Посуха

Розділ вісімнадцятий

Коли Фок під’їхав, ферма Гедлерів мала зовсім інший вигляд. З дверей зняли подерту жовту стрічку, яка позначала місце злочину. Обабіч ґанку всі вікна були прочинені, фіранки розсунуті, а жалюзі підняті.

Коли Фок вийшов з машини, ранкове сонце вже добряче припікало. Взявши під пахву коробку зі шкільними речами Карен і Біллі, він рушив доріжкою. Двері в будинок були відчинені. Запах хлорки всередині трішки вивітрився.

У великій спальні плакала Барб. Вона сиділа на краю полуторного ліжка Люка й Карен, висипавши на світло-зелену перину вміст шухлядки. Серед скручених шкарпеток і пом’ятих боксерок траплялися випадкові монети й ковпачки від ручок. Сльози крапали зі щік Барб на аркуш кольорового паперу в неї на колінах.

Коли Фок обережно постукав, вона здригнулася, і він, підійшовши, побачив, що вона тримає саморобну вітальну листівку до Дня батька. Витерши рукавом обличчя, вона показала листівку Фокові.

— Від гарного прибирання жодна таємниця не сховається, еге ж? Виявляється, Біллі писав з помилками, як і його батько.

Вона силувано засміялася, але голос тріснув. Фок, сідаючи поряд і пригортаючи її рукою, відчув, як здригаються її плечі. У відчинені вікна влітало розжарене повітря, й у кімнаті стояла задуха. Фок нічого не казав. Те, що зараз вивітрюється з будинку через ці вікна, набагато важливіше за все, що може через них влетіти.

— Джері просив мене заїхати, — заговорив Фок, коли схлипування Барб притихло. Вона шморгнула носом.

— Так, любий. Він казав. Здається, він розгрібає велику клуню.

— А він не говорив, про що йдеться? — поцікавився Фок, питаючи себе, чи Джері взагалі збирається розповісти все дружині. Барб похитала головою.

— Ні. Може, хоче віддати тобі щось із Люкових речей. Я не знаю. Це взагалі була його ідея — влаштувати тут прибирання. Він сказав, що час уже зважитися на це.

Останнє речення було вже ледве чути: Барб узяла пару Люкових шкарпеток — і залилася сльозами.

— Я шукала щось таке, що може сподобатися Шарлотті. Вона постійно плаче, — голос Барб крізь тканину звучав глухо. — Хай що ми робимо, їй не допомагає. Ми лишили її з нянькою, але Джері казав, що треба було взяти її з собою. Може, серед знайомих речей вона б заспокоїлася. А я йому сказала, що в житті цього не дозволю. Нізащо не приведу її в цей будинок після того, що тут сталося.

Фок погладив Барб по спині. Поки вона плакала, він роздивлявся кімнату. Якщо не зважати на шар пилу, тут було охайно й чисто. Карен старалася боротися з безладом, але всюди було достатнього особистих дрібничок, які робили спальню затишною.

Дитячі світлини в рамочках стояли на добротному комоді, який, проте, змінив уже не одні руки. Всі гроші явно витрачалися на ремонт дитячих кімнат. У прочинені дверцята шафи Фок побачив ряди одягу на пластикових вішаках. Ліворуч висіли жіночі приталені блузки, поряд — сорочки й робочі штани, серед яких подекуди траплялися літні сукні. Люкові джинси й футболки не так продумано тіснилися праворуч.

На ліжку, схоже, постійно спали з обох боків. На тумбочці з боку Карен стояли іграшковий робот і тюбик нічного крему, лежали на стосі книжок окуляри до читання. На Люковому боці в розетку був увіткнутий зарядний пристрій для мобільного, а поряд стояла брудна кавова чашка, розмальована вручну, з написом «Татко» тоненькими кривульками. Подушки досі були прим’яті. Хай чим Люк займався декілька днів перед смертю, а на канапі він не спав. Ця спальня точно для двох.

Фокові пригадалася власна спальня. Останнім часом він переважно спить посередині ліжка. Покривало таке саме темно-синє, як було в нього і в підлітковому віці. Ті люди, які бачили це покривало за останні кілька років, не зближувалися з Фоком настільки, щоб запропонувати змінити колір на якийсь нейтральний, без прив’язки до статі. Прибиральникам, які приходили двічі на місяць, практично не було чого робити. Фок не накопичував речей, не зберігав сентиментальних дрібничок і задовольнявся тими меблями, які лишилися йому три роки тому, коли його двомісна квартира стала домівкою для нього одного.

«Ти — як згорнута книжка», — повторила вона востаннє, перш ніж піти. За ті два роки, що вони були разом, вона казала це неодноразово. Спершу це звучало заінтриговано, потім стурбовано, а зрештою звинувачувально. Чому він не може пустити її в свою душу? Чому не хоче? Невже не довіряє? Чи не кохає? Він запізніло збагнув, що його відповідь на це запитання прозвучала недостатньо швидко. Оця коротенька мить мовчання була для них обох як похоронний подзвін. Відтоді на Фоковій тумбочці біля ліжка не було нічого, окрім книжок, будильника і — зрідка — упаковки презервативів.

Барб гучно шморгнула носом, Фок забрав у неї з рук листівку до Дня батька й роззирнувся, марно шукаючи, куди її притулити.

— Бачиш, у цьому-то і проблема, — сказала Барб, спостерігаючи за ним червоними очима. — Що в біса мені робити з усіма цими речами? Стільки всього — і куди його подіти? В наш будинок це все не вміститься, але ж я не можу цього всього позбутися, наче воно нічого не варте…

Голос її набирав пронизливості, й вона почала хапати старі речі в межах досяжності та притискати їх до грудей. Труси з ліжка, іграшкового робота, окуляри Карен. Підняла з тумбочки книжки й голосно лайнулася.

— Це ж бібліотечні книжки, чорт забирай! Наскільки вони вже перетримані?

Вона обернула до Фока червоне сердите обличчя.

— Ніхто не попереджає, як воно буде, правда? О так, усі співчувають твоїй утраті, усі тільки й нишпорять поблизу і збирають плітки, коли таке стається, але ніхто не скаже, що тобі доведеться ритися в шухлядах мертвого сина й повертати в бібліотеку книжки, правда? Ніхто не скаже, як це витримати.

Фок відчув докори сумління, пригадавши ще додаткову коробку речей Карен і Біллі, яку залишив під дверима спальні. Забравши в Барб книжки, він сховав їх під пахву й рішучо вивів її з кімнати.

— Це я зроблю сам. А зараз ми просто… — він без затримки провів її попри спальню Біллі й з полегшенням опинився на яскраво освітленій кухні. — А зараз ми просто зробимо вам чашку чаю, — закінчив він, відчиняючи найближчу шафку. Він гадки не мав, що там, але навіть на місці злочину на кухні мають бути горнятка.

Барб хвильку спостерігала за ним, а потім, висякавшись, підвелася зі стільця. Поплескала Фока по руці.

— Дай-но я сама, я тут усе знаю.

Зрештою довелося зупинитися на чорній розчинній каві. Холодильник не відчиняли вже понад два тижні.

— Я тобі так і не подякувала, Аароне, — мовила Барб, поки вони чекали, щоб закипів чайник. — Що взявся допомогти. Почав розслідування.

— Барб, це не зовсім так, — озвався Фок. — Ви ж розумієте, що ми з сержантом формально нічого не розслідуємо? Просто ставимо питання. Неофіційно.

— Так-так. Певна річ, я чудово це розумію, — сказала вона тоном, з якого видно було, що насправді це не так. — Але люди замислилися. У цьому-то й відмінність. Ви трохи розворушили справу.

У Фока в голові постав образ Еллі, — головне, щоб Барб зрештою не пошкодувала.

— Люк завжди радів, що має такого друга, — мовила Барб, розливаючи окріп у три горнятка.

— Дякую, — просто сказав Фок, але вона, щось уловивши в його тоні, звела погляд.

— Це правда, — наполягала вона. — Знаю, він не вмів цього висловити, але йому потрібен був хтось такий, як ти. Спокійний, з головою на плечах. Мені завжди здавалося, що саме це частково і вабило його в Карен. У ній він бачив такі самі якості, — вона автоматично висунула праву шухлядку й дістала ложечку. — Ти був знайомий з Карен?

Фок похитав головою.

— Шкода, думаю, вона б тобі дуже сподобалася. Вона мені багато в чому нагадує… нагадувала тебе. Думаю, іноді вона хвилювалася, що трішки… не знаю… нудна, чи як. Що через неї Люк не може втілити свої грандіозні плани. Але це неправда. Вона була врівноважена й дуже розумна, ця дівчина. Саме така, як йому й потрібно. Час до часу опускала його на землю. Як і ти, — схиливши голову набік, Барб довгу мить з легкою зажурою дивилася на Фока. — Треба було тобі приїхати на їхнє весілля. Взагалі колись приїхати. Ми сумували за тобою.

— Я… — почав був Фок звичні відмовки про роботу, але щось у виразі її обличчя не дало словам зірватися з вуст. — Якщо по щирості, я не думав, що мені тут зрадіють.

Барб за два великі кроки перетнула кухню, де колись сама була господинею, простягнула руки й обійняла Фока. І міцно його тримала, поки він не відчув, як у нього всередині спадає напруга.

— У нашій родині, Аароне, тобі радіють завжди, — сказала Барб. — І не смій думати інакше.

Вона відсторонилася, на мить ставши колишньою Барб Гедлер. Уклавши йому в руки два паруючі горнятка кави, а під пахву — бібліотечні книжки, вона з матріархальним блиском в очах кивнула йому на чорний хід.

— Ходімо до мого чоловіка, бо я мушу йому сказати: якщо він хоче прибрати в будинку, то годі ховатися в клуні — хай починає працювати.

Через чорний хід Фок вийшов за Барб на сліпуче сонце. І мало не розляпав каву собі на зап’ясток, спіткнувшись об забуту іграшкову крикетну битку.

Невже у нього могло бути таке життя? — зненацька подумалося йому. Дитячі крикетні битки й кава на сільській кухні? Він спробував це уявити. Працювати пліч-о-пліч з батьком, чекаючи, коли старий, потиснувши йому руку, передасть йому стерно влади. Суботні вечори проводити в «Руні» разом з Люком, роздивляючись майже незмінних красунь, поки одного дня його очі на комусь не зупиняться. Квапливе, але красиве сільське весілля, за дев’ять місяців — перше немовля. Наступного року — друге. Він знав, що навряд чи зміг би природно почуватися в ролі батька, але він би старався. Кажуть, зі своїми дітьми все по-іншому.

Його діти неминуче подружилися б з Люковим сином. Так, їм усім довелось би змиритися з недоладною сільською школою, зате у них були б акри й акри землі — там є де розім’яти ноги.

На землі треба працювати з ранку до ночі, звісно, зате вдома на нього чекали б теплі й гамірні вечори, хаос і сміх. Любов. Хтось би завжди дожидав його з увімкненим світлом. Але хто? — подумав він. Еллі?

Одразу ж образ у голові почав розмиватися й танути. Якби вона не загинула… Якби він залишився… Якби все склалося по-іншому… Сама ідея — чиста фантазія.

Забагато втрачених можливостей, щоб могла справдитися така мрія.

Фок обрав життя у Мельбурні. І воно його вдовольняє, подумалося йому. Він любить гуляти вулицями серед юрми, де його не впізнає жодна душа. Йому приємніше працювати головою, ніж руками.

Життя — це набутки і втрати. Можливо, вечорами йому доводиться повертатися в тиху й порожню квартиру, зате за ним не стежать цікаві очі, які знають про нього геть усе. Сусіди не ганять його, не переслідують і не розпускають пліток про його родину. Не залишають у нього на порозі дохлих тварин. Дають йому спокій.

Фок знав, що за звичкою тримається від людей оддалік, заводячи не так друзів, як знайомих. Але це й на краще, якщо одного дня хтось із них, роздутий і розтерзаний, випливе на поверхню річки зовсім поряд з його рідною домівкою. Це правда, щодня дорога на роботу — чиста мука, і більшість часу доводиться проводити під флуоресцентним офісним світлом, зате його життя не висить на ниточці, залежне від примх погоди. Принаймні безхмарне небо не здатне довести його до такого страху й відчаю, що єдиним виходом здається рушниця.

Можливо, коли Люк Гедлер повернувся додому, на нього й чекало світло, але через оці двері в його домівку просочилася біда нещасного, безнадійного містечка. І була вона така страшна, велика й чорна, що змогла назавжди загасити світло.

У кепському гуморі Фок підійшов до Джері, який стояв під однією з клунь, спираючись на мітлу. Коли вони з Барб з’явилися, він здивувався й кинув на дружину нервовий погляд.

— Не знав, що ти вже приїхав, — сказав він, коли Фок вручив йому горнятко.

— Він допомагав мені в хаті, — мовила Барб.

— Ясно. Дякую, — невпевнено зронив Джері.

— Але там ще повно роботи, тож закінчуй уже тут байдики бити, — легенько всміхнулася до чоловіка Барб. — Ти, схоже, досяг ще меншого прогресу, аніж я.

— Знаю. Вибач. Перебувати тут важче, ніж я гадав, — озвався Джері й обернувся до Фока. — Я думав, прийшов час нам прийняти те, що сталося. Подивитися біді в очі… — Джері глянув на будинок. — Слухай, ти нічого звідти не хочеш узяти собі? Якісь світлини абощо? Ми будемо раді.

Фок не міг уявити, що візьме в своє життя бодай один сувенір з того жахливого будинку. Він похитав головою.

— Ні, дякую, Джері.

Він зробив такий великий ковток кави, що мало не вдавився. Йому відчайдушно кортіло забратися з цього місця. Швидше б уже Барб пішла, щоб він міг побалакати з Джері.

Але натомість вони всі троє мовчки пили каву, задивившись на обрій. Удалині, на схилі пагорба, Фок розрізнив ферму Мела Дікона, приземкувату й потворну. Йому пригадалися слова бармена про те, що ферма відійде племіннику.

— Що ви зробите з маєтком? — запитав Фок. Джері й Барб перезирнулися.

— Ми ще не вирішили, — відгукнувся Джері. — Либонь, доведеться продати. Якщо вдасться. Гроші вкласти у трастовий фонд для Шарлотти. Можливо, хату доведеться розвалити, продавати тільки землю.

Барб стиха тьхукнула, й Джері глянув на неї.

— Так, люба, я знаю, — у його голос прокралася нотка безнадії. — Але я уявити не можу, щоб хтось із місцевих захотів тут жити після всього, що тут сталося, а ти? А чужаки щось не шикуються в чергу, щоб переїхати сюди.

— А Дікон або Дау не говорили про те, щоб об’єднати ділянки? — запитав Фок. — Продати їх азійським інвесторам як одну?

У Барб на обличчі зринуло обурення.

— Та ми б цим двом п’ятидоларову купюру за десять баксів не продали, не те що об’єднуватися з ними. Правда, Джері?

Чоловік похитав головою, але Фок підозрював, що він реалістичніше дивиться на ківарський ринок нерухомості.

— За тридцять років з того боку паркана ми бачили самі неприємності, — провадила Барб трішки голосніше. — І тепер ми точно йому не допомагатимемо. Уявляєш, раніше Мел ночами підкрадався й пересував межі. Неначе ми такі тупі, що не помітимо. Цупив усе, що погано лежить. Я знаю, що це він отоді, багато років тому, переїхав Люкового собаку, нехай він усе й заперечував. Ти пам’ятаєш?

Фок кивнув. Люк обожнював того собаку. Йому було п’ятнадцять, і він відкрито плакав, сидячи при дорозі й обіймаючи пса.

— А ще у нього замолоду цілі дні товклися всі місцеві парубки, правда, Джері? Пиячили й гасали по дорозі на своїх пікапах. Врубали музику, добре знаючи, що нам вставати на світанку й працювати, аби ферма не загнулася.

— Давно це було, люба, — сказав Джері, й Барб накинулася на нього:

— Ти його захищаєш?

— Ні. На бога, ні. Але ж це факт. Він уже давненько такого собі не може дозволити, еге ж? Сама знаєш.

Фок пригадав свою дивну зустріч з Діконом у пабі.

— У нього, схоже, деменція.

— Це так тепер називається? — пирхнула Барб. — А як на мене, клятого пияка наздогнало його жалюгідне життя й усе скоєне ним лихо.

Ковтнувши кави, Барб глянула на Діконові землі. А коли знову заговорила, Фок відчув у її тоні жаль.

— Найбільше мені було шкода Еллі. Ми бодай могли просто не пускати його до себе, а бідолашній дівчинці доводилося з ним жити. Думаю, по-своєму він її любив, але він наче постійно тримав оборону. Пам’ятаєш наше верхнє поле, Джері?

— Ми не змогли довести, що це він.

— Ні, але це був він. А хто ще? — Барб обернулася до Фока. — Вам, дітям, було років по одинадцять, якраз незадовго перед тим втекла мама Еллі — і я її не звинувачую. Дівчинка була геть занедбана, правда, Джері? Така худенька, недоїдала. А в очах такий погляд… Наче прийшов кінець світу. Отож я зрештою пішла до Мела сказати, що їй недобре і треба щось робити, бо вона від усіх тих переживань занедужає.

— І що він відповів?

— Ну, він мене виставив, ще я не встигла й договорити, як ти розумієш. А за тиждень наше верхнє поле всохло. Саме по собі. Ми провели аналізи — і з’ясувалося, що там не та кислотність ґрунту.

— Ага, — зітхнув Джері. — Таке буває, але…

— Таке буває, якщо сусіда висипле туди лантух хімікатів, — сказала Барб. — Того року це коштувало нам тисячі. Ми ледве втрималися на плаву. А поле так ніколи до кінця й не відновилося.

Фок пам’ятав і те поле, і напружені розмови того року за обіднім столом у Гедлерів.

— Як йому завжди вдається вийти сухим з води? — запитав він.

— Не було доказів, що це він, — повторив Джері. — Але…

Барб хотіла знову його урвати, й він підняв руку.

— Але ж ти знаєш, як воно тут, друже. Щоб люди повстали, треба їх добряче збурити. І тоді так було, і зараз так. Ми потрібні одне одному, щоб вижити. Мел Дікон багато з ким вів справи, і багато хто вів справи з ним. Йому всі були зобов’язані: він іноді пробачав борги, щоб мати владу над людиною. Посваришся з Мелом Діконом — посваришся не тільки з ним. І раптом ти у рідному місті не можеш ні бізнес вести, ні пива випити спокійно. А життя й так непросте.

Барб подивилася на нього.

— Дівчина була така нещасна, що втопилася, Джері, — сказала вона, з керамічним гуркотом збираючи порожні горнятка. — До біса і бізнес, і пиво. Нам треба було втрутитися… Чекаю на вас у хаті. Коли закінчите, там ще повно справ.

Розвернувшись, вона рушила в будинок, дорогою витираючи обличчя рукавом.

— Її правда, — мовив Джері, проводжаючи її очима. — Хай що там сталося, а Еллі заслуговувала на кращу долю.

Коли він обернувся до Фока, з його очей зник усілякий вираз. Так наче за останні два тижні згорів увесь запас почуттів, вділених йому на все життя.

— Дякую, що затримався. Ми чули, ти розпитував про Люка.

— Тільки почав.

— Можна запитати, що ти думаєш? Це Люк убив Карен і Біллі?

— Я думаю, — мовив Фок обережно, — є вірогідність, що це не він.

— Господи, ти впевнений?

— Ні. Я сказав: є вірогідність.

— Але ти таки вважаєш, що тут може бути замішаний хтось інший.

— Можливо — так.

— А це пов’язано з тим, що трапилося з Еллі?

— Чесно, я не знаю, Джері.

— Але це можливо?

— Можливо.

Тиша.

— Господи! Слухай, я мав ще на початку дещо тобі розповісти.

Джері Гедлеру було жарко, але він не переймався. Насвистуючи собі під ніс, він ритмічно поплескував по керму. Їхав порожньою дорогою, а вечірнє сонце гріло крізь шибку йому передпліччя. Цього року випав справжній дощ, і на лани приємно було поглянути.

Джері зиркнув на пляшечку ігристого вина, яке лежало на пасажирському сидінні. Він заскочив у місто дещо купити і спонтанно зайшов у винарню. Джері віз пляшку додому, сподіваючись здивувати Барб, яка — він мав надію — зараз робить свою п’ятничну запіканку з ягнятини. Джері ввімкнув радіо. Пісні він не впізнав, але йому подобався її джазовий ритм. Киваючи головою в такт, він натиснув на гальмо, бо попереду показалося перехрестя.

— Я знав, що ви з Люком брехали щодо алібі на день смерті Еллі Дікон, — промовив Джері так тихо, що Фок ледве розчув. — Проблема в тому, що про це знав, я думаю, ще хтось.

До перехрестя лишалося ще зо двадцять метрів, коли напереріз проїхала знайома фігура на велосипеді. Похиливши голову, син люто крутив педалі. З такої відстані Люкова чуприна блищала у вечірньому сонці, зализана назад. Дуже не схоже на його звичайну вільну зачіску, відзначив Джері мимоволі. Йому не личить.

Дюк пролетів перехрестя, навіть не глянувши ні праворуч, ні ліворуч. Джері тьхукнув собі під ніс. Доведеться сказати синові кілька слів. Це правда, дорога переважно вільна, але це не гарантує безпеку автоматично. Якщо Дюк так поводитиметься, то може загинути.

— Він їхав з півдня, від річки. І близько не з тих полів, де ви начебто були, хлопці. Тебе з ним не було. І він не мав рушниці.

— На півдні не тільки річка, — мовив Фок. — По-перше, там є ферми. По-друге, велосипедна доріжка.

— Люк не кататися їздив, — похитав Джері головою. — Він був у тій сірій сорочці, яку обожнював у той період. Знаєш, в отій жахливій блискучій сорочці, яку приберігав для особливої нагоди. У мене склалося враження, що того вечора він причепурився. Наче готувався до побачення абощо. Чуприну зализав. Тоді я сказав собі, що він експериментує зі стилем, — мовив Джері, на довгу мить затуливши долонею очі. — Але я завжди знав, що в нього просто було мокре волосся.

Заки Джері під’їхав, Люк уже був далеченько за перехрестям. Немов на підтвердження власного застереження, Джері повністю зупинив машину і поглянув у обидва боки. Праворуч зменшувалася темна синова фігурка. Ліворуч дорогу видно було тільки до повороту. Все чисто. Джері натиснув на газ і виїхав на перехрестя. Перетнувши його, він зиркнув у дзеркальце заднього огляду.

Віддзеркалення мигнуло й менш як за секунду зникло. Джері заледве встиг побачити білий пікап, який пролітав перехрестя. З лівого боку. Їхав у той самий бік, що і син.

Довгу хвилю Фок мовчав.

— Ви не бачили, хто був за кермом? — запитав він нарешті, пильно спостерігаючи за Джері.

— Ні. Я не помітив. Глянув не дуже уважно, та й машина промчала так швидко, що я не встиг роздивитися. Але хай хто це був, а Люка він точно бачив, — озвався Джері, не зустрічаючись очима з Фоком. — Тіло дівчини витягнули з води за три дні по тому, і то був найгірший день мого життя… Ну, — він дивно реготнув, — донедавна. Її світлина була всюди, пам’ятаєш?

Фок кивнув. Здавалося, що піксельне фото Еллі дивилося порожніми очима зі сторінок газет багато днів поспіль. Деякі крамниці зробили з нього плакати, щоб зібрати гроші на похорон.

— Двадцять років я жив у страху, що той водій вирішить нагадати про себе. Постукає у двері поліційної дільниці та скаже, що бачив Люка того дня, — мовив Джері.

— А може, він його й не бачив.

— Може… — Джері дивився на синів будинок. — А може, зрештою таки вирішив постукати, тільки не у двері дільниці.