тут потопталося чимало ніг, але в цілому місце видавалося незайманим.

— Жалюгідна місцина, щоб тут провести останні хвилі життя, — зронив Фок. — Вона щось означала для Люка?

Рако знизав плечима.

— Я сподівався, у вас будуть з цього приводу ідеї.

Фок покопався в пам’яті, пригадуючи минулі походи і дитячі пригоди. На думку нічого не спадало.

— А він точно помер тут? У кузові свого пікапа? — запитав Фок. — Не могли його застрелити деінде, а сюди перевезти?

— Ні. Сліди крові були цілком переконливі.

Фок спробував пригадати хронологію. Від Джеймі Саллівана Люк поїхав десь о 16.30. Приблизно за тридцять хвилин Люків пікап з’являється на камері на фермі Гедлерів. Це трохи довше, ніж витратили Фок і Рако на ту саму відстань. Два постріли, чотири хвилини — і пікап від’їжджає.

— Якщо це Люк розстріляв свою родину, то все доволі просто, — сказав Фок. — Він з якихось своїх міркувань поїхав додому мальовничою окружною дорогою, вбив їх, а потім приїхав сюди.

— Ага. Але все стає набагато складніше, якщо то був не Люк, — мовив Рако. — Незабаром по тому, як Люк поїхав від Саллівана, вбивця мав потрапити до Люкового пікапа, адже знаряддя вбивства було в Люка. Отож хто привіз це знаряддя до будинку?

— А якщо за кермом був не Люк, де в біса був він сам, поки вбивали його родину? Сидів на пасажирському сидінні, спостерігаючи за подіями? — докинув Фок.

— А може, і сидів, — знизав Рако плечима. — Ну, такий варіант теж можливий. Залежно від того, хто був отой другий і яку владу мав над Люком.

Вони обмінялися поглядами, і Фок збагнув, що Рако також думає про Саллівана.

— Або ж убивця міг просто фізично його здолати, — сказав Рако. — Було навряд чи легко, але декому це до снаги. Ви ж бачили, які у Саллівана руки. Немов набиті горіхами шкарпетки.

Кивнувши, Фок почав пригадувати звіт патологоанатома, який оглядав Люкове тіло. Люк був кремезний. Цілком здоровий, якщо не враховувати дірки від кулі. На руках — жодних слідів опору. Нема і слідів зв’язування. Фок уявив, як Люкове тіло лежить горілиць у кузові пікапа. Навколо розтеклася калюжа крові, а на внутрішній поверхні металевого борту видніються чотири незрозумілі риски.

— «Кляті жінки», — пригадав Фок уголос. — Як думаєте, що він хотів цим сказати?

— Не знаю, — озвався Рако, поглядаючи на годинник. — Але сьогодні по обіді у нас заплановано зустріч з деким, хто може знати. Я подумав, що варто перевірити, які речі тримала Карен Гедлер у своєму столі на роботі.