Посуха

Розділ п'ятий

Довгий час вони сиділи під будинком, прихилившись спинами до стіни біля вийнятої планки, витягнувши ноги на колючій траві й ховаючись у вузенькій смужці тіні, поки Рако перераховував факти. Почав він з трохи відстороненим виглядом людини, яка переповідає це вже не вперше.

— Сталося це два тижні тому, — сказав він, обмахуючись пом’ятим порножурналом. — Кур’єр, який приїхав з доставкою, знайшов Карен і подзвонив у рятувальну службу. Повідомлення прийшло приблизно о сімнадцятій сорок.

— Вам?

— І в Клайд, і місцевому лікарю. Диспетчер повідомляє всім. Місцевий лікар був найближче, тож опинився на місці події перший. Доктор Патрик Лі. Знаєте його?

Фок похитав головою.

— Словом, він приїхав перший, а я — за кілька хвилин після нього. Зупиняюся я, а двері відчинені, док схилився над Карен у коридорі, перевіряючи пульс абощо… — Рако надовго замовк, невидющо витріщаючись на лісосмугу. — Ми не були з нею знайомі, я тоді взагалі не знав, хто вона така, а от він її знав. У нього всі руки були в крові. І тут він як заверещить, ну розумієте, як закричить на мене: «У неї діти, тут можуть бути діти». Отож…

Рако зітхнув і відкрив Люкову старезну пачку цигарок. Уклав цигарку в рота і простягнув пачку Фокові, який, сам собі дивуючись, теж узяв цигарку. Він уже й не пам’ятав, коли курив востаннє. Може, це було тут, на цьому самому місці, а поряд сидів його найкращий друг. Чомусь йому здалося правильним закурити зараз. Він нахилився вперед, і Рако прикурив сам і дав прикурити йому. Фок затягнувся — і миттю пригадав, чому так легко відмовився від цієї звички. Та щойно він глибоко вдихнув і запах тютюну змішався з різким ароматом евкаліптових дерев, його разом з хвилею нікотину накрило запаморочливе відчуття, наче йому знову шістнадцять.

— Так отож, — провадив Рако. Тепер він говорив тихше. — Док верещить, а я залітаю в будинок. Гадки не маючи, хто тут є і на кого я можу напоротися. Може, з-за дверей зараз вискочить злочинець з рушницею. Я хотів погукати дітей, але збагнув, що навіть не знаю їхніх імен. Отож я загорлав: «Поліція. Усе гаразд, виходьте, все безпечно», — щось таке, хоча певності в цьому я не мав.

Він зробив довгу затяжку, пригадуючи.

— І тут почувся плач, чи радше лемент, отож я пішов на звук, гадки не маючи, що там на мене чекає. Заходжу в дитячу й бачу маленьку дівчинку в колисці, яка верещить як різана, і якщо чесно, я в житті так не радів дитині, яка репетує як дурна.

Рако видихнув у повітря блакитну хмарку диму.

— Бо з нею все було гаразд, — сказав він. — Я повірити не міг. Вона перелякалася, це очевидно, але, наскільки я бачив, зовсім не постраждала. І тоді, пам’ятаю, я подумав, що все ще, може, обійдеться. Так, шкода маму, це трагедія. Але, дякувати Богу, бодай діти цілі. А потім я глянув через коридор і побачив прочинені двері.

Він ретельно загасив цигарку об землю, не дивлячись на Фока. Фок відчув, як його пронизує холодний жах: він знав, що буде далі.

— Я бачу, що це теж дитяча. Блакитна фарба, плакати з машинками на стінах, розумієте? Хлопчача кімната. І з неї — ані звуку. Отож я перетнув коридор, штовхнув двері — і зрозумів, що нічого не обійшлося, — мовив він і зробив паузу. — Та кімната нагадувала сцену з пекла. Гіршого я за все життя не бачив.

Довго сиділи мовчки, поки Рако не прокашлявся.

— Ходімо, — сказав він, спинаючись на ноги й відмахуючись, наче намагаючись відігнати спогади. Підвівшись, Фок рушив за ним до входу в будинок.

— Незабаром по тому прибули люди з Клайда, — дорогою провадив Рако. — Поліція, «швидка». Заки вони приїхали, було вже десь пів на сьому. Ми обшукали решту будинку, але нікого, на щастя, більше не знайшли, тож усі кинулися відчайдушно дзвонити Люкові Гедлеру. Спочатку всі хвилювалися, ви розумієте, як йому про таке повідомити. Але він усе не відповідав, машини його ніде нема, він досі не повернувся додому, й тут настрій у всіх почав змінюватися.

— А що того дня мав робити Люк?

— Кілька волонтерів-пошуковців, його приятелі, знали, що того пообіддя він збирався допомогти другові відстрілювати кроликів на його ланах. Друга звати Джеймі Салліван. Хтось йому подзвонив, Салліван підтвердив цю інформацію, але сказав, що Люк на той час уже кілька годин як поїхав з його ферми.

Підійшли до вхідних дверей, і Рако витягнув зв’язку ключів.

— Люк усе не повертався, телефон не відповідав, тож ми скликали додаткових пошуковців. Поставили їх у пари з поліціянтами й вислали на пошуки. Ті декілька годин були жахливі. Неозброєні шукачі блукають у полях і в буші, гадки не маючи, що знайдуть. Живого Люка? Мертвого? Не відомо, в якому він буде стані. Ми боялися, що він зарився з рушницею у якійсь норі, готовий прийняти бій. Зрештою один з пошуковців практично випадково наткнувся на його пікап. Той стояв на якійсь брудній галявині кілометри за три звідси. Даремно ми хвилювалися. У Люка, який лежав у кузові, не було половини голови. В руках він тримав власну рушницю — цілком законну, зареєстровану й ліцензовану.

Рако відімкнув двері та штовхнув їх.

— Здавалося, ось і все. Можна здавати справу в архів. Але тут, — відступив він, щоб Фокові було видно весь довгий коридор, — починаються дивні речі.

У задушливому коридорі смерділо хлоркою. Під протилежною стіною, пересунута зі свого звичного місця, стояла перекошена тумбочка, завалена домашнім дріб’язком — рахунками й ручками. Кахляна підлога була зловісно чиста. Весь коридор віддраїли мало не до цементу.

— Тут попрацювала служба прибирання, тож неприємних несподіванок не буде, — сказав Рако. — Килим у дитячій врятувати не вдалося. Та й кому він треба.

На стінах висіли родинні світлини. Застиглі пози здавалися звідкись знайомими, і Фок збагнув, що більшість світлин бачив на похороні. Вся сцена була мов химерна пародія на теплу родинну домівку, яку він пам’ятав з дитинства.

— Тіло Карен знайшли отут, у коридорі, — пояснив Рако. — Двері були відчинені, тож кур’єр її одразу побачив.

— Вона тікала до дверей?

Фок спробував уявити, як Люк ганяється за власною дружиною по всьому будинку.

— Ні, все просто. Вона вийшла відчинити двері. Її застрелив той, хто стояв на порозі. Це можна визначити з положення тіла. Але скажіть-но мені: коли ви ввечері повертаєтеся додому, хіба вам відчиняє дружина?

— Я не одружений, — мовив Фок.

— А я одружений. Можете вважати мене занадто незалежним, але я маю ключ від власного будинку.

Фок поміркував.

— Може, хотів заскочити її зненацька? — промовив він, програючи такий сценарій у голові.

— Навіщо такі складнощі? Якщо тато повернеться додому, розмахуючи зарядженою рушницею, родина й так буде в біса достатньо заскочена. Родина вдома. Він добре знає планування. Все просто.

Зайшовши в коридор, Фок декілька разів відчинив і зачинив двері. Дверний проріз здавався сліпучим прямокутником порівняно з напівтемрявою коридору. Фок уявив, як Карен виходить у коридор на стукіт у двері, трохи розгублена або роздратована, що її потривожили. Та секунда, поки її очі призвичаювалися до яскравого світла, виявилася вирішальною: вбивця встиг націлити рушницю.

— Мені це здається дивним, — мовив Рако. — Стріляти в неї в коридорі. Щоб бідолашний хлопчик устиг обмочити штанці й кинутися тікати — в такому порядку або навпаки.

Рако поглянув кудись повз Фока.

— А це наводить мене на наступну думку, — провадив він. — Ви готові?

Кивнувши, Фок рушив за ним кишкою коридору.

Коли Рако ввімкнув світло в маленькій блакитній спальні, Фокові на одну бентежну мить здалося, що тут ремонт. Дитяче ліжечко, з якого витягнули всю постіль аж до матрацу, відсунули під кутом до протилежної стіни. Іграшки поскидали в коробки, які безладно поскладали під плакатами з футболістами й диснеївськими персонажами. Килим здерли, оголивши нефарбовану дощану підлогу.

Фокові черевики лишали в тирсі відбитки. В кутку добре почистили піском дошки. Пляма все одно лишилася. Рако зупинився на порозі.

— Мені досі важко сюди заходити, — сказав він, стенувши плечима.

Колись, пам’ятав Фок, це була мила кімната. Двадцять років тому належала Люкові. Фок сам тут багато разів ночував. Шепотівся з другом, вимкнувши світло. Затамувавши подих, притлумлював смішки, коли Барб Гедлер гукала крізь двері, щоб хлопці нарешті позамовкали й засинали. Фок горнувся в теплий спальник на підлозі неподалік цієї жахливої плями. Гарно було в цій кімнаті. А тепер, як і в коридорі, тут смерділо хлоркою.

— Можна відчинити вікно?

— Ліпше не треба, — озвався Рако. — Доводиться тримати жалюзі опущеними. Незабаром по тому, як це все сталося, я зловив тут кількоро дітлахів, які намагалися зробити фотки.

Витягнувши планшет, Рако постукав по екрану. Передав планшет Фокові. На екрані відкрилася фотогалерея.

— Тіло хлопчика вже забрали. Але тут видно, в якому стані була кімната.

На світлинах жалюзі були повністю підняті, й моторошну сцену заливало світло. Двері шафи були розчахнуті, а весь одяг — грубо зсунутий набік. Великий плетений кошик з іграшками лежав перекинутий. Перину з космічним кораблем відкинули в кінець ліжка, немов щось під нею шукали. На бежевому килимі в кутку розливалася чорно-червона пляма, витікаючи з-під великого перевернутого кошика для брудної білизни.

Фок на мить спробував уявити останні миті Біллі Гедлера. Як він кулиться за кошиком з брудною білизною, намагаючись притлумити хрипке сапання, а по нозі в нього цебенить гаряча сеча.

— Маєте дітей? — запитав Рако.

Фок похитав головою.

— А ви?

— Скоро перша народиться. Дівчинка.

— Вітаю.

— Але в нас ціла армія племінниць і племінників. Не тут, а вдома, у Південній Австралії. Є кілька приблизно віку Біллі, є кілька молодших, — сказав Рако, забираючи планшет і прогортаючи світлини. — І справа в тому, що брати мої знають усі схованки своїх дітлахів. Можете зав’язати їм очі й завести їх у дитячу — і вони знайдуть малих за дві секунди.

Він постукав по екрану.

— І хай скільки я дивлюся на ці фото, мені це нагадує обшук, — мовив Рако. — Хтось, не знаючи схованок Біллі, методично обшукував кімнату. Малий у шафі? Ні. Під ліжком? Ні. Немов заганяв хлопчика.

Фок утупився в темну пляму, що колись була Біллі Гедлером.

— Покажіть мені, де ви знайшли Шарлотту.

Дитяча навпроти була в жовтеньких кольорах. Над порожнім місцем, де мала стояти колиска, зі стелі звисала музична каруселька.

— Колиску забрали Джері й Барб, — пояснив Рако.

Фок роззирнувся. Кімната дуже відрізнялася від інших.

Ні меблів, ні килима тут не чіпали. Не смерділо ядучою хлоркою. Тут панувала атмосфера святилища, якого не торкнулося жахіття, що відбувалося за дверима.

— Чому Люк не убив Шарлотту? — зронив Фок.

— На думку загалу — прокинулася совість і почали мучити докори сумління.

Вийшовши з дитячої, Фок перетнув коридор і повернувся у спальню Біллі. Зупинився біля кривавої плями в куті, розвернувся на сто вісімдесят градусів і знову пішов через коридор у кімнату Шарлотти.

— Вісім кроків, — промовив Фок. — Але я високий. Вважаймо, що для більшості людей — дев’ять. Дев’ять кроків від тіла Біллі до Шарлотти, легкої мішені. А в Люка ж грає адреналін, стугонить кров, червоний туман перед очима — повний комплект. Отже, дев’ять кроків. Виникає питання: чи достатньо цього, щоб передумати?

— Як на мене — не достатньо.

Фок пригадав чоловіка, якого знав колись. Те, що раніше здавалося цілком ясною картиною, тепер стало спотвореним і розмитим.

— Ви були знайомі з Люком?

— Ні.

— Йому змінити думку — що монетку перекинути. Можливо, для нього дев’ять кроків — на вісім більше, ніж потрібно, — мовив Фок, однак уперше від повернення в Ківару відчув укол щирих сумнівів.

— Але ж це мала бути така собі заява, правильно? Щось таке. Це — особисте. Щоб люди потім казали: «Він закатрупив усю свою родину». Дружина, з якою Люк прожив сім років, спливає кров’ю на підлозі в коридорі, а він витрачає скільки — дві? три хвилини? — щоб перевернути догори дриґом кімнату й убити власного сина. Покінчивши з усіма, він планує накласти на себе руки. Отож якщо це був Люк, — Рако на мить завагався на слові «якщо», — як це його доньці вдалося вижити?

Якусь хвилю вони удвох постояли, задивившись на нерухому карусельку, підвішену над відсутньою колискою. Навіщо вбивати всю родину, а немовля залишати? Фок довго крутив це в голові, поки не набралося кілька гарних аргументів, та лише один з них був справді солідний.

— Можливо, той, хто побував тут того дня, не убив немовля, бо в цьому не було потреби, — нарешті промовив Фок. — Ніяке це не особисте. Просто тринадцятимісячна дитина не зможе стати надійним свідком.