Посуха

Розділ двадцятий

— Він там.

Крізь товсту шибку в дверях Фок зазирнув у єдину на дільниці кімнату допитів. За столом сидів Джеймі Салліван, жалібно витріщившись на свій стаканчик. Тут фермер здавався наче меншим, ніж у власній вітальні.

Фок почувався винуватим, залишаючи Гретчен у парку. Навіть завагався, коли вона, поглянувши йому в очі, сказала, що все гаразд. Він їй не повірив, тож вона, усміхнувшись, підштовхнула його до машини. «Іди. Все о’кей. Подзвониш потім».

І він пішов.

— Що ви розкопали? — запитав Фок у сержанта. Рако розповів, і Фок кивнув, належно вражений.

— Воно весь цей час лежало на поверхні, — мовив Рако. — Не помітили, бо в той день надто багато всього відбулося.

— Ну, так, день був напружений. Особливо для Джеймі Саллівана, схоже.

Вони увійшли, і Салліван підкинув голову. Пальці його стискали стаканчик.

— Гаразд, Джеймі. Зразу кажу: ти не затриманий, — різко заговорив Рако. — Але нам потрібно прояснити дещо з того, про що ми оце нещодавно розмовляли. Пам’ятаєш федерального агента Фока? Ти не проти, якщо він буде присутній при розмові?

Салліван ковтнув. Його очі забігали: він не знав, як краще відповісти.

— Мабуть, ні. Він же працює на прохання Джері й Барб, правильно?

— Неофіційно.

— Мені потрібен адвокат?

— Якщо хочеш.

Запала тиша. Якщо навіть у Саллівана є адвокат, він, швидше за все, п’ятдесят тижнів на рік займається земельними суперечками й контрактами на худобу, подумалося Фокові. А така справа, може, в нього взагалі буде вперше. А ще ж не треба забувати, скільки він бере на годину. Схоже, Салліван дійшов такого самого висновку.

— То я не затриманий?

— Ні.

— Гаразд, — мовив Салліван. — Тоді питайте, чорт забирай. Мені треба швидше повертатися.

— Добре. Два дні тому ми приїжджали до тебе, Джеймі, — почав Рако. — Побалакати про день смерті Люка, Карен і Біллі Гедлерів.

— Так.

На верхній губі Саллівана блищав піт.

— І ти нам сказав тоді, що Люк Гедлер поїхав від тебе приблизно о 16.30, а ти залишився. Ти сказав… — Рако звірився зі своїми нотатками. — «Я залишився на фермі. Працював. Повечеряв з бабусею».

Салліван нічого не відповів.

— Ти нічого не хочеш додати?

Салліван переводив очі з Фока на сержанта й назад. Відтак похитав головою.

— О’кей, — мовив Рако й підсунув до нього аркуш паперу. — Знаєш, що це таке?

Салліван облизав язиком вуста. Двічі.

— Це пожежний звіт, — сказав він.

— Ага. Отут на штампі видно, що це за той день, коли померли Гедлери. Щоразу як викликають пожежників, вони заповнюють отакий звіт. Цього разу вони їздили на екстрений виклик. Ось тут можна прочитати, — Рако вказав на рядки друкованого тексту на аркуші. — А отут унизу — адреса, куди їх викликали. Впізнаєш адресу?

— Звісно, — відгукнувся Салліван. Довгу мить помовчав. — Це моя ферма.

— Відповідно до звіту, — Рако взяв аркуш у руки, — пожежну команду викликали на вашу ферму о 17.47. Виклик прийшов автоматично, бо твоя бабуся натиснула тривожну кнопку. Коли вони приїхали, твоя бабуся була сама, а плита палала у вогні. Тут написано, що вогонь загасили, а бабусю заспокоїли. Намагалися додзвонитися до тебе, але ти не відповідав, а незабаром приїхав сам. Тут пишеться — о 18.05.

— Я був у полі.

— Не був. Я дзвонив хлопцеві, який заповнював звіт. Він пам’ятає, що ти їхав від траси.

Усі троє перезирнулися. Салліван перший відвів очі, втупився у стіл, неначе там може проступити відповідь. Над головою з лунким дзижчанням літала одинока муха.

— Коли Люк поїхав, я спочатку був у полі, а потім трохи покатався, — сказав Салліван.

— І де катався?

— Та ніде. Так, навколо.

— Конкретніше.

— Їздив до урвища. І близько не був біля ферми Гедлерів. Просто хотів поміркувати подалі від усіх.

Фок подивився на нього. Салліван постарався не відводити очей.

— Ваша ферма, — промовив Фок, — вона велика?

Салліван завагався, відчуваючи підступ.

— Кількасот акрів.

— Отже, велика.

— Чимала.

— Навіщо людині, яка і так проводить дванадцять-чотирнадцять годин на кількох сотнях акрів поля, ще їздити кудись подалі від людей?

Салліван відвернувся.

— Отже, ти кажеш, що поїхав покататися. Самотою. А чому ж одразу про це не розповів? — поцікавився Рако.

Салліван поглянув на стелю, шукаючи відповідь і відхиляючи її. Нарешті він, піднісши руки, вперше нормально подивився поліціянтам в очі.

— Я знав, як це прозвучить, і не хотів зайвих розмов. Якщо по щирості, я сподівався, ви не дізнаєтеся.

Нарешті Фок відчував, що це схоже на правду. Зі справи він знав, що Саллівану двадцять п’ять років і що він переїхав у Ківару десять років тому разом з батьком і бабусею. Більш як за десять років по тому, як потонула Еллі.

І все одно…

— Вам щось говорить ім’я Еллі Дікон? — запитав Фок. Коли Салліван звів очі, на його обличчі майнув якийсь вираз, але так швидко, що Фок не встиг його розтлумачити.

— Я знаю, що вона загинула. Багато років тому. І я знаю… знаю, що вона дружила з Люком… і з вами, — кивнув він на Фока.

— Люк ніколи про неї не розповідав?

— Тільки не мені, — похитав головою Салліван. Раз чи двічі згадував її, казав, що це його давня подруга, яка потонула, але він узагалі мало говорив про минуле.

Фок погортав справу, шукаючи одну світлину, а коли знайшов, посунув її через стіл. Це був знімок внутрішньої частини кузова Люкового пікапа — у фокусі були чотири горизонтальні риски неподалік Люкового тіла.

— Не знаєте, що це може бути? — запитав Фок, і Салліван подивився на риски.

Чотири лінії. Двічі по дві, на внутрішньому боці кузова, приблизно за метр одні від одних. Салліван не взяв світлину в руки. Очі його пробіглися по зображенню, неначе він намагався щось зрозуміти.

— Іржа? — нарешті зважився він. Звучало це непереконливо, тож нікого й не переконало.

— О’кей, — забрав Фок світлину.

— Слухайте, я їх не вбивав, — заговорив Салліван пронизливіше. — Люк був моїм приятелем. Чудовим приятелем.

— То допоможи нам, — мовив Рако. — Допоможи Люкові. Не змушуй нас марнувати час, перевіряючи тебе, коли ми могли б шукати деінде.

Під пахвами блакитної сорочки Саллівана проступили мокрі плями. Через стіл долинув запах його тіла. Мовчання затягнулося.

— Джеймі, — вирішив ризикнути Фок, — її чоловікові необов’язково про це знати.

Салліван звів очі, й на мить на його вустах майнула примарна посмішка.

— Гадаєте, я взуваю чиюсь жінку?

— Гадаю, якщо є людина, здатна засвідчити, де ви були, вам слід про це сказати.

Салліван завмер. Вони чекали. Нарешті фермер легенько похитав головою.

— Нема.

Отже, не вгадав, подумав Фок. Однак у нього було відчуття, що він і не зовсім помилився.

— Що може бути гіршим за підозру в потрійному вбивстві? — говорив Фок за півгодини, спостерігаючи, як Салліван сідає у свій повнопривідний бездоріжник і їде геть. Допит ходив колами, поки Салліван не склав руки на грудях. Відмовлявся додати бодай слово, тільки торочив, що йому треба перевірити, як там бабуся, або комусь подзвонити і попросити зробити це за нього.

— Ага, він чогось боїться, — погодився Рако. — Тільки чого — от питання.

— Не спускатимемо з нього ока, — мовив Фок. — Я зараз повертаюся в паб — закінчу переглядати папери Гедлерів.

Маєш сумніви, завжди казав Фокові один з його вчителів, шукай гроші. Це була добра порада. Рако запалив цигарку і провів Фока до машини, припаркованої позаду дільниці просто на газоні. Завернувши за ріг, Фок став як стій. Стояв і витріщався, намагаючись усвідомити те, що бачать очі.

Через дверцята і капот, глибоко врізаючись у фарбу, була надряпана одна фраза. Літери сріблясто блищали на сонці.