Посуха

Розділ тридцять четвертий

Пішки вертатися в місто — неблизький шлях. Фок відчував, як кожен крок віддається гупанням у голові. Думки вирували, наче мухи. Він пригадував усі розмови з Гретчен, роздивлявся їх у цьому новому яскравому світлі, вишукував у них пробіли. Подзвонив сержантові Рако. Той не відповів. Мабуть, досі сердиться. Фок залишив повідомлення — просив передзвонити.

Коли нарешті дістався «Руна», паб уже майже зачинявся. На сходах стояв Скотт Вітлем, застібаючи велосипедний шолом. Ушкоджений ніс мав уже кращий вигляд. Вітлем кинув на Фокове обличчя один погляд — і зупинився.

— З вами все гаразд, приятелю?

— Складний вечір.

— Схоже на це, — мовив Вітлем, скидаючи шолома. — Ходімо, швиденько пригощу вас.

Фокові хотілося одного: доповзти сходами до свого ліжка, але він не мав сили сперечатися. Він рушив за Вітлемом усередину. Паб майже спорожнів, і Макмердо витирав шинквас. Коли вони двоє увійшли, він зупинився, а відтак без жодного слова дістав дві пивні склянки. Вітлем поклав на шинквас свого шолома.

— Я плачу. Запишеш на мене, приятелю? — звернувся від до Макмердо.

Бармен спохмурнів.

— Я більше не записую.

— Та ну! Як для постійного відвідувача?

— Не змушуй мене повторювати, друже.

— О’кей. Гаразд, — Вітлем дістав портмоне й перевірив його. — Трохи може не… мабуть, доведеться заплатити карткою…

— Я заплачу, — перебив його Фок і, відмахнувшись від Вітлемових протестів, поклав на стільницю двадцятку. — Усе добре, заспокойтеся. Будьмо!

Фок зробив великий ковток. Що швидше він вип’є, то швидше піде спати.

— То що трапилося? — запитав Вітлем.

— Нічого. Мене вже просто нудить від цього місця.

«Я образилася. Люк мене образив».

— Розслідування просувається?

На одну божевільну мить Фокові закортіло все йому розповісти. Макмердо припинив терти шинквас і слухав. Отож зрештою Фок знизав плечима.

— Просто не можу дочекатися, коли вже поїду.

Хай там що, а в понеділок він має бути в Мельбурні. А якщо Рако зробить усе по-своєму, Фок там опиниться ще швидше.

— Щастить вам. Хоча… — він підняв руку і схрестив пальці. — Можливо, я поїду слідом за вами раніше, ніж гадав.

— Їдете геть з Ківари?

— Сподіваюся. З Сандрою треба щось робити. Вона вже тут не витримує. Я шукав інше місце — можливо, школу десь на півночі. Для переміни.

— На півночі спекотніше.

— Але там хоч дощі бувають, — сказав Вітлем. — Тут усе лихо від браку води. Місто божеволіє.

— Я за це вип’ю, — мовив Фок, перехиляючи склянку до дна. Голова стала важкою. Вино, пиво, емоції.

Вітлем, зрозумівши натяк, вчинив так само.

— Гаразд, треба бігти. Зрештою, я ж після роботи, — мовив Вітлем і простягнув руку. — Сподіваюся ще побачитися до вашого від’їзду, але якщо ні — щасти вам.

Фок потиснув йому руку.

— Дякую, вам також. На півночі.

Весело помахавши, Вітлем пішов, і Фок передав порожні склянки Макмердо.

— Я правильно зрозумів: ви скоро їдете?

— Напевно, — відповів Фок.

— Що ж, вірте чи ні, а мене ваш від’їзд засмутить, — сказав Макмердо. — Ви єдиний завжди платите. До речі, поки не забув… — відчинивши касу, він повернув Фокові двадцятку. — Я записав випивку на ваш номер. Подумав, може, так вам буде легше списати гроші як службові витрати, чи як там ви, копи, це оформлюєте.

Фок здивовано взяв двадцятку.

— А, добре. Дякую. Але ж ви сказали, що нічого не записуєте.

— Я це сказав Вітлемові. Вам можна.

— А Вітлемові ні? — нахмурився Фок. — Ви ж його, певно, добре знаєте.

Макмердо коротко розсміявся.

— Ще б пак. Занадто добре. І тому я знаю, де всі його грошики, — кивнув він на покерні автомати, які миготіли в глибині приміщення.

— Вітлем грає на автоматах? — спитав Фок.

Макмердо кивнув.

— І не тільки. Ставить на кінні й собачі перегони. Одним оком завжди дивиться канал з перегонами, а другим зазирає в телефон, де в нього те саме.

— Ви жартуєте, — приголомшено зронив Фок, але водночас він не був здивований. Йому пригадалися всі оті спортивні видання у Вітлема вдома. По роботі йому частенько доводилося стикатися з гравцями. Якогось одного типажу не існує. Але всі вони мають дещо спільне: самообман і злидні.

— Він поводиться обережно, але з-за шинквасу багато видно, — провадив Макмердо. — Особливо коли потім не вистачає розплатитися за випивку. Але мені здається, що насправді він покерних автоматів не любить.

— Ні?

— Нє-а, у мене враження, що для нього це дрібнувато. І все одно це не заважає йому в кожен прихід згодовувати їм мішки золотих монет. Саме цим він і займався того вечора, коли випадково отримав по пиці. Коли побилися Джеймі та Грант.

— Справді?

— Атож, але даремно я ношу сміття під чужу хату, — мовив Макмердо. — Нічого незаконного в тому, щоб спускати свої грошики. Дякувати Богу. В іншому разі на чому б я заробляв?

— І не тільки ви, — вичавив усмішку Фок.

— Одначе ці гравці — ще ті пройдисвіти. Вічно шукають якісь лазівки, якісь виграшні стратегії. Але зрештою спрацьовує тільки одне: поставити на правильного коня.

Ніколи ще Фоків номер так не нагадував в’язничну камеру. Не вмикаючи світла, Фок почистив зуби і звалився в ліжко. Попри хаос у голові, його накрило виснаження. А за мить накриє сон.

Десь на вулиці прокотилася бляшанка, металево загуркотівши в тиші. Крізь дрімоту цей звук нагадав Фокові штучний брязкіт покерних автоматів. Він заплющив очі. Макмердо має рацію щодо азартних ігор. Як-от у цій справі. Іноді жодні стратегії на світі не здатні допомогти.

«Спрацьовує тільки одне: поставити на правильного коня».

Десь у глибинах Фокової підсвідомості прокрутилася шестірня. Ліниво так, немов була стара й іржава. Прикипіла й не хотіла рухатися. Зрушила на одну поділку й клацнула, увійшовши в паз.

Фок повільно розплющив очі. В темряві нічого не бачив, але витріщився в чорнильну пітьму, міркуючи.

Уявив тривимірне зображення Ківари. Уявив себе: ось він, скажімо, піднімається до урвища, і краєвид унизу з кожним кроком маліє. Потім з вершини дивиться униз. На містечко, на цю сухоту, на Гедлерів. І вперше помічає, наскільки все бачиться по-іншому, якщо поглянути під інакшим кутом.

Розплющеними очима задивившись у порожнечу, Фок думав про це декілька довгих хвилин. Сіпав шестірню — чи добре ввійшла в паз. Потім сів, цілковито прокинувшись. Натягнув футболку і взув кросівки. Узяв ліхтарик і стару газету й, потихеньку спустившись, вийшов на стоянку.

Машина стояла там, де він її й залишив. Від смороду лайна аж очі засльозилися, але Фок не звернув уваги. Знявши брезент, він загорнув руку в газету й відчинив багажник. Від салону його відділяло заднє сидіння, тож і лайном його не залило.

Увімкнувши ліхтарик, Фок освітив порожній багажник. Постояв так довгу хвилину. А потім дістав мобільний і зробив фото.

Коли він повернувся до себе в номер, довго не міг заснути. А на світанку, прокинувшись рано, одягнувся й почав нетерпляче чекати. Щойно стрілка перемістилася на дев’яту годину, Фок зняв трубку і зробив один-єдиний дзвінок.

Долоні Люка Гедлера пітніли на кермі. Кондиціонер працював на повну всю дорогу від ферми Джеймі Саллівана, але не дуже це допомагало. Горло пересохло, і Люк мріяв про пляшку води. Він змусив себе зосередитися на дорозі. Він уже майже вдома. Треба тільки доїхати.

Він уже повернув на останній відтинок дороги, коли побачив попереду постать. На узбіччі хтось стояв сам-один. Махав рукою.