Посуха

Розділ сьомий

— У дитинстві ми з Люком… — почав Фок. — Ну, не зовсім у дитинстві. Ми були вже старші — шістнадцять років…

Він не договорив, зауваживши у протилежному кінці пабу якийсь рух. Фок і не помітив, як приміщення наповнилося людьми, а коли звів погляд, чимало знайомих почало відводити очі. Фок відчув заворушення за мить до того, як побачив. Присутні, опускаючи очі, без нарікань відходили з дороги компанії, яка пробиралася крізь натовп. На чолі йшов м’ясистий здоровань з брудно-каштановою чуприною, притиснутою сонячними окулярами. Фок відчув холодок у животі. Можливо, на похороні Люка Гедлера він і не впізнав Гранта Дау, але тут уже його ні з ким неможливо було переплутати.

Двоюрідний брат Еллі. У них були однакові очі, але Фок знав, що від Еллі у Гранта немає геть нічогісінько. Дау зупинився перед їхнім столиком, затуляючи своїм опасистим тілом усю видимість. На футболці була реклама балійського пива. Він мав поросячі риси, дрібні й скупчені в центрі обличчя, а товсте підборіддя поросло ріденькою бородою. В очах був той самий зухвалий погляд, який не могли витримати гості на поминках. Дау глузливо підняв склянку, вдавано вітаючи Фока, й розтягнув губи, але очі його і близько не всміхалися.

— А ти маєш яйця, якщо ризикнув з’явитися тут, — сказав він. — Цього не заперечиш. Як гадаєте, дядьку Меле? Цього не заперечиш, еге ж?

Дау озирнувся. Старший чоловік, який ховався за ним, зробив нетвердий крок уперед — і Фок уперше за двадцять років постав віч-на-віч з батьком Еллі. Він відчув важкість у грудях і зловив себе на тому, як несамохіть сковтнув.

Спина у Мела Дікона згорбилася, але він і досі був високий, з жилавими руками й великими долонями. Набряклі пальці з вузлуватими кісточками аж побіліли, коли він зіперся на стілець. Чоло нахмурилося, а під окремими сивими волосинами червонів майже голий череп.

Фок підготувався до сцени, але натомість на обличчі Дікона промайнула розгубленість. Він легенько похитав головою, й обвисла куряча шкіра на шиї потерлася об брудний комір.

— Чого ти повернувся? — запитав Дікон повільно і хрипко. Коли він заговорив, обабіч рота залягли глибокі зморшки. Усі до єдиного присутні в пабі навмисно відводили очі, помітив Фок. Лише бармен з цікавістю спостерігав за розмовою. Навіть відклав кросворд.

— Га? — Дікон гупнув покрученою рукою по спинці стільця, й усі аж підскочили. — Чого ти повернувся? Здається, тобі ясно було сказано. Ти і малого з собою привіз?

Тепер уже розгубився Фок.

— Що?

— Отого твого клятого синочка. І не вдавай дурня, козел. Він теж повернувся? Твій малий?

Фок кліпнув. Дікон переплутав його з батьком. Фок зазирнув старому в обличчя. Дікон у відповідь нахмурився, але його злості бракувало сили.

Грант Дау, зробивши крок уперед, поклав долоню дядькові на плече. Якусь мить здавалося, що він зараз почне пояснювати, що той помиляється, але за мить Грант похитав головою й лагідно примусив дядька всістися на стілець.

— Ну молодець, гівнюк, ти йому настрій зіпсував, — мовив Дау до Фока. — Хочу щось у тебе запитати, приятелю. Гадаєш, тобі тут місце?

Рако дістав з кишені джинсів поліційний жетон і поклав лицем догори на стіл.

— Я у вас те саме можу запитати, Гранте. Гадаєте, вам тут зараз місце?

Дау підніс долоні й зробив невинне обличчя.

— Та годі, тільки не треба. Ми з дядьком просто зайшли випити в товаристві. Він трохи не при собі, самі бачите. Ми не ліземо в халепу. А от він… — Грант глянув на Фока. — За ним халепа тягнеться, як собаче лайно.

Приміщенням прокотилося майже нечутне мурмотіння. Фок знав, що та історія знову випливе раніше чи пізніше. Усі очі в пабі втупилися в нього, і він поїжився.

Туристам було жарко й нудно. Комарі жалили з подвійною силою, а стежка вздовж річки Ківара долалася повільніше, ніж вони гадали. Троє туристів чалапали вервечкою, перегиркуючись, коли ставало сили перекрикувати хлюпотіння бистрої води.

Другий у вервечці, налетівши грудьми на рюкзак лідера групи, розлив на себе воду з відкоркованої пляшки й вилаявся. Колишній інвестиційний банкір, він переїхав на село, піклуючись про своє здоров’я, й відтоді цілі дні переконував себе, що не так уже тут і погано. Лідер, піднісши руку, урвав нарікання. Вказав на каламутну воду річки. Обернувшись, його приятелі подивилися.

— Що це в біса таке?

— Гаразд, нам тут проблем не потрібно, дякую, — гукнув бармен з-за стійки. Він звівся на ноги і спирався на стільницю пучками пальців. Губи серед рудої бороди не всміхалися. — Це громадське місце. Хто завгодно може прийти випити — і він, і ви, — або так, або ніяк.

— Третього варіанта немає? — Дау вищирив жовті зуби до своїх приятелів, які слухняно засміялися.

— Третій варіант — вхід вам заборонено. Обирайте.

— Ага, ти нам повсякчас цим погрожуєш, ні? — Дау втупився в бармена. Рако прокашлявся, але Дау не звернув на нього уваги. Фокові пригадалися барменові слова: «У нашій глушині жетон небагато важить».

— Проблема не в тому, що він приперся в паб, — заговорив Мел Дікон, і в приміщенні запала майже цілковита тиша. — Проблема в тому, що він узагалі повернувся в Ківару.

Він підніс покручений артритом палець і тицьнув ним Фокові між очей.

— Затям собі й своєму малому перекажи. Тут тобі нічого не світить, зате є багатенько людей, які пам’ятають, що саме зробив ти з моєю донькою.

Інвестиційний банкір виблював у буші бутерброди з шинкою. І він, і двоє інших промокли до нитки, але навіть не помічали цього.

Тіло дівчини вже лежало на стежці, а навколо нього натекла калюжа води. Дівчина була струнка, одначе тільки всі втрьох вони змогли витягнути її на берег. Шкіра в неї неприродно побіліла, а в роті прилипло пасмо волосся. Побачивши, як воно зникає між блідих вуст, інвестиційний банкір знову відчув нудоту. Мочки вух, у яких виднілися сережки, були вже обгризені до крові. Риба не гаяла часу. Такі самі сліди виднілися навколо ніздрів і пофарбованих нігтів.

Дівчина була цілком одягнена й видавалася дуже юною, адже вода змила всю косметику. Під білою футболкою, прилиплою до тіла, світився мереживний бюстгальтер. Черевики на низьких підборах досі були обплетені водоростями, які не відпускали тіло з місця. І в черевиках, і в усіх кишенях джинсів було напхано каміння.

— Маячня! Я не причетний до того, що сталося з Еллі, — не втримався Фок — і одразу про це пошкодував. Він прикусив язика. «Не дай себе втягнути».

— Хто сказав? — Грант Дау став позаду дядька. Його холодна посмішка давно зникла. — Хто сказав, що ти не причетний? Люк Гедлер?

Коли він вимовив це ім’я, з пабу немов усе повітря висмоктало.

— Проблема в тому, що Люк більше нічого не зможе сказати.

Найспортивніший з трійці побіг по допомогу. Інвестиційний банкір присів на землю біля власного блювотиння. Навіть там, у випарах кислотного смороду, він почувався безпечніше, ніж поряд з жахливою білою істотою. Лідер гурту міряв кроками берег, а в черевиках хлюпала вода.

Неважко було здогадатися, що це за дівчина. Її світлину вже три дні поспіль друкували в газеті. Елінор Дікон, шістнадцять років. Зникла у вечір п'ятниці: не прийшла додому. Батько дав їй цілу ніч на те, щоб охолонути: вирішив, що втеча з дому — підлітковий вибрик. Та коли вона не повернулася і в суботу, здійняв тривогу.

Здавалося, минуло сто років, заки на річку приїхали рятувальники. Тіло дівчини забрали в лікарню. Інвестиційного банкіра відіслали додому. За місяць він переїхав назад у місто.

Лікар, який оглядав тіло Еллі, причиною смерті оголосив утоплення. У легенях було повно річкової води. У воді, відзначив він, вона пролежала кілька днів — швидше за все, з п’ятниці. У звіті він написав, що на грудях і на плечах у неї є синці, а на ліктях і долонях — сліди тертя. Що не дивно, адже різний мотлох, який носить течія, бився у воді об тіло. На зап’ястках у Еллі виднілися старі шрами — можливо, сліди невдалого самогубства. В останню мить лікар вирішив ще занотувати, що вона вже не цнотлива.

Щойно прозвучало Люкове ім’я, приміщенням прокотився неспокій, і навіть Дау, здається, відчув, що зайшов задалеко.

— Ми з Люком дружили. І з Еллі також, — промовив Фок, і власний голос здався його вуху якимсь чужим. — Я любив їх обох. Тому пригальмуй.

Дікон підвівся, і стілець зарипів об дощану підлогу.

— Ану мовчи тут про любов до Еллі. Це ж була моя кровиночка! — загорлав він, обвинувачувально тицьнувши пальцем у Фока; руки в нього трусилися. Краєм ока Фок помітив, як Рако й бармен обмінялися поглядами.

— Кажеш, ні ти, ні твій малий не причетні? — провадив Дікон. — А як же записка, брехливий ти покидьку?

Він сказав це так ефектно, мов кинув козир на стіл. У Фока наче дух з грудей вибило. Він почувався виснаженим. Дікон кривив вуста. Його племінник, стоячи поряд, реготав. Він уже занюхав кров.

— На це в тебе нема відповіді, еге ж? — зронив Дау.

Фок ледве стримався, щоб не похитати головою. Господи! Та клята записка.

Копи дві години методично обшукували кімнату Еллі Дікон. Грубі пальці незграбно копирсалися в шухлядах з білизною і скриньках з прикрасами. Мало не проґавили записку. Але ні. Це була сторінка, видерта зі звичайного шкільного зошита. Згорнута вдвічі, вона ховалася в кишені одних із джинсів. На сторінці чорнильною ручкою, почерком Еллі, стояла дата її зникнення. А внизу — одне-єдине прізвище: Фок.

— Поясни-но це. Якщо зможеш, — мовив Дікон. У пабі панувала тиша.

Фок нічого не сказав. Не було чого казати. І Дікон це знав.

Бармен з гуркотом опустив склянку на шинквас.

— Годі.

Він пильно подивився на Фока, міркуючи. Рако, демонстративно тримаючи в долоні поліційний жетон, звів брови й ледь помітно похитав головою. Отож натомість бармен перевів очі на Дау.

— Ви з дядьком — забирайтеся. І щоб я вас тут два дні не бачив, дякую. А всі решта, купуйте випивку або вимітайтеся.

Плітки почалися з малого, та до кінця дня розрослися. Шістнадцятирічний переляканий Фок ховався в своїй кімнаті, а в голові у нього вирували тисячі думок. Коли хтось постукав у вікно, він аж підстрибнув. З’явилося Люкове обличчя — бліде, яку привид а, у вечірніх сутінках.

— Ти в дупі, чувак, — прошепотів Люк. — Я чув, як мама з татом розмовляла. Люди пліткують. Чим ти насправді займався в п’ятницю після школи?

— Я ж тобі казав. Рибалив. Але вгору по річці. За багато миль звідти, присягаюся, — скулився Фок біля вікна. Ноги не тримали його.

— Тебе ще ніхто не питав? Поліція чи ще хтось?

— Ні. Але спитають. Вони вважають, що у нас із нею було побачення.

— Але побачення не було.

— Ні! Звісно, ні. Та що як мені не повірять?

— Ти точно нікого не зустрів? Ніхто тебе не бачив?

— Я ж був у біса сам-один, ні?

— Гаразд, слухай… Аароне, друже, ти слухаєш? Гаразд, якщо хтось питатиме, кажи, що ми разом стріляли кролів. У дальніх полях.

— І не були біля річки.

— Ні. У полях біля куранської траси. Дуже далеко від річки. Весь вечір. О’кей? Тинялися собі. Як зазвичай. Вполювали тільки одного-двох кролів. Двох. Кажи: двох.

— Так, о’кей. Двох.

— Не забудь. Ми були разом.

— Так. Тобто ні. Не забуду. Господи, Еллі! Не можу…

— Ану повтори.

— Що?

— Повтори, що ти робив. Попрактикуйся.

— Ми з Люком разом стріляли кролів.

— Ще раз.

— Я був з Люком Гедлером. Стріляв кролів. У полях біля куранської траси.

— Повторюй, доки це не звучатиме переконливо. І не переплутай.

— Ні.

— Ти все зрозумів, ага?

— Так. Люку, друже… Дякую. Дякую тобі.