Посуха

Розділ чотирнадцятий

Довгий час Фок просидів на березі, поринувши в заціпеніння, а важке сонце спускалося дедалі нижче. Нарешті він змусив себе підвестися. Він марнує світлі години доби. Він уже вирішив, куди подасться далі, от тільки не був певен, що зможе розшукати потрібне місце в сутінках.

Розвернувшись спиною до стежки, яка вела до ферми Гедлерів, він рушив у протилежному напрямку. Двадцять років тому уздовж річки бігла вузька стежка. А тепер Фокові доводилося покладатися на власну пам’ять, шукаючи дорогу серед оголеного коріння й сухих заростів.

Голову він тримав похиленою, стараючись не зійти зі стежки. Коли не стало повноводої річки, яка була тут як маяк, він кілька разів ловив себе на тому, що збивається з дороги. Навколишній краєвид змінився, і зникли всі знайомі орієнтири. Коли вже Фокові здавалося, що він проскочив потрібне місце, воно знайшлося. Яке полегшення! Це було зовсім близько від берега, в сухих заростях. Продираючись крізь кущі, він відчув у грудях іскру радості, й уперше з приїзду в Ківару здалося, що він повернувся додому. Фок простягнув руку. Ось воно, не змінилося.

Камінне дерево.

Чорт, куди вони поділися?

Носаком прегарного черевика Еллі Дікон, нахмурившись, обережно відбила з дороги купку листя.

— Та вони десь тут. Я чув, як вони впали на землю, — сказав Аарон, продираючись до дерева. Присівши, він мацав землю й розгрібав сухе листя, шукаючи ключі Еллі. Вона спостерігала за ним приплющеними очима, недбало перевертаючи ногою камінець.

Фок провів долонею по стовбуру й уперше за багато днів по-справжньому всміхнувся. У дитинстві це здавалося справжнім дивом. Упритул до масивного валуна виріс велетенський евкаліпт, і його стовбур так вигнувся, що здавалося, наче дерево тримає камінь у вузлуватих обіймах.

Змалечку Фок не міг зрозуміти, як інші люди можуть не захоплюватися, бачачи це дерево. Туристи щотижня ходили повз нього, не помічаючи, й навіть інші діти сприймали його не більш як химерний орієнтир. Та щоразу як Фок його бачив, не міг не думати про те, скільки часу формувалося камінне дерево. Міліметр по міліметру. Він, наче падаючи з висоти, почувався крихітною цяткою у часі. Йому це подобалося. Більш як за двадцять років по тому він дивився на камінне дерево — і знову відчував те саме.

Того дня Аарон лишився наодинці з Еллі, а в шістнадцять років такої можливості і прагнеш, і боїшся. Він безперервно теревенив, дратуючи навіть самого себе. Проте розмова раз у раз провисала, як несподіваний провал на дорозі. Раніше такого не бувало, але останнім часом у їхніх стосунках постійно мов короткі замикання траплялися.

Аарон частенько ловив себе на тому, що підшукує слова, які б викликали справжню реакцію, а не просто зведену брову чи кивок. Іноді він влучав у ціль — і Еллі піднімала кутик вуст.

Він обожнював такі миті. Подумки він занотовував, що саме сказав, щоб згодом проаналізувати. Сподівався виявити закономірність, яка допоможе напрацювати цілий репертуар настільки кумедних жартів, що Еллі просто не зможе стримати усмішки. Але поки що, до його розчарування, випадковості не складалися в закономірність.

Більшість пообіддя вони з Еллі провели у тіні камінного дерева, підпираючи спинами стовбур. Еллі здавалася ще відстороненішою, ніж зазвичай. Уже двічі Фок щось запитав у неї, а вона немов і не чула. Нарешті, боячись, що їй з ним нудно, Фок запропонував розшукати Люка або Гретчен. І відчув полегшення, коли вона похитала головою.

— Зараз я хаосу просто не витримаю, — сказала вона. — Нам же нормально тільки удвох, правда?

— Так, звісно.

Так, звісно! Фок намагався говорити легковажно.

— Які в тебе плани на сьогоднішній вечір?

Еллі скривилася.

— Я працюю.

Цього року вона влаштувалася на роботу, яка переважно полягала в безцільному стоянні за прилавком молочного бару.[1]

— Ти ж працювала вчора?

— Ми відчинені щодня, Аароне.

— Знаю, але…

Вона працювала більше, ніж зазвичай. Чомусь стрельнула думка, чи не бреше Еллі, але це безглуздо. Навіщо їй напружуватися?

Фок спостерігав, як вона раз за разом підкидає в повітря ключі та знову ловить, і від блискучих фіолетових нігтів відбивається пообіднє сонце. Фок набирався сміливості, щоб перехопити ключі на льоту. Легенько подражнити її, як це уміє Люк. А тоді… ну, Аарон не був певен, що тоді. Отож відчув майже полегшення, коли Еллі підкинула ключі занадто високо — й вони перелетіли кудись їй за спину.

Відскочили від валуна і з металевим брязкотом упали на землю.

Фок присів біля дерева, кілька разів змінив позу, підшукуючи потрібний кут. І нарешті водночас здивовано і задоволено крекнув: ось він.

Отвір.

— Гей, ти тільки поглянь.

Аарон, стоячи навколішках, відхилився назад, потім нахилився вперед. Глибока тріщина в центрі камінного дерева з’явилася і, щойно він трішки змінив кут зору, знову зникла. Раніше він її і не помічав. Єдине вигідне місце, де коріння випиналося, не прилягаючи тісно до валуна. Оптична ілюзія: під будь-яким іншим кутом отвір був практично невидимий.

Аарон зазирнув у чорноту. Туди, якщо постаратися, цілком можна було б запхати руку, плече і голову. Але те, що шукав, він побачив біля самого отвору. І тріумфально стиснув у кулаці ключі Еллі.

Фок зазирнув у нору. В глибині неможливо було нічого розгледіти. Відшукавши маленький камінець, він кинув його всередину, слухаючи, як той торохкоче об стінки. Звідти нічого не вискочило й не виповзло.

Повагавшись, Фок якнайвище закасав рукав і застромив руку в чорнильну діру. Кінчики пальців торкнулися якогось предмета: маленького, квадратного, рукотворного, — й Фок підхопив його. В цю мить щось невидиме пробіглося у нього по зап’ястку, й він висмикнув руку. Випростався, сміючись із того, як у нього калатає серце.

Розтиснувши кулак, вражено впізнав знахідку. Маленька металева запальничка. Потерта, побита негодою, але коліщатко й досі крутиться. Широко всміхнувшись, Фок перевернув її догори дриґом, знаючи, що побачить. На дні його дитячим почерком були нашкрябані ініціали: «А. Ф.».

Він ніколи не був справжнім курцем, робив це більше напоказ, й одного дня вирішив заховати запальничку, щоб тато не застукав його з нею. Фок відкинув накривку, але не наважився запалити вогонь. Не в таку посуху. Обтерши рукою метал, він хотів покласти запальничку в кишеню, але здавалося, що її місце тут, бо вона прийшла з іншого часу. За хвильку він знову заховав її в діру.

Еллі нахилилася, тримаючись гарячими долонями за Фокове плече, щоб не втратити рівноваги. Вона опинилася так близько, що він міг роздивитися туш на кожній окремій вії її очей, які вона примружила, зазираючи в отвір. Боляче притиснувшись плечем до Фока, вона обережно застромила руку в діру, перевіряючи її розміри.

— Круто, — сказала вона без жодного виразу. Важко було сказати, чи справді вона вражена.

— Я знайшов ключі, — мовив Аарон, тримаючи їх у руці. Вона обернулася до нього обличчям. Під очима виднілися крихітні плямки розмазаної туші. Останнім часом вона припинила пиячити, тож навіть зблизька її шкіра була гладенька і чиста.

— Знайшов. Дякую, Аароне.

— Будь ласка, Еллі, — усміхнувся він. Він щоками відчував її подих. Він сам не знав, чи ворухнув головою, чи тільки хотів це зробити, але зненацька її обличчя наблизилося, й вона поцілувала його, притулившись рожевими вустами. Солодкими і липкими, зі штучним смаком вишні. Було приємніше, ніж Фок міг уявити, і він трохи відсунувся, щоб насолодитися смаком, відчуваючи бульбашки чистої радості.

Потягнувшись рукою до її блискучого волосся, він ніжно поклав долоню їй на потилицю, але Еллі раптом тихо скрикнула просто йому в рот і відскочила. З глухим ударом сівши на землю, вона спочатку потягнулася рукою до вуст, а потім до волосся. Аарон з розтуленим ротом закам’янів навкарачках, досі відчуваючи смак її вуст, і його затопив жах. Еллі дивилася на нього.

— Вибач, Еллі, мені…

— Ні, це ти вибач, я не хотіла…

— …так шкода! Це я винен — я подумав, ти хотіла…

— Аароне, ні, чесно, все нормально. Просто…

— Що?

Зітхання.

— Ти заскочив мене зненацька.

— О! — А потім: — Усе гаразд?

— Так.

Вона розтулила вуста, наче хотіла ще щось додати, але так і мовчала. У нього на мить мало не зупинилося серце, коли здалося, що у неї в очах стоять сльози, але вона кліпнула — й ось їх уже немає.

— Мені шкода, — повторив він.

— Будь ласка, не кажи так.

— О’кей. У нас усе о’кей?

На диво, вона зробила крок уперед, скорочуючи відстань. Ще він не зрозумів, що відбувається, як її вуста коротко й легко притиснулися до його вуст, знов залишаючи вишневий смак.

— У нас усе о’кей, — відійшла вона так само швидко, як і підійшла. — Я ж тобі сказала. Ти просто заскочив мене зненацька.

Не встиг Фок отямитися, як усе закінчилося. Еллі схилилася, обтріпуючи землю з джинсів.

— Час мені йти. Але дякую, — сказала вона, не підводячи погляду. — Маю на увазі — за ключі.

Він кивнув.

— Гей, — докинула Еллі, вже розвертаючись іти. — Нікому не скажемо, добре? Хай це буде наша таємниця.

— Ти про що? Про діру чи…

Еллі засміялася.

— Про діру, — озирнулася вона через плече. — Але про інше, мабуть, також. Принаймні поки що.

Куточки її вуст були ледь-ледь підняті.

Аарон не мав цілковитої певності, але в підсумку, здавалося йому, це був гарний день.

Фок нікому не розповідав ні про діру, ні про поцілунок. І був практично переконаний, що Еллі також. Та й недовго їй уже лишалося берегти таємницю. За три тижні по тому й за двадцять метрів від цього місця бліде й побабчене тіло Еллі витягнули з річки. Відколи її знайшли, Фок сюди більше ніколи не приходив. Навіть якби хотів, навряд чи вийшло б. За місяць вони з батьком уже були за п’ятсот кілометрів звідси — у Мельбурні.

Його завжди тішило, що вони з Еллі знайшли діру саме тоді, коли були тільки удвох. Могли б натрапити на неї ще в дитинстві, коли гуляли біля камінного дерева утрьох з Люком. Але тоді, безперечно, діра автоматично стала б Люковою знахідкою. Він заявив би на неї повні права в ті часи, коли їм було по дванадцять років і коли в їхній трійці намітилася тріщина за статевою ознакою.

Ніхто цього не помічав, доки не стало запізно. Еллі поступово віддалялася в чужий світ дівчат, спідниць, чистих рук і теревенів, від яких Аарон і Люк тільки збентежено обмінювалися поглядами. Цей перехід був повільний, але одного дня Аарон звів очі — і збагнув, що вони з Люком залишилися вдвох і що це сталося вже декілька місяців тому. Вони й уваги не звернули. Зрештою, це ж просто дівчисько. Може, це й на краще, що воно більше не тягається за ними.

Еллі стерлася з їхньої свідомості з приголомшливою легкістю, і три роки він практично про неї і не згадував. Мабуть, вони стрічалися тут і там — просто не могли не стрічатися. Та коли у п’ятнадцять вона повернулася в його життя, то було наче друге народження: за нею, тепер округлою і жіночною, тягнувся шлейф чарівності й загадковості, немов аромат парфумів.

Якось чергового суботнього вечора вони з Люком, як зазвичай, сиділи на спинці лавки в Столітньому парку. Поставивши ноги на сидіння, як справжні бунтівники, одним оком вони, як справжні провінційні хлопчаки, поглядали, чи не з’явиться місцевий коп.

Хруснув гравій, гойднулася тінь — і раптом нізвідки з’явилася Еллі Дікон. Її волосся стало чорне як смола, посічені кінчики сягали мало не ліктів. У світлі жовтогарячих ліхтарів парку коси тьмяно світилися. Еллі була сама.

Вона ліниво підійшла: тісні джинси, художня потертість черевиків, з широкого викоту майки видніються шлейки мереживного бюстгальтера. Окинула підведеними очима двох хлопців, які витріщалися на неї, пороззявлявши роти. Еллі звела брову, угледівши бляшанку теплого пива, одну на двох, залізла у дерматинову сумку й витягнула майже повну пляшку горілки.

— Посунетеся? — запитала вона. Вони мало з лавки не попадали, кваплячись звільнити для неї місце. Горілка розчинила роки, й коли у пляшці лишалося на денці, тріо відродилося.

Але крихітні зміни, які відбулися з їхньою дружбою, натякали на нові можливості. Хлопці й далі час до часу гуляли вдвох, одначе Аарон зловив себе на тому, що робить усе, аби не дати Люкові й Еллі залишатися наодинці, без нього. З Люком він про це ніколи не говорив, але його плани побути з Еллі тет-а-тет зривалися настільки часто, аж він запідозрив, що друг розгорнув проти нього таку саму таємну операцію. Стосунки трійці непомітно, але кардинально змінилися, хоча вони й самі не були певні, в який бік.

Еллі так і не пояснила, чому повернулася до хлопців. Коли одного разу Аарон запитав її, вона закотила очі.

«Ці сучки, — сказала вона, — їм цікаво тільки милуватися на себе в дзеркалі. Вам двом принаймні байдуже, стильна я чи ні». Запаливши цигарку, вона подивилася на нього щирим поглядом, неначе це все пояснювало, — а може, і справді пояснювало.

Дружба ще тільки цементувалася, коли прийшло перше справжнє випробування. Цілком неочікувано перевірили дружбу на міцність яскраво-рожеві туфлі Гретчен Шонер.

Навіть у Ківарі всі дотримувалися соціальної ієрархії, а панянка Гретчен Шонер здебільшого ходила в юрмі прилипал, регочучи й манірно відкидаючи назад золоте волосся. Отож Аарон і Еллі тільки роти пороззявляли, коли одного вечора Люк з’явився в Столітньому парку, обіймаючи за плечі Гретчен.

Останнім часом Люк різко витягнувся й тепер на півголови був вищий за більшість однокласників, ще й у потрібних місцях підкачав плечі та груди. Того вечора в сутінковому парку, коли Люк перевальцем наближався, а на рукав йому розтріпаною хвилею спадало волосся Гретчен, Аарон уперше зауважив, що його друг — майже дорослий чоловік.

Коли Люк представляв присутніх одне одному, розпашіла Гретчен хихикала. Люк понад її головою зустрівся з Аароном поглядом і дуже виразно підморгнув. Аарон, на якого це справило належне враження, кивнув. Суботнього вечора Гретчен Шонер могла піти у тисячу різних місць, але опинилася тут, поряд з Люком.

У минулому Ааронові нечасто випадав шанс поговорити з Гретчен, тож він був приємно здивований. Вона виявилася чарівною й неочікувано дотепною, легко підтримувала розмову, й уже за мить Аарон сміявся. Тепер він зрозумів, чому люди липнуть до неї. Вона випромінювала енергію, в якій кортіло скупатися.

Еллі, яка стояла позаду Аарона, неголосно прокашлялася, й він, здригнувшись, усвідомив, що мало не забув про її присутність. Коли він обернувся, вона дивилася з легким презирством, але без подиву, неначе вони з Люком провалили іспит, який і не могли скласти у принципі. Аарон швидко перевів очі з усмішки Гретчен на холодне обличчя Еллі, бо у вухах залунала сирена, та було вже запізно. Він зиркнув на Люка, очікуючи побачити на його обличчі таке саме осяяння. Одначе Люк спостерігав за сценою з веселою цікавістю. Одну напружену мить усі мовчали.

І раптом Гретчен по-змовницькому всміхнулася до Еллі й відпустила показово цинічне зауваження про одну з її колишніх подружок. Зависла багатозначна пауза, а тоді Еллі коротко пирхнула від сміху. Гретчен скріпила угоду, пригостивши всіх цигарками. На лавці в парку для неї звільнили місце — на цей вечір і на всі суботні вечори наступного року.

«Господи, вона не людина, а тепла ванна», — шепнула Еллі до Аарона одного вечора невдовзі по тому, але при цьому не стримала легенької усмішки. Перед тим вони реготали з історії Гретчен про старшого хлопця, який запросив її на побачення, викосивши запрошення просто у себе серед посівів і таким чином знищивши цілий батьків лан. А тепер Гретчен з Люком поринули в розмову, мало не торкаючись головами. Люк пробурмотів щось таке, чого Аарон не розчув, і Гретчен, грайливо розсміявшись, опустила очі. Аарон знов обернувся до Еллі.

«Якщо вона тебе дратує, можемо піти кудись удвох, — сказав він. — Нам необов’язково тут стирчати».

Якусь хвилю Еллі роздивлялася його крізь серпанок диму, а відтак похитала головою. «Ні. Вона нормальна, — мовила Еллі. — Вітер у голові, але не капосна».

«І правда», — зітхнув Аарон і взяв цигарку, яку вона йому запропонувала. Коли обернувся підкурити її, побачив, як Люк обійняв Гретчен за плечі й нахилився, щоб швидко поцілувати. А потім, відхилившись, понад головою Гретчен зиркнув на Аарона з Еллі. Однак Еллі, яка з відсутнім поглядом задивилася на кінчик своєї цигарки, ніяк не відреагувала.

Похмурий вираз майнув на обличчі друга всього на мить і зразу зник, але Аарон устиг його помітити. Схоже, не його одного трохи вибивало з рівноваги те, як дівчата легко потоваришували.