Посуха

Розділ двадцять восьмий

До великого цвинтаря, затіненого височенними білими евкаліптами, їхати з міста було недалечко. Дорогою Фок проїхав попередження про пожежну небезпеку: рівень уже зріс до найвищого. Було вітряно.

Коли ховали Гедлерів, на кладовище поїхали тільки рідні, тож Фок не був ще на могилах, але розшукати їх виявилося неважко. Вони були ще свіжі, а блискучі надгробки серед побитих негодою сусідів здавалися домашніми меблями, випадково забутими надворі. Могили по кісточки були завалені целофаном, м’якими іграшками й зів’ялими букетами. Уже за кілька футів ядучий запах підгнилих квітів не давав дихати.

Могили Карен і Біллі були завалені дарунками, а от у Люка їх лежало небагато. Цікаво, подумалося Фокові, Барб і Джері самим доведеться прибирати могили, коли дарунки перетворяться з данини на дрантя? Барб вистачає проблем з фермою, щоб тут ще лазити навколішках, збираючи в сміттєвий мішок зів’ялі букети й намагаючись вирішити, що залишити, а що викинути. Ні, тільки не це. Фок подумки занотував собі, що слід це з’ясувати.

Довгий час він сидів на сухій землі біля могил, не переймаючись, що костюмні брюки вимастила курява. Провів рукою по напису на Люковому надгробку, силкуючись звільнитися від неприємного відчуття нереальності подій, яке мучило його з самого похорону. «Люк Гедлер у труні, — повторював він сам до себе. — Люк Гедлер у землі».

Де був Люк у день загибелі Еллі? Питання проступало знову й знову, як пляма. Слід було його дотиснути, поки ще Фок мав можливість. Але він щиро вірив, що Люк брехав заради його ж власної користі. Знав би він, що трапиться…

Він обірвав сам себе. Відколи повернувся до Ківари, уже наслухався таких планів з вуст усіх, кого тільки можна. «Якби ми тільки знали, все робили б інакше». Запізно. З деякими речами доводиться просто змиритися.

Підвівшись, Фок розвернувся до Гедлерів спиною. Рушив у глибину цвинтаря — і нарешті знайшов ряд, який шукав. Надгробки в цій частині кладовища втратили блиск багато років тому, але чимало з них були знайомі, як старі друзі. Проходячи, Фок з любов’ю гладив деякі рукою, аж нарешті зупинився перед вибіленим сонцем каменем. На цій могилі квітів не було, і Фокові вперше спало на думку, що він мав би щось принести. Ось як вчинив би добрий син. Приніс би матері квіти.

Натомість він нахилився й серветкою протер від бруду викарбуване прізвище. Так само протер і дату смерті. Йому ніколи непотрібно було нагадувати про роковини. Скільки він себе пам’ятає, завжди знав, що вона померла в день його народження. «Ускладнення і кровотеча», — різко відповів йому батько, коли Фок, подорослішавши, почав розпитування, а потім глянув на сина так, наче той не дуже того вартий.

У дитинстві Фок на велосипеді частенько їздив сам-один на цвинтар й урочисто відстоював на могилі матері довгі години, мов спокуту. Але за деякий час він збагнув, що всім байдуже — стоїть він тут чи ні, тож їхні стосунки з матір’ю перетворилися на таку собі однобічну дружбу. Фок намагався викликати в собі синівську любов, але навіть у дитинстві це почуття здавалося штучним. Неможливо було запалити любов до жінки, якої він ніколи не бачив. Його мучили докори сумління, що в глибині душі він значно більше любить Барб Гедлер.

Але він залюбки приходив до матері, бо що-що, а слухати вона точно вміла. Згодом він почав приносити з собою бутерброди, книжки, домашні завдання, влаштовуватися в траві біля надгробка й вільно розповідати про свій день і своє життя.

Не до кінця це усвідомлюючи, саме так і вчинив Фок зараз: влігся в колючій траві поряд з могилою, витягнувши ноги. Тінь дерев трішки приглушила спеку. Дивлячись у небо, Фок дуже тихо, майже нечутно, розповів матері про Гедлерів і про своє повернення додому. Про зустріч з Гретчен. Про важке відчуття в грудях після сутички з Менді в парку й Іяном у крамниці. Розповів, як боїться, що ніколи так і не довідається правди про Люка.

Вичерпавши всі слова, він заплющив очі, нерухомо лежачи біля матері, огорнутий теплом від землі, яка гріла знизу, й повітря, яке оповивало його зусібіч.

Прокинувся Фок, коли сонце вже відчутно перекотилося на небі. Позіхнувши, він зіп’явся на ноги й потягнувся, розминаючи закляклі суглоби. Він точно не знав, скільки отак пролежав. Обтрусившись, рушив через цвинтар до центрального виходу. На півдорозі зупинився. Є ще одна могила, яку йому слід провідати.

Цю він шукав довше. Бачив її тільки раз, на похороні, перш ніж назавжди поїхати з Ківари. Нарешті він майже випадково натрапив на неї: маленький камінь непомітно ховався серед розсипу гарно оздоблених надгробків. Він весь заріс пожовклою травою. Біля каменя лежав один-єдиний букетик сухих квіточок, загорнутий у пошарпаний целофан. Діставши серветку, Фок потягнувся, щоб витерти бруд з викарбуваного імені. Елінор Дікон.

— Ану не чіпай, покруч ти такий, — почувся позаду голос, і Фок здригнувся. Розвернувся — й побачив Мела Дікона, який сидів глибоко в тіні під велетенським різьбленим янголом за два ряди звідси. В руках той мав пляшку пива, а під ногами в нього спав його дебелий брунатний пес. Прокинувшись, пес позіхнув, показавши язик кольору сирого м’яса, а Дікон важко підвівся. Пляшку він лишив біля підніжжя янгола. — Забери від неї руки, поки я ти’ їх не відрубав.

— Не треба, Діконе, я вже йду, — відійшов Фок.

Дікон прискалив на нього око.

— Ти — молодший, так?

— Га?

— Ти — молодший Фок. Не татусь.

Фок подивився старому в обличчя. Зуби у нього були злобно зціплені, а очі порівняно з минулим разом прояснилися.

— Ага. Я — молодший.

Фок почув у власному голосі сумну нотку. Він рушив геть.

— Ага. Маю надію, цього разу ти вшиваєшся вже назавжди, — нетвердо пішов за ним Дікон. Грубо смикнув за собою пса, і тварина дзявкнула.

— Поки що ні. Обережніше з собакою, — відповів Фок, не стишуючи кроку. Чути було, як Дікон силкується не відставати. Ступав він по нерівній землі повільно й нетвердо.

— Навіть тепер не можеш дати їй спокій? Ти, може, і молодший, але ти такий самий, як і татусь. Огидний.

Фок розвернувся.

З двору чулися два чіткі голоси. Один гучний, другий спокійніший. Дванадцятирічний Аарон, кинувши шкільну торбу на кухонний стіл, підійшов до вікна. Батько стояв, схрестивши руки, і з його обличчя було видно, що він уже ситий по горло, а Мел Дікон тицяв у нього пальцем.

— Пропало шість, — казав Дікон. — Пара овець, четверо ягнят. Кілька саме тих, яких ти минулого тижня оглядав.

— Кажу тобі, приятелю, — зітхнув Ерик Фок, — їх тут немає. Хочеш марнувати час — іди перевіряй, я не проти.

— То це просто збіг, еге ж?

— Думаю, радше натяк, що тобі час полагодити паркан. Якби мені потрібні були твої вівці, я б їх купив. Тільки кому вони такі здалися.

— Нормальні в мене вівці. Але навіщо купувати, як мо’на вкрасти? Правда ж? — мовив Дікон, підвищуючи голос. — Тобі не вперше цупити у мене.

Ерик Фок хвилю дивився на нього, а потім похитав головою, не вірячи власним вухам.

— Час тобі забиратися, Меле, — хотів був уже відвернутися він, коли Дікон грубо схопив його за плече.

— Зна’ш, вона дзвонила з Сиднея сказати, що не повернеться. Щасливий? Почуваєшся благодійником, еге ж? Умовив її здриснути?

— Я твою жіночку ні на що не умовляв, — сказав Ерик, скидаючи Мелову руку. — Як на мене, ти й сам з цим чудово впорався з твоїми вічними пиятиками й кулаками, приятелю. Дивно, що вона ще стільки витримала.

— Ага, ну ти у нас просто лицар у лискучих обладунках. Завжди готовий підставити жилетку, щоб вона мала куди поплакатися, а ти б тим часом лив їй отруту у вуха? Схилив її втекти, а заодно схилив до тебе в ліжко стрибнути, га?

Брови Ерика Фока полізли вгору. Він розреготався, щиро здивований.

— Меле, не хвилюйся, я не взував твою жіночку.

— Брехня.

— Ні, приятелю, це зовсім не брехня. Це правда. О’кей, вона справді заходила випити чашку чаю і поплакатися, коли вже не могла терпіти. Хотіла відпочити від тебе. Але це і все. Вона була мила, але — не ображайся — пиячила майже так само, як і ти. Може, якби ти більше дбав про свій дім — про овець, про власну дружину, вони б від тебе не розбігалися до біса. Якщо чесно, я не маю часу ні на тебе, ні на твою жіночку, — похитав головою Ерик Фок. — Я більше хвилююся за твою доньку.

Кулак Мела Дікона вилетів, як пес із псарні, й поцілив рівно над лівим оком. Заточившись, Ерик упав навзнак, гучно приклавшись черепом об землю.

Аарон з криком вибіг надвір і схилився над батьком, який затуманеним поглядом дивився в небо. З розбитої голови цебеніла кров. Почувши, як Дікон регоче, Аарон стрибнув на нього, врізавшись у груди. Дікон був змушений на крок відступити, але такий кремезний чоловік легко встояв на ногах. За мить Дікон уже схопив Аарона вище ліктя залізною хваткою, аж прищемив шкіру, а тоді, викрутивши йому руку, підтягнув хлопця ближче до себе.

— Слухай сюди. Коли твій старий нарешті зможе встати, перекажи йому, що це ще квіточки порівняно з тим, що я зроблю, якщо хтось із вас полізе до того, що належить мені.

Штовхнувши Аарона на землю, він розвернувся й широким кроком пішов через двір, насвистуючи крізь зуби.

— Зна’ш, а він мене благав, — сказав Дікон. — Твій татусь. Після того, що ти зробив з Еллі. Припхався до мене. Навіть не намагався переконати, що ти цього не робив. Що не міг цьо’о зробити. І близько. Просто хтів, щоб я сказав усім у місті відчепитися, поки поліція не розбереться. Та в сраці я ’го мав.

Глибоко вдихнувши, Фок примусив себе розвернутися й рушити геть.

— Ти сам знав, так? — полетіли йому навздогін Діконові слова. — Він думав на тебе. Твій рідний татусь. Звісно, ти знав. Жахливо, мабуть, коли рідний батько такої низької про тебе думки.

Фок завмер. Слів уже майже неможливо було розрізнити. «Не зупиняйся», — наказав він собі, але натомість озирнувся. Кутики Діконових вуст загнулися вгору.

— Що таке? — гукнув Дікон. — Ті’ки не кажи, що він купився на ту бридню, яку ви зліпили разом з малим Гедлером. Хай яким блазнем і боягузом був твій татусь, але він був недурний. Тобі взагалі вдалося з ним помиритися? Чи він до самої смерті думав на тебе?

Фок не відповів.

— Я так і гадав, — вишкірився Дікон.

Ні, кортіло закричати Фоку, вони так і не помирилися. Він зробив до старого великий крок, але потім фізичним зусиллям змусив себе розвернутися й піти геть. Крок по кроку, петляючи між давно забутих надгробків. Йому в спину реготав Мел Дікон, стоячи обома ногами на могилі власної доньки.