Посуха

Розділ сорок другий

Рідний будинок Фока нині здавався навіть меншим, ніж він пам’ятав. І з дитинства, і з відвідин кілька тижнів тому. Проминувши його, Фок рушив до річки, огинаючи маєток по краю. Цього разу він уже не боявся зустрітися з власниками.

У лікарні Макмердо, закочуючи очі, розповів, як люди швиденько змінили платівку. Раптом усі почали засуджувати оті листівки. На бога, що було, те загуло двадцять років тому. Спливло за водою і все таке.

Фок простував через лани, в голові прояснилося. Що було, те загуло двадцять років тому, але є речі, які не можна просто змести й забути. Еллі Дікон. Вона як ніхто стала жертвою цього містечка. Його таємниць, його брехні та страху. Їй хтось був потрібен. Можливо, саме він, Фок, але він її підвів. У всьому цьому хаосі про Еллі можуть геть забути. Як мало не забули про Карен. І про Біллі.

Але не сьогодні, подумав Фок. Сьогодні він згадає Еллі в тому місці, яке вона точно любила. До камінного дерева він дійшов, коли сонце вже котилося на захід. Був майже квітень. Спека потроху відступала. Казали, цьогоріч посуха має нарешті припинитися. Фок дуже сподівався, що на цей раз синоптики не помиляються. Річка так і лишалася пересохлою. Він сподівався, що одного дня вона повернеться.

Сівши на камінь, Фок дістав складаний ножик, який приніс із собою. Знайшов місце, де відкривався таємний отвір, й почав вирізьблювати крихітні літери — Е-Л-Л… Ножик був тупий, тож справа просувалася повільно, але Фок доробив її до кінця. Нарешті, відкинувшись на камені, він витер чоло. Провів великим пальцем по літерах, милуючись роботою. Попечена нога горіла вогнем після того, як він постояв навколішках.

Біль підказав йому одну думку. Крекнувши, Фок розвернувся й запхав руку в щілину, намагаючись намацати запальничку, яку минулого разу залишив. Ностальгія — це дуже добре, але після нещодавніх подій він не хотів, щоб хтось знайшов її і спокусився.

Фок пам’ятав, що запхав її далеченько, тож попервах його здорова рука мацала по землі, але траплялося тільки листя. Він потягнувся глибше, випростуючи пальці. Торкнувся металу — і раптом великий палець зачепився за щось велике, але м’яке. Фок здригнувся, збивши запальничку. Роздратовано запхав руку назад в отвір; вона діткнулася того самого предмета, а Фок завмер. Це було щось пружне й величеньке. Штучне.

Він зазирнув у діру. Нічого не було видно, і він завагався. А потім йому пригадалися Люк, Вітлем, Еллі й усі люди, які постраждали через поховані таємниці. Годі.

Фок застромив руку глибше й довго примірявся, поки нарешті не зміг добре вхопитися. Смикнув — і предмет рвучко вискочив. Фок аж упав навзнак, предмет — згори на нього, й у грудях запекло від болю. Скосивши очі, Фок охнув, побачивши, що це таке. Фіолетовий наплічник.

Він був увесь у павутинні й землі, але Фок його миттєво впізнав. Та навіть якби й ні, все одно здогадався б, кому він належить. Лише одна людина, окрім нього, знала про діру під камінним деревом, і вона забрала це знання з собою в річку.

Фок розкрив наплічник. Почав розкладати речі на землі: джинси, дві футболки, джемпер, панамка, білизна, маленька косметичка. Пластиковий гаманець, у якому знайшлося посвідчення дівчини, трохи схожої на Еллі Дікон. Шарна Макдональд, дев’ятнадцять років. Гроші: десятки, двадцятки, навіть подеколи п’ятдесятки. Зекономлені, назбирані.

На самому дні наплічника знайшлася ще одна річ, двадцять років тому для надійності загорнута у дощовик руками Еллі, яка пакувала наплічник. Фок витягнув цю річ і довго тримав у руках. Уся пошарпана, краї позагиналися, але під твердою палітуркою чорним по білому писалося: «Щоденник Еллі Дікон».

Коли тато уперше її вдарив, то назвав маминим іменем. Вона бачила в його затуманених очах, що слово просто висковзнуло, слизьке як олія, коли його кулак врізався їй у плече. Він був п’яний, їй було чотирнадцять — перехідний період від дитини до жінки. Мамину світлину давно прибрали з коминка, але з кожним днем характерні риси жінки дедалі більше проступали на обличчі Еллі Дікон, яка дорослішала й наче повертала материну присутність у будинок.

Батько ударив її раз, а за деякий час це трапилося знову. І знову. Ізнову. Вона спробувала розводити його віскі. Батько з першого ковтка про все здогадався, тож більше вона такої помилки не робила. Вдома вона вдягала майки, щоб добре видно було синці, але двоюрідний брат Грант, вмикаючи телевізор, сказав їй припинити заводити старого. У школі справи погіршилися. Якщо вчителі це й помічали, то переважно сварили її за те, що неуважна на уроках. Але ніколи не питали чому.

Еллі почала менше говорити, зате більше розуміти, чому її батьки так любили підносити до рота пляшку. Дівчата, яких вона вважала подругами, кидали на неї дивні погляди, а позаочі шепотілися, думаючи, що вона не чує. У них було достатньо своїх проблем — прищі, вага, хлопці, — щоб ще й Еллі псувала їм репутацію. Кілька підліткових тактичних маневрів — і Еллі виявила, що лишилася сама-одна.

Одного суботнього вечора вона самотою гуляла в Столітньому парку з пляшкою в наплічнику, бо їй більше не було куди податися, аж тут побачила на лавці дві знайомі постаті й почула сміх. Аарон і Люк. Еллі Дікон відчула трепет, ніби знайшла щось давно загублене, але дуже дороге.

Спочатку трохи довелося притиратися. Хлопці дивилися на неї новими очима. Їй це подобалося. Те, що в її житті з’явилося двоє людей, які роблять так, як каже вона, а не попихають нею, її цілком влаштовувало.

В дитинстві Еллі віддавала перевагу Люковій веселості й браваді, але зараз її більше почало тягнути до Ааронової витонченої задумливості. Люк зовсім був не схожий на її батька і двоюрідного брата, вона це розуміла, але не могла відігнати відчуття, що глибоко в душі він має з ними дещо спільне. Яке було полегшення, коли Гретчен, непереборна як сирена, бодай частково відвернула його увагу.

Деякий час усе було добре. Більше часу з друзями — менше часу вдома. Еллі знайшла підробіток і, набивши кілька ґуль, навчилася ховати гроші від батька й брата, які вічно сиділи на мілині.

Вона почувалася щасливішою, і тому втратила пильність і почала задиратися з батьком. І в результаті одного дня її шістнадцятирічне обличчя з надто говірливим ротиком, таким схожим на материн, опинилося втиснутим у диванну подушку, ще й так, що Еллі мало не зомліла.

За місяць батько затиснув їй рота й носа брудним кухонним рушником, а вона силкувалася відірвати його руки. Коли він нарешті її відпустив, з першим судомним вдихом вона втягнула перегар з його рота. Того дня Еллі Дікон кинула пити. Бо саме того дня вона вирішила тікати. Не зразу, не з вогню у полум’я. Але скоро. А для цього їй потрібна ясна голова. Поки ще не пізно.

Каталізатором стала одна темна ніч, коли Еллі прокинулася під вагою батькового тіла, повсюди відчуваючи його тверді пальці. Гострий біль — і батьків п’яний голос, що белькоче материне ім’я їй на вухо. Нарешті, на щастя, вона спромоглася його зіпхнути, а він на прощання так їй зацідив, що голова з тріском врізалася в стовпчик ліжка. Вранці Еллі провела пальцем по вм’ятині на дереві, а потім заходилася кволо відмивати криваву пляму з рожевого килима. Голова розколювалася. На очі накотилися сльози. Вона не знала, де у неї болить більше.

Коли наступного дня Аарон знайшов діру під камінним деревом, то був неначе знак згори. Тікай. Місце було таємне, невидиме, і туди влізе наплічник. Ідеально. Запалившись слабкою іскрою надії, Еллі поглянула Ааронові в обличчя й уперше зрозуміла, наскільки їй бракуватиме його.

Коли вони поцілувалися, вона й не думала, що буде так добре, — допоки його долоня не торкнулася рани в неї на голові. Еллі сіпнулася від болю. Звівши очі, побачила переляк на Аароновому обличчі — й тієї миті вона ненавиділа батька більше, ніж доти.

їй так кортіло розповісти все Ааронові! Неодноразово. Але з усіх емоцій, які охоплювали Еллі, найсильнішою був страх.

Вона знала, що не вона єдина боїться свого батька. За будь-яку кривду, реальну чи надуману, він відплачував швидко і жорстоко. Вона була свідком, як він не тільки кидав погрози, а й утілював їх. Йому всі були чимось зобов’язані, а він труїв лани й збивав на дорозі собак. У містечку, де люди ледве зводять кінці з кінцями, хто схоче починати з ним війну? Погляньмо правді у вічі: Еллі Дікон чудово усвідомлювала, що в Ківарі немає жодної людини, яка наважиться піти проти її батька.

Отож вона розробила план. Дістала зібрані гроші й потихеньку спакувалася. Сховала наплічник біля річки — у місці, де його точно не знайдуть. Нехай чекає там, поки вона буде готова. У третьому містечку звідси анонімно забронювала номер у мотелі. Її попросили назвати прізвище, на кого записати броню, і вона вимовила те єдине, яке давало їй відчуття безпеки. Фок.

На аркушику з записника вона занотувала його прізвище й дату, яку обрала для втечі, а потім заховала в кишеню джинсів. Талісман на щастя. Нагадування, що відступати не можна. Тікати треба обов’язково, але у неї буде тільки один шанс. Якщо тато дізнається, він її уб’є.

Це були останні слова, які вона записала у щоденнику.

Коли Мел Дікон повернувся додому, в хаті й не пахло вечерею; його накрила гаряча хвиля роздратування. Він скинув ноги Гранта з канапи, і племінник розплющив одне око.

— Навіть клятого чаю ще ніхто не поставив?

— Еллі ще не прийшла зі школи.

Дікон узяв собі пиво з коробки у Гранта під боком і пішов у глибину будинку. Зупинившись під доччиними дверима, зробив ковток з бляшанки. Сьогодні це було вже не перше пиво. І навіть не друге.

Очі метнулися на білий стовпчик ліжка, де на дереві лишилася вм’ятина, а потім на пляму на рожевому килимі, й Дікон нахмурився. Відчув у грудях холодок — наче там застряг маленький м’ячик. Тут сталося щось жахливе. Він утупився у вм’ятину, а потворний спогад готовий був от-от сплисти в голові. Дікон жадібно почав пити пиво, поки спогад не пірнув назад, у туманні глибини. Натомість Дікон дозволив алкоголю рознести по венах перші сплески гніву.

Донька вже мала бути вдома, а її немає. Вона мусить бути тут, з ним. Може, просто запізнюється, прошепотів раціональний голос, але Дікон пригадав, як вона останнім часом на нього дивиться. Він зразу упізнав цей погляд. Такий самий Дікон уже бачив п’ять років тому. У цьому погляді читалося: «З мене годі. Прощавай».

Його накрила ядуча хвиля, і Дікон раптом розчахнув дверцята гардеробу. На звичному місці не було наплічника. На полицях, серед охайно складених речей, було кілька прогалин. Знайомі ознаки. Донька все робила крадькома. Завела таємниці. Колись він уже проґавив ці ознаки, але не цього разу. Висмикуючи шухлядки комоду, він повивертав їх на підлогу, розливаючи пиво на килим, і почав ритися у пошуках підказок. Зненацька він закам’янів. Його огорнула холодна впевненість: він знав, де донька. Там само, куди постійно бігала її клята матір.

Мала сучка, мала сучка.

Нетвердою ходою він повернувся до вітальні, стягнув з канапи Гранта, якому зовсім не хотілося вставати, і кинув йому ключі від пікапа.

— Ми їдемо по Еллі. Ти за кермом.

Мала сучка, мала сучка.

В дорогу прихопили ще пару бляшанок. Сонце вже змінило колір на жовтогарячий, коли вони, здіймаючи куряву, помчали путівцем до маєтку Фоків. Їй не вдасться втекти. Не цього разу.

Дікон саме думав, що робитиме, якщо вже запізнився, коли щось привернуло його погляд — і серце мало не вистрибнуло з грудей. Один-єдиний проблиск — і вже світла футболка та знайомі довгі коси зникли за деревами ген за маєтком Фоків.

— Он вона, — вказав Дікон. — Іде до річки.

— Я нічого не бачив, — нахмурився Грант, але зупинив машину.

Дікон вистрибнув і, залишивши племінника наздоганяти, перебіг поле й пірнув у тінь дерев. Коли він, спотикаючись, дибав стежкою, перед очима пливли червоні кола.

Дікон спіймав Еллі, коли вона схилилася біля якогось дивного дерева. Вона запізно почула шум і звела погляд, і її рот роззявився для крику, формою нагадуючи ідеальну літеру «о», а Дікон схопив її за волосся.

Мала сучка, мала сучка.

їй не втекти. Цього разу їй у біса не втекти. Але крізь туман він відчував, як вона викручується, і втримати її було нелегко. Отож він долонею ляснув її по голові. Заточившись, вона упала навзнак, з тихим стогоном приземлившись на березі; волосся і плечі опинилися в чорних водах річки. Очі дивилися на нього знайомим поглядом, і тоді Дікон поклав руку їй на підборіддя й натиснув, поки каламутна вода не накрила її з головою.

Збагнувши, що відбувається, Еллі почала пручатися. Втупившись у власні очі, які дивилися на нього з поверхні темної ріки, Дікон притиснув дужче.

Збираючи у присмерку каміння на тягар, щоб тіло Еллі пішло на дно, Дікон змушений був пообіцяти відписати ферму Грантові. Просто не мав вибору. Особливо після того, як племінник знайшов у кишені Еллі записку з прізвищем Фока. Сказав, що не завадить покласти це в кімнаті Еллі. Нишпорили до самої темряви, але наплічник так і не знайшли.

І тільки набагато пізніше, залишившись на самоті тої першої ночі, за якою буде ще багато таких ночей, Мел Дікон запитав себе, чи справді так уже потрібно було утримувати доньку з такою силою.

«Якщо тато дізнається, він мене уб’є».

Дочитавши щоденник Еллі, Фок довго сидів, витріщаючись на порожнє річище. Нарешті він згорнув зошит і разом з рештою речей сховав назад у наплічник. Підвівшись, закинув його на плече.

Сонце закотилося і запала ніч, тільки зараз помітив Фок. Над евкаліптами ясно світили зорі. Він не хвилювався. Добре знав дорогу. Коли він повертався у Ківару, повіяв прохолодний вітер.