Посуха

Розділ тридцять сьомий

— Як Вітлем дістався на ферму Гедлерів? — запитав Барнз, нахиляючи уперед між двох сидінь. — Ми всі очі видивилися, переглядаючи записи зі шкільних камер, і його машина, здається, весь день зі стоянки не виїздила.

Фок розшукав світлини Люкового тіла в кузові його пікапа. Дістав збільшений знімок чотирьох горизонтальних рисок на стінці кузова. Передав Барнзу це фото і свій телефон, на якому був учорашній знімок його власного багажника. На оббивці багажника лишилися дві довгі риски.

Барнз переводив погляд з одного знімка на інший.

— Сліди однакові, — мовив він. — Що це?

— Відбитки з мого багажника свіжі, — сказав Фок. — Це від шин. Він доїхав на клятому велосипеді.

У школі він не сказав нікому, що їде. Непомітно вислизнув через пожежний вихід, залишивши піджак на стільці, а комп’ютер увімкненим: усім одразу зрозуміло, що «я на роботі, повернуся за хвилинку».

Вітлем прокрався до комірчини, уникаючи обох камер, які охоплювали небагато. Слава Богу за недофінансування, зловив він себе на думці й мало не розсміявся. За хвильку він уже відімкнув сейф з боєприпасами і поклав у кишеню жменю набоїв. Школа має одну рушницю для відстрілу кролів, і Вітлем поклав її у спортивну сумку й повісив на плече. Це на крайній випадок. У Люка Гедлера рушниця буде з собою, сподівався Вітлем. Він же поїхав до Саллівана постріляти. А от набої? Хтозна.

Вітлем побіг до велосипедного гаража. Рано-вранці він приїхав машиною і припаркувався на тихій вуличці неподалік школи. Діставши з багажника велосипед, решту дороги подолав на ньому. Пристебнув велосипед у гаражі, де незабаром його оточать інші. Сховок на видноті. Далі Вітлем пішки повернувся до машини й під’їхав нею на шкільну стоянку, обравши найкраще місце просто під камерою.

А зараз він відстебнув велосипед і за хвильку вже їхав порожніми сільськими путівцями в бік маєтку Гедлерів. Це було недалеко, тож доїхав швидко. Зупинився за кілометр від ферми, обравши зарості неподалік узбіччя. Сховавшись у кущах, він чекав, беззвучно й гарячково молячись, щоб не помилитися з часом.

За двадцять п’ять хвилин він уже весь обливався потом, переконаний, що проґавив свій шанс. Повз не проїхало жодної машини. Спливло ще вісім хвилин, дев’ять. Вітлем уже скоса поглядав на цівку рушниці, міркуючи: може, є інший вихід? — коли почувся звук.

Удалині загуркотів мотор пікапа. Вітлем визирнув. Саме та машина, яка й потрібна. Беззвучно возсилаючи вдячну молитву, він відчував запаморочення. Вийшовши на узбіччя, поклав велосипед на землю. Став поряд і замахав руками, широко й відчайдушно, як потопельник.

На одну жахливу мить здалося, що пікап не зупиниться. Але, наблизившись, він пригальмував і нарешті став біля Вітлема. Опустилося вікно з боку водія.

— Бачу, у вас біда? — вистромився з вікна Люк Гедлер.

У Вітлема аж рука заболіла од віддачі, коли натоптана камінням шкарпетка опустилася на Люкову голову. Вона з хрускотом врізалася в потилицю, і Люк гримнувся долілиць на землю й нерухомо застиг.

Вітлем дістав гумові рукавички, які поцупив у шкільній лабораторії, і відчинив кузов пікапа. Зі спринтерською швидкістю він схопив Люка попід пахви й незграбно запхав у багажник.

Дослухався. Люк дихав слабко й уривчасто. Вітлем ще двічі опустив йому на голову шкарпетку. Череп тріснув. З’явилася кров. Вітлем не зважав. Накривши Люка брезентом, який знайшовся в кузові, згори поклав велосипед. Брудні колеса вперлися в бічну стінку.

Люкова рушниця була на пасажирському сидінні. Від полегшення у Вітлема аж у голові запаморочилося, і він цілу хвилину пролежав головою на кермі, поки це минулося. Рушниця була незаряджена. Ну й гаразд. Вітлем дістав з кишені набої «ремінгтон» і зарядив Люкову рушницю.

Ставка зроблена.