Посуха

Розділ двадцять п'ятий

За сорок п’ять хвилин по тому Рита Рако поставила перед Фоком паруючу миску локшини. Легесенько торкнувшись його плеча, вона відійшла й за мить повернулася з пляшкою вина. Небесна синява дедалі темнішала, а вони втрьох сиділи надворі за сосновим столиком, застеленим барвистим обрусом. Подружжя мешкало в перебудованій крамничці в кінці центральної вулиці. До дільниці можна пішки дійти. У садку росли лаванда й лимон, а китайські ліхтарики вздовж паркана додавали святкового сяйва.

З вікон кухні лилося світло, і Фок спостерігав за Ритою, яка раз у раз зникала в хаті, щоб винести то те, то се. Він хотів допомогти, але вона, всміхнувшись, відмахнулася. Рита, мініатюрна жіночка з пухнастим блискучим каштановим волоссям до плечей, час до часу несвідомо погладжувала рукою свій великий живіт. У ній відчувалася чимала енергія, і незважаючи на вагітність, Рита рухалася легко і плавно, займаючись дюжиною справ водночас.

Коли вона всміхалася (а робила вона це часто), на лівій щоці з’являлася глибока ямочка, і заки Рита поставила перед Фоком тарілку, він уже чудово розумів, чому Рако закохався в неї. А коли почали їсти (то була ситна страва з помідорами, баклажанами і гострими ковбасками, до якої подали пристойний шираз), Фок відчув, що й сам трішки вже закохався в Риту.

Нічне повітря було тепле, темрява трохи всотала спеку. Попиваючи мінеральну воду, Рита з добродушною заздрістю поглядала на шираз.

— Ох, я б усе віддала за ковток! Стільки утримуватися, — промовила вона й розсміялася, коли на чоловікове обличчя набіг несхвальний вираз. Вона погладила його по шиї, і він усміхнувся. — Він страшенно непокоїться через дитину, — промовила вона до Фока. — Так береже її, а вона ж навіть ще не народилася.

— А коли? — запитав Фок. Як на його недосвідчене око, Рита була вже на останніх днях.

— Чотири тижні, — усміхнулася вона, зустрівшись поглядом з чоловіком. — Ще довжелезні чотири тижні.

За доброю стравою і розмова бігла жваво. Говорили про політику, релігію, футбол. Про що завгодно, тільки не про події в Ківарі. Тільки не про Гедлерів. Лише коли Рако прибрав зі столу й пішов у хату відносити тарілки, Рита нарешті поставила питання.

— Скажіть, — звернулася вона до Фока, — тільки чесно, будь ласка. Усе буде гаразд?

Вона дивилася на двері кухні, й Фок розумів, що вона має на увазі не тільки справу Гедлерів.

— Послухайте, працювати в поліції маленької громади завжди непросто, — озвався він. — Іноді здається, що це безнадійна справа. Постійні інтриги, ще й люди забагато знають одне про одного. Але вашому чоловікові все чудово вдається. Правда. Він розумний. Щиро відданий роботі. Керівництво звертає увагу на такі речі. Він далеко піде.

— Ой, — неголосно пирхнула Рита й відмахнулася. — Цим він не переймається. У нього батько все життя пропрацював дільничним. Крихітне містечко — цятка на мапі десь на південному кордоні Австралії. Назва вам нічого не скаже. Нікому не каже, — вона знову перевела погляд на двері. — Але, наскільки я знаю, його там дуже поважали. Він керував громадою, як суворий, але справедливий патріарх, і його за це любили. До самої пенсії, і потім також.

Вона замовкла. Потягнулася до Фокового келиха і плеснула собі з нього залишки вина.

— Ш-ш-ш, — мовила вона, приклавши палець до вуст, і підняла свій келих. Фок усміхнувся.

— Це там ви познайомилися? У Південній Австралії?

— Так, але не в тому містечку. Туди взагалі ніхто ніколи не доїжджає, — сказала вона як щось саме собою зрозуміле. — Це було в Аделаїді, у ресторані моїх батьків. Він працював неподалік. Тільки прийшов у поліцію і був дуже правильний. Страшенно хотів, щоб тато ним пишався, — вона, всміхнувшись своїм спогадам, випила вино. — Але йому було самотньо, він частенько заходив до нас у ресторан, поки я не зглянулася й не дозволила запросити мене на келих вина, — вона погладила живіт. — Він дочекався, коли я закінчу магістратуру, й ми одразу ж побралися. Це було два роки тому.

— А яка у вас спеціальність?

— Фармакологія.

Фок завагався. Не знав, як сформулювати питання. Рита прийшла на допомогу.

— Знаю, — всміхнулася вона, — хочете запитати, що я роблю, боса й вагітна, в цьому глухому куті, коли могла б застосувати свої знання деінде? — вона знизала плечима. — Це заради чоловіка, і це не назавжди. Розумієте, його устремління не такі, як в інших. Він обожнює батька, а що він наймолодший з трьох синів, то, думаю, почувається — і дарма, я вважаю, — наче йому постійно треба змагатися за батькову увагу. Отож ми переїхали в це маленьке містечко, фактично село, і він так сподівався, що все тут буде, як у батька, але майже зразу все пішло… — вона завагалася, — не так. На ньому постійно лежить тягар. Ви ж знаєте, що це він знайшов тіло хлопчика, він вам розповідав?

Фок кивнув.

Рита, попри спеку, здригнулася.

— Я йому кажу — повсякчас кажу: те, що тут відбувається, не твоя провина. Це місце інакше. Не таке, як батькова громада.

Рита виразно звела брови, і Фок кивнув. Похитавши головою, вона знову всміхнулася, показавши ямочку.

— І все одно. А що я можу вдіяти? Важко зрозуміти, правда? Стосунки чоловіка з батьком?

У цю мить у дверях з’явився Рако. Він тримав три горнятка кави.

— Каструльки я замочив. Про що говоримо?

— Я казала, що ти забагато працюєш, щоб виправдати батькові сподівання, — відповіла Рита, погладивши його кучері. Ямочка показалася знову. — І твій партнер зі мною згоден.

Фок, який узагалі не висловлювався з цього приводу, вирішив, що Рита, мабуть, має рацію. Рако порожевів, але вперся головою їй у долоню.

— Усе не зовсім так.

— Та все гаразд, любий. Він розуміє, — ковтнула Рита кави й понад вінцями горнятка подивилася на Фока. — Правда ж? Я про те, що ви ж тут з тої самої причини, еге ж? Через батька.

Повисла спантеличена мовчанка.

— Мій батько помер.

— О, мені дуже прикро це чути, — співчутливо поглянула на нього Рита. — Але ж це нічого не змінює? Смерть рідко змінює наше ставлення до людини. Радше укріплює його.

— Люба, ти взагалі про що? — запитав Рако і, забираючи зі столу порожню пляшку, легенько штовхнув її плечем. — Знав я, що тобі цього давати не можна.

Рита, завагавшись, трішки нахмурилася. Переводила погляд з Фока на чоловіка й назад.

— Перепрошую, — нарешті мовила вона. — Можливо, я все неправильно зрозуміла. Просто я чула плітки про вашу подругу, яка загинула. Кажуть, ваш батько постраждав, навіть був під обвинуваченням, а потім змушений був забрати вас звідси, покинути рідну домівку. Мабуть, не обійшлося без… непорозумінь. Та навіть зараз — оті жахливі листівки з його світлиною, які розклеюють по місту… — вона зупинилася. — Вибачте. Будь ласка, не зважайте на мене. Вічно я вигадую.

Довгу хвилю всі троє мовчали.

— Ні, Рито, — нарешті заговорив Фок. — Думаю, цього разу ви нічого не вигадуєте.

Пікап Мела Дікона бовванів у дзеркальці заднього огляду ще понад сто кілометрів, хоча Ківара вже лишилася позаду. Ааронів батько Ерик їхав, одним оком поглядаючи у дзеркальце й обіруч учепившись у кермо.

Аарон німотно сидів на пасажирському сидінні, досі відходячи після квапливого прощання з Люком і Гретчен.

У кузові брязкало і їздило все добро Фоків. Усе, що влізло. Далеко позаду залишився рідний дім, чимнадійніше замкнений. Овець роздали сусідам — хто тільки погодився взяти. Аарон боявся запитати вголос, це тимчасово чи назавжди.

Тільки раз, щойно від'їхавши, Ерик пригальмував, даючи Дікону можливість обігнати його. Так наче то була нормальна поїздка в нормальний день. Натомість білий пікап незворушно наблизився і врізався йому в задній бампер, аж в Аарона голова сіпнулася від удару. Більше Ерик не пригальмовував.

Спливла майже година, і раптом Дікон натиснув на клаксон. Пікап почав збільшуватися в бічному дзеркальці, наздоганяючи, а пронизливий звук котився порожньою дорогою. Від звуку мало голова не лускала, й Аарон уперся долонями в бардачок, готуючись до неминучого удару ззаду. Батько зціпив зуби. Секунди тягнулися, й коли Ааронові вже здавалося, що він більше не витримає, звук стихнув. Від наглої тиші задзвеніло у вухах.

У дзеркальці він побачив, як Дікон опустив вікно, повільно вистромив руку й показав середній палець. Тримав так цілу вічність, змагаючись із вітром. Аж нарешті він, на щастя, почав зменшуватися, зменшуватися у дзеркальці, доки не зник з очей цілком.

— Тато терпіти не міг Мельбурн, — мовив Фок. — Так ніколи і не прижився. Знайшов офісну роботу — посередника в агробізнесі, але вона висмоктала з нього все життя.

Самого Фока віддали в найближчу школу, де він довчився останній рік. Засмучений і розгублений, на уроках він майже нічого не писав, а тим паче не піднімав руки. Склав випускні іспити й вийшов зі школи з оцінками добрими, але не відмінними.

— На відміну від тата, я пристосувався краще. Йому там було зовсім самотньо, — сказав він. — Але ми ніколи про це не говорили. Просто замкнулися в собі, продовжуючи жити. Це не допомогло.

Рита й Рако через стіл подивилися на нього. Рита простягнула долоню, накрила нею Фокову руку.

— Хай на які жертви він пішов, а я впевнена, що він вважав це вартим того.

Фок трішки нахилив голову.

— Я вдячний вам за такі слова, але не думаю, що він би з вами погодився.

Аарон усе дивився в бічне дзеркальце. Дікон більше не з’являвся. Годину нічого не відбувалося, аж раптом батько з'їхав з порожньої дороги і, завищавши шинами, так різко загальмував, що Аарон врізався в пасок безпеки.

Ерик Фок гупнув кулаком по керму, й Аарон підстрибнув. Тато був біліший з обличчя, ніж зазвичай, на чолі блищав піт. Розвернувшись на сидінні, Ерик одним швидким рухом схопив сина за барки. Аарон ахнув: рукою, якої ані разу в житті батько не здіймав на сина, Ерик зіжмакав тканину сорочки й підтягнув його ближче.

— Я запитаю тебе тільки раз, тому кажи мені правду.

Аарон ще ніколи не чув у батька такого тону. Так наче його зараз знудить.

— Це зробив ти?

Шок від такого запитання прошив Ааронові груди, як фізичний біль, і хлопець відчув, що задихається. Він змусив себе вдихнути, та легені неначе стиснулися. Якусь мить він не міг говорити.

— Що? Тату…

— Відповідай.

— Ні!

— Ти маєш якийсь стосунок до смерті тої дівчини?

— Ні, тату, ні. Чорт, не робив я нічого!

Аарон відчував, як серце б’ється просто батькові у руку. Він думав про всі їхні найцінніші речі, які зараз б’ються і мнуться в кузові пікапа, про поквапливе прощання з Люком і Гретчен. Про Еллі, якої він більше не побачить, про Дікона, якого й досі шукає очима в задній шибці. Затремтівши від гніву, він спробував відіпхнути батькову руку.

— Я не вбивав. Господи, як ти взагалі можеш таке питати?

Батько не розтискав кулака.

— Ти уявляєш, скільки людей розпитувало мене про записку, яку залишила та дівчина? Друзів. Людей, яких я знаю вже роки. Роки! Скільки людей переходило на той бік вулиці, побачивши мене. І все через ту записку, — він стиснув кулака сильніше. — Отож ти просто повинен сказати. Чому в записці було твоє прізвище?

Аарон Фок гойднувся перед. Батько і син, лицем до лиця. Аарон розтулив рота.

— А твоє?

— Після цього все змінилося, — мовив Фок. — Роки спливали, кілька разів я намагався помиритися. Він, мабуть, теж — на свій манір. Але нічого залагодити вже не вдалося. Ми просто припинили про це говорити, взагалі не згадували Ківару. Вдавали, що її не існує, що нічого не трапилося. Він терпів Мельбурн, терпів мене, а потім помер. І все.

— Та як ти смієш? — спалахнули батькові очі, на обличчі з’явився вираз, який не описати словами. — У тому місті похована твоя мати. Ота ферма розбудована руками твоїх дідуся й бабусі, чорт забирай. Там лишилися мої друзі й моє життя. Не смій кидати мені в обличчя такі слова!

Аарон відчував, яку голові стугонить кров. А його друзі? Його мати? Він там залишив не менше!

— То чого ми втікаємо? — схопив він батька за зап’ясток і нарешті відірвав його руку від своєї сорочки. Цього разу йому це вдалося. — Чому ти змушуєш нас драпати, підібгавши хвости? Люди подумають, що ми винні.

— Через ту записку люди вже подумали, що ми винні. Скажи мені правду, — пильно подивився Ерик на Аарона. — Ти справді був з Люком?

Аарон примусив себе зустрітися з батьком очима.

— Так.

Ерик Фок розтулив був рота щось сказати. Але знову стулив його. Подивився на сина так, неначе вперше його бачить. Атмосфера в машині стала важкою і отруйною. Хитнувши головою, батько розвернувся до керма й запустив мотор.

Решту шляху проїхали, не зронивши ані слова. Аарон, палаючи від гніву, сорому й тисячі інших відчуттів, усю дорогу дивився в бічне дзеркальце.

Частково він навіть жалкував, що Мел Дікон більше так і не з'явився.