Посуха

Розділ сороковий

Вітлем відкинув накривку запальнички — і на сіренькому тлі бушу затанцювало сліпучо-біле полум’я. Мить з нічного кошмару — не розкривається парашут, на швидкісному шосе не спрацьовують гальма. Це була зловісна осторога, і Фок відчув, як зсередини його затопив страх, аж почало поколювати шкіру.

— Скотте… — почав Фок, але Вітлем застережно підніс палець. Запальничка була з дорогих, які не гаснуть, поки не опустити накривку. Полум’я затремтіло й затанцювало на вітру.

Одним рухом Вітлем витягнув з кишені маленьку фляжку. Відкрутив кришечку й зробив ковток. Не відриваючи очей від поліції, він перевернув фляжку й полив брунатною рідиною землю навколо себе. За мить до Фока долинув запах віскі.

— Вважайте це страховкою, — крикнув Вітлем. Його витягнута рука затрусилася, і вилетіла іскра.

— Скотте, — крикнув Рако, — ти, дурний покидьку! Ми всі згоримо. З тобою включно.

— Тоді пристрельте мене, якщо хочете. Але я все одно її кину.

Фок переступив з ноги на ногу, захрустівши листям і гілочками. Два роки без нормального дощу, а тепер земля ще й полита спиртним. Це як коробка сірників. Позаду, невидимі звідси, але поєднані з бушем неперервним ланцюгом евкаліптів і трав, лишилися школа й містечко. Вогонь пробіжить цим ланцюгом з надзвуковою швидкістю, розумів Фок. Вогонь котиться, стрибає, пожирає все на шляху. Мчить як звір. Спустошує все навколо з нелюдською силою…

Рако тремтячими руками націлив пістолет на Вітлема. Трішки обернув голову до Фока.

— Десь там Рита, — тихо зронив він крізь зціплені зуби. — Я його пристрелю, але не дам усе тут підпалити.

Фок пригадав життєрадісну вагітну дружину Рако, й голосно заговорив:

— Скотте! У вас немає шансів звідси вибратися, якщо полум’я впаде на землю. Самі знаєте. Ви згорите живцем.

Від такого припущення у Скотта судомно сіпнулася голова, й запальничка стрибнула в руці. Фок хапнув ротом повітря, а Рако, позадкувавши на півкроку, вилаявся.

— Господи, ти обережніше там з цією штукою! — крикнув Рако.

— Не підходьте, — озвався Вітлем, беручи себе в руки. — Опусти зброю.

— Ні.

— Все одно не встигнеш. Я кину запальничку.

— Тоді спочатку закрий її.

— Ти перший. Опусти зброю.

Рако вагався, тримаючи побілілого пальця на гачку. Глянув на Фока, а тоді неохоче нахилився й поклав пістолет на землю. Фок не міг йому дорікнути. Він бачив, що таке пожежа в буші. Якось улітку один сусіда втратив будинок і сорок овець, коли планове випалювання вийшло з-під контролю. Полуденне небо стало чорно-червоним, Фок з батьком, зав’язавши обличчя хустками, озброїлися відрами і шлангами. Вівці мекали, а потім затихли. Полум’я сичало і ревіло, як банші.[3] Це було моторошно. Образ із пекла. А нині земля сухіша, ніж була тоді. Повільно розгорятися вогонь не буде.

Вітлем, граючись, то відкидав, то опускав накривку запальнички. Рако, стиснувши кулаки, спостерігав за цим з якимсь зачарованим жахом. Гвинтокрил завис рівно у них над головами, а краєм ока Фок бачив жменьку жовтогарячих жилетів — цятки серед дерев. Пошуковців, без сумніву, попередили, щоб трималися оддалік.

— То ви все рознюхали? — запитав Вітлем не так сердито, як з цікавістю. — Про гроші з трасту?

Знову відкинув накривку запальнички й цього разу лишив її горіти. У Фока впало серце. Він намагався не дивитися на полум’я.

— Так, — відповів він. — Я мав би здогадатися раніше. Але ви добре приховували свою любов до азартних ігор.

Вітлем пирхнув, і вітер підхопив цей дивний лиховісний звук.

— Маю великий досвід. Сандра мене попереджала. Казала, що одного дня доведеться заплатити. Гей… — Вітлем тицьнув у них запальничкою, і в Рако вихопився якийсь горловий хрип. — Слухайте. Сандра не має з цим нічого спільного, ясно? Вона знає, що я граю, але гадки не має, наскільки все погано. Ні про що взагалі не здогадується. Ви зрозуміли? Вона нічого не знала. Ні про шкільний грант. Ні про Гедлерів.

На цьому прізвищі він затнувся й різко вдихнув.

— І мені дуже прикро через хлопчика. Через Біллі, — здригнувся Вітлем, вимовляючи це ім’я. Опустивши погляд, він закрив запальничку. Фок побачив перший проблиск надії. — Я не думав, що Біллі постраждає. Його ж не мало бути вдома. Повірте мені! Я намагався вберегти його. Хочу, щоб Сандра про це знала.

— Скотте, — заговорив Фок, — ходімо з нами, приятелю, розшукаємо Сандру, і ви все їй поясните.

— Так наче вона схоче мене слухати. Після такого, — мовив Вітлем; щоки у нього блищали від сліз і поту. — Слід було відпустити її давним-давно, коли вона вперше хотіла від мене піти. Нехай би забирала Данієль і тікала подалі від мене, де їм нічого не загрожує. Але я не відпустив, а тепер уже запізно.

Він витер долонею обличчя, і Рако спробував скористатися цим шансом, щоб підняти пістолет.

— Ой!

Не встиг Рако торкнутися зброї, як Вітлем уже знову запалив вогник.

— У нас же була домовленість.

— Гаразд, — мовив Фок. — Тільки заспокойтеся, Скотте. Він просто хвилюється за свою родину. Так само, як і ви.

Рако, який застиг з простягнутою рукою і з сумішшю страху й сказу на обличчі, повільно випростався.

— Скотте, вона вагітна, — мовив він, дивлячись прямо на Вітлема. Голос у нього тріснув. — Моїй дружині через чотири тижні народжувати. Будь ласка. Будь ласка, заберіть запальничку.

У Вітлема затрусилася рука.

— Стули пельку.

— Ще можна все переграти, Скотте, — гукнув Фок.

— Не можна. Все не так просто. Ви не розумієте.

— Будь ласка, — мовив Рако, — подумайте про Сандру й Данієль. Закрийте запальничку й ходіть з нами. Не хочете зробити це заради себе — зробіть заради неї. І заради своєї донечки.

У Вітлема скривилося й потемніло обличчя, і подряпини на щоці набули неприємного відтінку. Він спробував глибоко вдихнути, але груди ходили ходором.

— Я про них і думав! — заверещав він. — Усе це… Уся ця каша — заради них! Я хотів їх захистити. А що мені лишалося робити? Я бачив цвяхомет на власні очі. Мене навіть примусили його помацати. Який у мене був вибір?

Фок точно не знав, про що це Вітлем каже, але здогадувався. Попри паніку, він почувався на диво незворушним. Вітлем може виправдовувати свої дії перед собою, скільки заманеться, але його жахливі вчинки — породження звіра, якого він сам і випустив на волю.

— Ми про них подбаємо, Скотте. Подбаємо про Сандру й Данієль, — Фок вимовив обидва імені чітко й голосно. — Ходімо з нами, розповісте все, що знаєте. І ми потурбуємося про їхню безпеку.

— Ви не зможете! Не зможете захищати їх вічно. А я взагалі не здатен їх захистити, — почав схлипувати Вітлем. Він дужче стиснув запальничку, полум’я затріпотіло, й Фокові перехопило подих.

Фок спробував угамувати вир у голові й, попри небезпеку, думати тверезо. Ківара причаїлася в долині, повній таємниць і темряви. Школа, худоба, Барб і Джері Гедлери, Гретчен, Рита, Шарлотта, Макмердо… Фок подумки щось божевільно підраховував. Віддаль, кількість будинків, виїзди. Нічого не виходило. Пожежа здатна обігнати машину, поминаючи вже пішохода.

— Скотте, — гукнув він, — будь ласка, не треба. Діти ще в школі. Там ваша донька. Ми самі її бачили. Усе це місце — порохова діжка, ви ж це розумієте.

Вітлем глянув у напрямку міста, й Рако з Фоком зробили крок уперед.

— Гей, — гаркнув Вітлем, розмахуючи запальничкою, — ні! Більше ні кроку, відступіть. Я зараз кину.

— Ваша донька згорить разом з іншими дітлахами, тікаючи від пожежі, — намагався Фок говорити спокійно. — Усе місто… Скотте, послухайте… усе місто з усіма людьми згорить дощенту.

— Мені кляту медаль слід дати, що я звільнив Ківару від страждань. Це місто — гівняна діра.

— Нехай і так, але діти за що мають розплачуватися?

— Дітей урятують — пожежники поїдуть до них у першу чергу.

— Які пожежники, бовдуре? — заверещав Рако. Він указав на жовтогарячі цятки жилетів, розсипані по бушу. — Усі вони тут, шукають тебе. Ми всі загинемо разом з тобою. Якщо кинеш запальничку — нам усім кінець, включно з твоєю дружиною і донькою. Можу тебе запевнити.

Вітлем зігнувся, наче його вдарили в живіт, і полум’я в його руці затріпотіло. Коли він зустрівся поглядом з Фоком, в очах його зблиснув щирий страх, і Вітлем завив, як звір.

— Я так і так їх втратив! Мені їх не врятувати. Ніколи. Ліпше вже так, ніж те, що на нас чекає.

— Ні, Скотте, це не…

— А це місто! Ця гнила руїна, — вереснув Вітлем, підносячи руку з запальничкою. — Ківара хай горить до…

— Зараз, — гаркнув Фок, і разом з Рако вони стрибнули вперед, розкинувши руки в боки й розтягнувши жилети, наче ковдру, й водночас налетіли на Вітлема, який впустив запальничку на землю. Білий язичок полум’я лизнув Фокові груди, коли він приземлився й перекотився, незважаючи на гострий біль у литці та стегні; жилети тріпотіли, черевики здіймали куряву, у Фока в руці опинився жмут Вітлемового волосся, і Фок стискав його до болю в кулаці, поки не висмикнув, і ось уже у зсудомленій долоні з рожевими слідами нігтів нічого немає.

Вони качалися по землі, охоплені полум’ям, тисячу років, поки Фока не схопили за плечі дві долоні в рукавицях і не відтягнули назад. Обпечена шкіра луснула, і Фок вереснув, як тварина.

Його накрило цупке покривало, по голові на обличчя потекла вода, й він, задихаючись, почав давитися. Інша пара рук потягнула його геть. Він рухнув горілиць, біля вуст опинилася пляшка води, але він не міг ковтнути. Фок корчився від болю, але хтось лагідно його притиснув, і тіло прошив такий біль, що він зойкнув. У ніздрях стояв сморід паленого м’яса, Фок кліпав і шморгав: очі сльозилися, а з носа текло.

Він обернув голову, втиснувши мокру щоку в землю. Рако ховався за цілою стіною жилетів, які схилилися над ним. Фок чітко бачив тільки його чоботи. Рако лежав абсолютно нерухомо. Третій гурт жилетів оточив скулену фігуру, яка безнастанно верещала.

— Рако, — спробував вичавити Фок, але хтось знову притиснув йому до вуст пляшку з водою. Він силкувався відвернутися. — Рако, друже. Ти живий?

Відповіді не було.

— Допоможіть йому.

Чому вони так повільно ворушаться?

— Господи, допоможіть йому.

— Ш-ш-ш, — зронила жінка у світловідбивному жилеті, поки Фока пристібали до нош. — Ми робимо все можливе.