Посуха

Розділ сімнадцятий

Грант Дау з гуркотом поставив на столик напівпорожню склянку пива. Він був у тих самих шортах і футболці з рекламою балійського пива, що й напередодні. Фок застогнав.

— Я думав, тобі сюди не можна, — промовив він, стараючись тримати нейтральний тон.

— Тут це швидше порада, ніж заборона.

Фок поглянув на бармена, який покірно спостерігав за сценою. Виразно звів брови, але бармен лише стенув плечима. Мовляв, а що я можу вдіяти? Гретчен зловила погляд Фока. І легенько похитала головою. Коли вона заговорила, голос її звучав безтурботно.

— Чого тобі треба, Гранте?

— Я скажу, чого треба тобі, Гретч. Тобі треба обережніше обирати хлопців.

У Дау було трохи від зверхності Мела Дікона, зауважив Фок, але в той час як у дядька злість була холодна, зміїна, у Дау, безсумнівно, кров гаряча. Зблизька його обличчя було червоне від полопаних судин: наслідок високого тиску.

— Дівчат, які водяться з цим чуваком, потім знаходять мертвих.

У нього за спиною трохи запізніло загиготіли його приятелі. Фок не був певен, чи ті самі, що й учора. Вони всі на одне лице. Спостерігаючи за розмовою, бармен навіть обслуговувати припинив.

— Дякую, Гранте. Але я вже доросла дівчинка. Можу сама приймати рішення, — озвалася Гретчен. — Отож, якщо ти закінчив, може, підеш розважатися й даси і нам розважитися?

Дау розреготався, показавши занедбані зуби. До Фока долинув пивний перегар.

— Ви точно розважитеся, Гретч, — підморгнув їй Грант. — Сьогодні, я дивлюся, ти при параді. Нечасто ми тебе такою тут бачимо. Ця сукня, мабуть, спеціально для тебе, дурню, — глянув він на Фока. — Сподіваюся, ти оціниш.

У Гретчен почервоніли щоки, вона уникала Фокових очей. Фок підвівся і зробив до Дау один-єдиний крок. Він ставив на те, що бажання Дау уникнути арешту переважить спокусу вдарити. І мав надію, що не помиляється. У Фока є які-не-які навички, але бійки в пабі в них не входять.

— Чого тобі треба, Гранте? — спокійно запитав він.

— Справа в тому, — мовив Дау, — що вчора ми розпрощалися не на тій ноті. Отож я прийшов, щоб дати тобі шанс усе залагодити.

— Про що ти?

— Сам знаєш.

Вони дивилися один на одного. Грант Дау завжди був старший, кремезніший, дужчий. Він лютився з будь-якого приводу, й тому з його наближенням люди квапливо переходили на той бік вулиці. Нині він постарів, погладшав, на горизонті вже показався натяк на хронічні хвороби, тож з усіх пор, здавалося, в нього сочиться гіркота.

— Це все? — запитав Фок.

— Ні, це в біса не все. Послухайся моєї поради. Послухайся поради мого дядька. Хай скільки вони варті в наші дні. Їдь звідси, — тихо промовив Дау. — Гедлер, цей лантух лайна, не вартий неприємностей, на які ти напрошуєшся, пом’яни моє слово.

Дау через плече озирнувся на своїх посіпак. У вікнах пабу чорніла ніч. Фок знав: за межами центральної вулиці все містечко вже знелюдніло. «У нашій глушині жетон небагато важить». Можливо, й так, але дещо він усе-таки важить.

— Поїду звідси, коли справа зі смертю Гедлерів проясниться, — сказав Фок. — Не раніше.

— Тебе це як стосується?

— Коли в отакому містечку застрелена ціла родина? Я б сказав, що це стосується усіх. А у тебе, схоже, є з цього приводу думки, тож з тебе і почнімо. Дай офіційні свідчення. То які твої міркування?

Фок дістав з кишені невеличкий нотатник і олівець. Нагорі сторінки написав: «Справа Гедлерів». Одразу під заголовком великими літерами вписав ім’я Дау, щоб той добре це бачив.

— Та годі, заспокойся, дурню.

Дау рознервувався, як і очікував Фок. Щось є у тому, коли бачиш своє ім’я на папері й знаєш, що тепер розмова буде «під протокол».

— Адреса.

— Не скажу я тобі свою адресу.

— І не треба, — навіть не ворухнувся Фок. — На щастя, я її сам знаю.

Він записав адресу Діконової ферми. Поглянув на посіпак Дау. Вони позадкували від столика.

— Прізвища твоїх приятелів я теж запишу. Вони ж хочуть зробити свій внесок?

Грант озирнувся. Обличчя його приятелів були вже не порожні, а сердиті.

— Ти мені справу шиєш? — мовив Дау. — Шукаєш собі цапа-відбувайла?

— Гранте, — мовив Фок, ледве стримуючись, щоб не закотити очі. — Це ти підійшов до нашого столика.

Дау гнівно зміряв його поглядом. Стиснув правий кулак. Схоже, міркував, чи воно того варте. Озирнувся через плече. Бармен і досі спостерігав, склавши руки на шинквасі. Кинувши на Дау суворий погляд, він кивнув йому на двері. Сьогодні хлопцям уже не наливатимуть.

Розтиснувши кулак, Дау зробив недбалий крок назад, наче йому просто ліньки заводитися.

— Ти таке саме брехло, як і раніше, — сказав він до Фока. — Що ж, так і треба. Може, так у тебе тут з’явиться шанс поборотися.

Махнувши головою до своїх приятелів, він рушив з пабу, й вони за ним. Загальний гамір, який під час цієї перепалки притих, знову став нормальним.

Фок сів за столик. Гретчен спостерігала за ним, трішки розтуливши рота. Фок широко всміхнувся, але, ховаючи нотатник у кишеню, затримав у ній руку, поки вона не припинила труситися.

Гретчен, не вірячи власним очам, похитала головою.

— Господи! Ласкаво просимо додому. А ти молодець, — підморгнула вона. — Я ж казала, що ти єдиний маєш трохи здорового глузду.

Вона підвелася й пішла освіжити напої.

Пізніше, коли паб уже зачинявся, Фок провів її до машини. На вулиці було тихо. У світлі ліхтарів волосся Гретчен сяяло, як німб. Вони дивилися одне на одного, стоячи зовсім близько, й кожен рух був незграбний і двозначний, аж доки Гретчен, засміявшись, не поклала гарячі долоні Фокові на плечі. Потягнулася й поцілувала його у щоку, ледь зачепивши кутик рота. Фок пригорнув її, і так вони мить постояли, обійнявшись, відчуваючи гаряч одне одного у теплому нічному повітрі.

Нарешті, легенько зітхнувши, Гретчен відсторонилася, сіла в машину й, усміхнувшись і помахавши на прощання, поїхала. Фок стояв під розсипом зірок, думаючи — уявіть! — про Гранта Дау. Той наговорив багато дурниць, це безсумнівно. Але він сказав одну річ, яку Фок виловив і запам’ятав, а тепер, пригадавши, прокручував у голові, оцінюючи, наче знахідку.

«Ця сукня, мабуть, спеціально для тебе, дурню».

Повертаючись у паб, Фок усю дорогу всміхався.

Однією ногою Фок уже стояв на сходах, коли почувся голос бармена.

— На хвилиночку, друже. Якщо ви не проти.

Фок зітхнув, тримаючи руку на перилах. З тугою поглянув нагору. Зі сходового майданчика на нього дивився без жодного співчуття портрет королеви в негарній рамці. Розвернувшись, Фок подибав назад до бару. Тут уже було порожньо. Бармен провів по шинквасу ганчіркою, і в повітрі повис кислий лимонний запах очищувача.

— Вип’єте?

— Ви ж наче зачинилися? — Фок підтягнув дзиґлик і присів.

— Зачинився. Це за рахунок закладу, — бармен поставив перед Фоком пиво, а тоді налив і собі. — Вважайте це подякою.

— За що?

— Бачив я багато разів, як Грант Дау чіпляється до людей, і переважно це закінчувалося тим, що мені доводилося відмивати кров. А оскільки сьогодні такого не сталося, я можу розслабитися й випити з вами холодного пива… Девід Макмердо, — простягнув він руку.

— Будьмо, — Фок ковтнув пива, здивований, як легко воно пішло. За цей тиждень він випив уже більше, ніж зазвичай випиває за місяць. — Вибачте за оце все. Знаю, я обіцяв, що проблем не буде.

— Друже, якби всі проблеми тут вирішувалися таким чином, я був би просто щасливий, — сказав Макмердо, погладжуючи бороду. — На жаль, частіше все закінчується рукоприкладством.

— Ви давно живете в місті?

— Вже скоро десять років. Але багато хто й досі вважає мене новачком. Ти або маєш тут народитися й вирости, або назавжди будеш чужаком — здається, так міркують у Ківарі.

— Народитися й вирости теж мало, — мовив Фок з похмурою посмішкою. — І як це вас аж сюди занесло?

Макмердо помовчав. Провів язиком по зубах.

— А ви чому поїхали з Ківари?

— У пошуках кращої робота, — сухо відповів Фок.

— Що ж. Вважайте, що я теж, і не будемо про це. Хоча, — Макмердо, підморгнувши, обвів жестом порожній паб, — вам це, схоже, пішло на користь. Ваш друзяка Люк, якщо по щирості, міг би повчитися у вас поводитися з Дау. Але вже запізно, звісно.

— У них бували сутички?

— Регулярно, — сказав Макмердо. — У мене серце падало, коли один з них тут сидів, а другий заходив. Вони були як… ну, не знаю, як магніти. Сіамські близнюки. Ревниві колишні коханці. Щось таке. Не могли дати один одному спокій.

— І через що вони сварилися?

Макмердо закотив очі.

— Легше сказати, через що не сварилися. Через погоду, через крикет, через клятий колір шкарпеток. Повсякчас чіплялися один до одного. З будь-якого приводу.

— Про що йдеться? Кулачні бої?

— Іноді, — відповів Макмердо. — Кілька разів узагалі було страшно, але це вже давненько. Останні кілька років вони переважно гиркалися і сварилися. Ви не подумайте, що це такий різновид дружби. Але мені здається, їм це певною мірою подобалося. Хильнути. Спустити пару.

— Я такого ніколи не розумів.

— Я теж. Я ліпше вип’ю на самоті. Але декому подобається, — сказав він, абияк тручи шинквас, неначе санінспектор відвернувся. — На захист Дау мушу сказати, що нелегко, мабуть, піклуватися про того його дядька.

Фокові пригадалося, як Мел Дікон переплутав його з батьком.

— А що з ним, не знаєте?

— Останнім часом зовсім слабий на голову. Чи то від пиятики, чи то якась хвороба, я не знаю. Але хай що воно таке, а він став тихий. Іноді приходить, бере випити й сидить, або совається по місту з отим своїм псом, кидаючи на людей похмурі погляди, але переважно це й усе.

— Грант Дау щось не дуже схожий на сестрицю-жалібницю. Він цілі дні сидить з дядьком?

— О Боже, ні, — вишкірився Макмердо. — Він працює. То тут, то там — він і сантехнік, і будівельник. Щоб вистачало на пиво. Але це дивовижно, що з людьми робить надія на спадщину, еге ж? Подейкують, Дікон лишає йому ферму. За неї, мабуть, чимало можна отримати з тих азійських інвестиційних груп, які тут тільки й винюхують. Посуха не триватиме вічно. Напевно.

Фок зробив ковток. Цікаво. Земля Гедлерів прилягає до Діконової ферми. Фок гадки не мав, яка зараз ринкова вартість на неї, але для правильного покупця дві ділянки разом завжди цінуються вище. Це, звісно, якщо Гедлери продають свою землю. А такий сценарій зараз набагато вірогідніший, ніж коли Люк був живий і біля стерна. Фок відклав цю думку, щоб згодом добре обміркувати.

— То плітки правдиві: ви розслідуєте смерть Гедлерів? — тим часом запитав Макмердо.

— Неофіційно, — вдруге за вечір повторив Фок.

— Та ясно, — озвався Макмердо з багатозначною посмішкою. — Либонь, у наших краях так робити і справді найкраще.

— До речі, нічого не траплялося такого, про що мені варто знати?

— Маєте на увазі, чи не влаштував Люк бучу напередодні смерті? Чи не заявляв Грант Дау на весь паб, що збирається холоднокровно розстріляти цілу родину?

— Оце точно допомогло б.

— Змушений розчарувати, приятелю, — Макмердо вишкірив жовті зуби.

— Джеймі Салліван казав, що напередодні вбивства був тут з Люком, — мовив Фок. — Домовлялися стріляти кролів.

— Здається, так і було.

— А Дау також був?

— Так, звісно. Він тут майже щовечора, ось чому так не любить, коли йому забороняють доступ. Хоча насправді це й не працює. Тільки дратує його, не більше. Мені занадто важко втілити заборону в життя, й він це знає. Щоразу як я намагаюся, він зі своїми тупими приятелями влаштовується на ґанку з горою бляшанок. Мені від того — самі проблеми без жодної компенсації. Хай там як, — похитав головою Макмердо, — ось відповідь на ваше питання: того вечора, коли Люк тут був востаннє, Грант Дау також був. Разом з майже цілим містечком, не забувайте. По телебаченню передавали крикет, тож тут зібралося море людей.

— Ви не бачили, щоб вони з Люком розмовляли? Вони взагалі контактували? Може, один чіплявся до другого?

— Не пригадую такого. Але ж я казав: тут було завізно. Я з ніг збився.

Макмердо хвильку поміркував, допиваючи останній ковток пива і притлумлюючи відрижку.

— Але з цими двома важко сказати напевно. Неможливо було вгадати, що трапиться в той чи той вечір. Я знаю, що ви з Люком дружили, а Дау — козел, але багато в чому вони дуже схожі. Обидва зухвалі, завжди в центрі уваги, обидва з характером. Як два боки однієї монети, знаєте?

Фок кивнув. Він знав. Макмердо забрав порожні склянки, і Фок зрозумів натяк. Зіскочивши з дзиґлика, він попрощався, а бармен вимкнув світло, зануривши перший поверх у темряву. Поки Фок хиткою ходою дибав нагору, мобільний засвітився: хтось залишив йому повідомлення на автовідповідачі. Але тільки замкнувшись у номері та влігшись у ліжко, Фок неслухняними пальцями почав тиснути на кнопки. Він заплющив очі, і з мікрофона полинув знайомий голос.

«Аароне, візьми трубку, ну ж бо! — почулися у вусі квапливі слова Джері Гедлера. — Слухай, я багато думав про той день, коли померла Еллі… — (Довга пауза). — Якщо зможеш, приїзди завтра на ферму. Тобі дещо варто знати».

Фок розплющив очі.