Посуха

Розділ тридцять другий

Коли Гретчен налила третій келих вина, Фок нарешті відчув, як з плечей потихеньку звалюється тягар. Тиск, який він так довго відчував у грудях, що вже й припинив помічати, аж ось почав зменшуватися. Фок відчував, як розслабляються м’язи шиї. Зробивши ковток вина, він насолоджувався відчуттям у голові: безлад у ній поступався місцем значно приємнішому туману.

В кухні вже стемніло, зі столу прибрали залишки вечері. Печені з ягнятини. Все своє, пояснила Гретчен. Не рецепт, а ягня. Посуд помили разом: у неї руки були в милі, його руки тримали рушник. Працювали в тандемі, ніяково насолоджуючись таким родинним затишком.

Згодом перейшли до вітальні, де Фок, ситий і задоволений, опустився з келихом у руці на стару м’яку канапу. Спостерігав, як Гретчен повільно ходить кімнатою, вмикаючи на тумбочках слабенькі лампи, створюючи приглушене золоте сяйво. Гретчен натиснула невидиму кнопку — і кімнату наповнив тихий джаз. Щось м’яке й невиразне. Бордові штори були розсунуті й виляскували на нічному вітру. За вікнами стояла тиша.

Перед вечерею Гретчен забрала Фока з пабу на своїй машині. «А що сталося з твоєю?» — поцікавилася вона.

Він розповів їй про вандалізм. Вона схотіла побачити на власні очі, тож вони пішли на стоянку, й там Гретчен обережно підняла брезент. Машину вже помили, але всередині все було зіпсовано. Гретчен поспівчувала й, лагідно сміючись, погладила Фока по плечу. І зразу здалося, що все не так погано.

Поки їхали сільськими путівцями, Гретчен сказала, що сьогодні Лакі ночує в няні. Більше нічого не пояснювала, її біляве волосся сяяло у місячному світлі.

А зараз вона приєдналася до Фока на канапі. На тій самій канапі, тільки у протилежному кінці. Йому доведеться подолати цю віддаль. Це йому завжди давалося нелегко. Відчитати знаки. Обрати правильну мить. Почнеш зарано — образиш, занадто зволікатимеш — те саме. Гретчен усміхнулася. Може, сьогодні ввечері все буде не так і складно.

— Отже, тобі й досі вдається опиратися поклику Мельбурна, — сказала вона. Зробила ковток. Вино було такого самого кольору, що і її вуста.

— Іноді це нелегко, — озвався Фок. Усміхнувся у відповідь. Відчував, як тепло розквітає у грудях, у животі. В низу живота.

— До фінішу ще далеко?

— Якщо по щирості, важко сказати, — туманно відповів Фок. Йому не хотілося говорити про справу. Гретчен кивнула, і запала затишна мовчанка. Меланхолійні джазові нотки поглинула запальна музика.

— Гей, — мовила Гретчен, — хочу щось тобі показати.

Розвернувшись, вона дотягнулася до книжкових полиць позаду канапи. Від цього руху опинилася дуже близько, і на спині оголилася смужка гладенької шкіри. Гретчен знову відкинулася на спинку канапи, тримаючи в руках два фотоальбоми. Великі, у товстих палітурках. Гретчен розгорнула перший альбом, але він виявився не тим, що потрібно, й вона його відклала. Розгорнула другий. Підсунулася ближче до Фока.

Відстань подолано. Вже. А він ще й не допив свій келих.

— Днями натрапила на це, — сказала Гретчен.

Фок глянув на альбом. Шкірою відчував дотик голої руки Гретчен. Це нагадало йому день, коли він уперше побачив її після розлуки. На похороні… Ні. Йому не хотілося зараз про це думати. Тільки не про Гедлерів. Не про Люка.

Фок зазирнув у розгорнутий альбом. На клейкій сторінці трималося по три-чотири світлини, накриті прозорою плівкою. На перших кількох була маленька Гретчен — ідеально-яскраві червоні й жовті барви родом з фотостудії. Гретчен погортала сторінки.

— Де ж воно… ага. Ось. Дивися, — мовила вона, розвертаючи альбом до нього та вказуючи на світлину. Фок нахилився ближче. Це був він сам. І вона. Цього фото він раніше не бачив. Тридцять років тому, він — з голими ногами, в коротких сірих шортах, вона — у завеликій шкільній формі. Сидять пліч-о-пліч серед дітлахів у формах. Решта дітей усміхається, але і він, і Гретчен підозріливо мружаться в об’єктив. По-дитячому біляве волосся: у неї — золотисте, у нього — біле. Позують під вказівки фотографа, здогадався Фок, судячи зі свого бунтівного виразу обличчя.

— Думаю, перший раз у перший клас, — звела брову Гретчен, скоса поглядаючи на Фока. — Отак. Виходить, ми з тобою подружилися раніше за інших.

Розсміявшись, він трішки присунувся, а Гретчен провела пальцем по картинці з минулого. Звела очі на Фока теперішнього, її червоні вуста розтягнулися в усмішці, показавши білі зуби, — й ось вони вже цілуються. Обійнявши Гретчен, Фок присунув її ближче, її вуста здавалися гарячими, його ніс торкався її щоки, другу руку він занурив їй у волосся. Її груди м’яко впиралися в нього, й він гостро відчував доторк її джинсової спідниці до його стегна.

Нарешті розімкнули вуста; ніяковий сміх, глибоке зітхання. У слабенькому світлі її очі здавалися темно-синіми. Фок відкинув з її чола пасмо волосся, а вона вже знову підсунулася ближче, цілуючи його, і з кожним подихом він відчував аромат її шампуню і смак червоного вина.

Фок і не почув, як задзвонив мобільний. Лише коли Гретчен завмерла, він звернув увагу на те, що відбувається поза ними двома. Фок хотів проігнорувати дзвінок, але Гретчен притисла пальця йому до вуст. Фок поцілував його.

— Ш-ш-ш, — захихотіла вона. — Це твій чи… Ні, це мій. Вибач.

— Облиш, — сказав Фок, але вона вже вставала — геть з канапи, геть від нього.

— Не можу, вибач, можливо, це няня, — усміхнулася вона чаклунською усмішкою, від якої у нього заспівала шкіра в тих місцях, де притулялася Гретчен. Він і досі відчував її. Вона зазирнула в телефон. — Це вона і є, зараз повернуся. Будь як удома.

І вона підморгнула. Грайливий, іронічний натяк на те, що очікує попереду. Фок вишкірився, коли Гретчен уже виходила.

— Привіт, Андреє, усе гаразд? — долинули її слова.

Фок надув щоки, потер очі кісточками пальців. Похитав головою, хильнув вина, рівніше сів на канапі. Трохи прокинувшись, але не до кінця — не хотів зруйнувати чари, він чекав на повернення Гретчен.

З іншої кімнати долинало її приглушене бурмотіння. Фок, відкинувши голову на спинку канапи, дослухався до нерозбірливих звуків. Чув заспокійливі хвилі голосу. Так, раптом зринула непрохана думка. Можливо, йому вдалося б до такого призвичаїтися. Не в Ківарі, але деінде. Де трави, вільний простір і дощить. Він не боїться вільного простору. Від Мельбурна і теперішнього життя Фока відділяло п’ять годин їзди і, здавалося, мільйони миль. Місто, може, і в’їлося йому під шкіру, але вперше він замислився про те, що ж ховається глибоко насподі.

Він змінив позу, й рука ковзнула прохолодною палітуркою фотоальбому. Голос Гретчен глухо звучав з сусідньої кімнати. У ньому не відчувалося хвилювання — вона терпляче щось пояснювала. Фок поклав альбом собі на коліна й неуважно розгорнув його, а очі злипалися від випитого вина.

Він шукав ту світлину, де вони з Гретчен, але швидко збагнув, що це не той альбом. На першій сторінці замість фото з раннього дитинства була вже старша Гретчен — років дев’ятнадцять-двадцять. Фок уже хотів згорнути альбом, але зупинився. З цікавістю задивися на світлини. Він же ніколи не бачив Гретчен у такому віці. Знав її молодшу, а тепер знає старшу. А посередині не бачив. Вона й досі трішки підозріливо дивилася в камеру, але вже не так неохоче позувала. Спідниця була коротша, а вираз не такий сором’язливий.

Перегорнувши сторінку, Фок здригнувся, зустрівшись віч-на-віч з Гретчен і Люком, які застигли в часі на блискучому кольоровому знімку. Обом трішки за двадцять, у їхньому сміху відчувається інтимність: голови торкаються, усмішки однакові. Як вона сказала?

«Ми ще рік-два зустрічалися. Дитяче кохання. Але нічого не вийшло, звісна річ».

На двох розворотах була ціла низка схожих світлин. Вихідні, відпустка на пляжі, різдвяна вечірка. І раптом усе різко закінчилося. Люкове обличчя з двадцятилітнього й хлоп’ячого перетворювалося на тридцятилітнє й чоловіче. Приблизно в той час, коли Люк познайомився з Карен, він зник з альбому Гретчен. І це нормально, сказав собі Фок. Це природно. Нічого дивного.

Фок гортав останні сторінки, а з сусідньої кімнати долинав приглушений голос Гретчен. Фок уже збирався згорнути альбом, коли його рука завмерла.

На останній сторінці, під пожовклою захисною плівкою, була світлина Люка Гедлера. Він дивився вниз, не в об’єктив, на обличчі сяяла спокійна усмішка. Фото, зроблене зблизька: здається, Люк у лікарняній палаті сидить на краєчку ліжка. На руках тримає новонароджене немовлятко.

Крихітне рожеве личко, темне волоссячко й коротенька ручка, яка вистромлюється зі згорток блакитної ковдрочки. Люк пригортає дитину впевнено і спокійно. По-батьківському.

Біллі, автоматично подумав Фок. Він бачив тисячу схожих знімків вдома у Гедлерів. Але сюди це ім’я зовсім не ліпилося. Фок схилився над альбомом Гретчен і потер очі, цілком прокидаючись. Фото було не дуже якісне, зроблене в погано освітленій палаті, зі спалахом. Але фокус був наведений добре. Фок підсунув альбом під лампу, в світлі якої знімок став чіткішим. Серед блакитної ковдрочки, на пухкому зап’ястку немовляти, виднівся білий пластиковий браслет. Охайними великими літерами на ньому було виведене ім’я дитини.

«ЛАКЛАН ШОНЕР».