Посуха

Розділ тринадцятий

Коли Фок вийшов з дільниці, на деревах кричали какаду. Оглушливим хором вони скликали одне одного додому, до гнізда, а вечірні тіні вже починали видовжуватися. Повітря було вогке, й по хребту у Фока стікала цівка поту.

Він ішов собі центральною вулицею, не кваплячись у паб, який чекав на тому кінці. Було ще не пізно, але перехожих траплялося небагато. Притуляючись чолом до скла, Фок зазирав у вітрини занедбаних крамниць. Він ще здебільшого пам’ятав, де що було. Пекарня. Книгарня. З багатьох крамниць винесли все дочиста. Важко було сказати, скільки вони отак уже стоять голі.

Дійшовши до госптоварів з вивішеними у вітрині бавовняними робочими сорочками, він зупинився. Сивий чоловік, одягнений у таку точно сорочку, як на вітрині, й у фартух з бейджиком, уже тримав одну руку на табличці «Відчинено» на дверях. Помітивши наближення Фока, він застиг, так її і не перевернувши.

Фок помацав власну сорочку. Та сама, у якій він був на похороні і яку виправ у раковині у себе в номері, тож непрасована тканина стала цупкою. Сорочка липнула під пахвами. Фок зайшов у крамницю.

У яскравому електричному світлі тепла усмішка продавця замерзла, не до кінця розквітнувши: чоловік упізнав покупця. Його очі забігали порожньою крамницею, яка, підозрював Фок, цілісінький день простояла така сама безлюдна. Чоловік мить повагався, а потім усмішка відтанула. Принципи — це добре, коли у касі дзвенять грошики, подумав Фок. Продавець провів Фока маленьким відділом одягу з ретельністю кравця в салоні для джентльменів. Його переповнювала така вдячність за те, що хтось готовий купити в нього бодай одну сорочку, що Фок купив аж три.

Вийшовши на вулицю, Фок пхнув покупку під пахву й рушив далі. Йти було недалеко. Він проминув кулінарію, яка пропонувала страви мало не зі всіх куточків світу, щоправда, тільки смажені або печені, бо всі вони стояли у вітринах з підігрівом. Клініка, аптека, крихітна бібліотека. Універсальна крамниця, яка, схоже, торгувала всім підряд — від корму для тварин до вітальних листівок; ще кілька забитих дошками вітрин — і от Фок знову в «Руні». Ось він — центр життя Ківари. Фок озирнувся, міркуючи, чи не погуляти ще, але вже не мав сили.

У вікно пабу видно було жменьку завсідників, які байдуже витріщалися в телевізор. На Фока чекав хіба що порожній номер нагорі. Застромивши руку в кишеню, Фок намацав ключі від машини. Отямився він уже на півдорозі до ферми Люка Гедлера.

Коли Фок припаркувався перед будинком Гедлерів на тому самому місці, що й першого разу, сонце котилося вниз по небу. З дверей і досі звисала жовта поліційна стрічка.

Цього разу Фок, проігнорувавши будинок, одразу рушив до найбільшої клуні. Подивився на крихітну камеру стеження, прикріплену над дверима. Дешево і сердито. Зроблена з матового сірого пластику, вона світилася одним-єдиним червоним очком, тож якщо не знати, що вона там, можна й не помітити.

Фок уявив, як Люк залазить на драбину, кріпить камеру до стіни, шукає потрібний кут. Спрямували її так, щоб вона захоплювала якнайбільше простору перед входами у клуні й ангар, де зберігався цінний господарський реманент. Будинок потрапив майже випадково — крихітний відрізок під’їзної доріжки. Ферма не загнеться, якщо злодії вкрадуть п’ятирічний телевізор. А от якщо з клуні поцуплять водяний фільтр, це зовсім інша історія.

Цікаво, подумав Фок, якщо того дня приходив ще хтось, чи знав він про камеру? Може, та людина бувала тут раніше й добре відала, що саме захоплює камера? Чи просто пощастило?

Люк — якщо за кермом був він — мав точно знати, що номер його машини потрапить на запис, подумав Фок. Але на той час, можливо, йому було вже байдуже. Перетнувши подвір’я, Фок зробив повне коло довкруж будинку. Рако і справді старанно захистив його від цікавих очей: усі жалюзі були опущені, а всі двері міцно замкнені. Нічогісінько не видно.

Хотілося провітрити голову, тож Фок, лишивши будинок позаду, вийшов у поля. Маєток прилягав до річки Ківари, й удалині, де закінчувалася ферма, виднілися евкаліпти. В небі низько висіло жовтогаряче літнє сонце.

Фокові часто найкраще думалося на ногах. Зазвичай він, ухиляючись від туристів і трамваїв, блукав вулицями навколо кварталу, де містилася його контора. Або, коли заходив у глухий кут, долав кілометри в ботанічному саду чи на березі затоки.

Колись серед цих ланів Фок почувався як удома, але нині все здавалося зовсім інакшим. У голові досі вирувало. Він дослухався до ритмічного тупоту власних ніг по твердій землі й до пташиних криків, які лунали з дерев. Тут крики здавалися гучнішими.

Дійшовши майже до кінця маєтку, Фок спершу стишив крок, а відтак і зовсім зупинився. Він навіть не був певен, що саме змусило його завагатися. Вервечка дерев попереду була темна й тиха. Ніякого руху. У Фока по загривку поповз холодок. Навіть птахи, здавалося, примовкли. Почуваючись дещо безглуздо, Фок озирнувся через плече. Поля ген-ген були порожні. Удалині виднілася нежива ферма Гедлерів. Він же обійшов усе навколо, сказав собі Фок. Там нікого нема. Тут узагалі нікого не лишилося.

Фок знов обернувся до річки — у грудях досі тріпотіло від поганого передчуття. І тут нарешті прийшов здогад — повільно підкрався й за мить обрушився на голову. Звідси, де стоїть Фок, має чутися хлюпотіння води. Чіткий звук, з яким ріка прокладає собі шлях через ці краї. Заплющивши очі, Фок дослухався, намагаючись вирізнити його, викликати силою думки. Але стояла моторошна тиша. Розплющивши очі, Фок помчав уперед.

Він пірнув між дерев, на протоптану стежку, не звертаючи уваги на гілки, що тут і там хльостали й жалили. Засапавшись, вибіг на берег і зупинився на краю. Міг би й не зупинятися.

Від широкої річки залишився на землі запилений шрам. Де колись бігла вода, в обидва боки зміїлося порожнє річище, довге й голе. Прорите століттями русло тепер нагадувало потріскану мозаїку з каміння й повзучого бур’яну. Покручене коріння дерев на берегах, оголившись, сіріло, нагадуючи павутиння.

Це було жахливо.

Не вірячи власним очам, Фок спустився у річище, дряпаючи руки й коліна об спечені береги. Зупинився посередині мертвої річки, в порожнині, де колись широка стрічка води накривала людину з головою.

Ота вода, в яку щоліта пірнали Фок з Люком, гойдалися на хвилях і бризкалися, шкірою вбираючи її прохолоду. Ота вода, на яку Фок годинами задивлявся в ясні дні, загіпнотизований рибальською волосінню, плечем відчуваючи батькову надійну міць. Ота вода, яка ринула в горло Еллі, жадібно затоплюючи її тіло, допоки в ньому не лишилося місця для самої дівчини.

Фок спробував глибоко вдихнути, але вологе повітря душило. Власна наївність здавалася дурістю на межі божевілля. Як міг він думати, що вздовж цих ферм і досі біжить свіжа вода, коли в полях падає худоба? Як міг він просто тупо кивати, чуючи повсюди слово «посуха», й не здогадатися, що річка пересохла?

Коли він зіп’явся на ватяні ноги, у нього пливло перед очима, а навколо кружляли какаду і щось кричали у розжарене червоне небо. Сам-один посеред цієї велетенської рани, Фок, затуливши обличчя руками, раптом сам пронизливо закричав.