Посуха

Розділ двадцять шостий

Повертаючись до себе від Рако, Фок відчував нагальну потребу вимитися. Минуле обліпило його, як шар бруду. День був довгий, і здавалося, що зараз пізніше, ніж насправді. Коли Фок прослизнув на сходи, в пабі ще гуляли на повну.

Залізши в душ, він помітив на тілі сліди ківарського сонця. На передпліччях, на шиї, у викоті сорочки колись білосніжна шкіра тепер почервоніла.

Перший стукіт у двері майже неможливо було розчути крізь хлюпання води. Закрутивши крани, Фок, стоячи голяка, дослухався. Знову залунав стукіт — цього разу гучніше.

— Фоку! Хутчій! — почувся приглушений голос під акомпанемент чергового стукоту. — Ви там?

Фок ухопив рушник і, вилазячи, мало не послизнувся на мокрій підлозі. Відчинивши двері, він побачив задиханого Макмердо, який уже збирався гупати кулаком.

— Спускайтеся, — засапано видихнув бармен. — Бігом.

І він помчав униз, перестрибуючи через сходинку. Навіть не витершись, Фок натягнув шорти, футболку і кросівки й захряснув по собі двері.

У пабі стояв хаос. Стільці перекинуті, підлога блищить від битого скла. У кутку хтось скулився, притиснувши руки до закривавленого носа. Макмердо, стоячи навколішках, намагався розтягнути двох чоловіків, які зчепилися на підлозі. Коли Фок за два кроки опинився на середині кімнати, пияки, що півколом оточили бійку, помалу стерли з облич посмішки й розступилися.

Несподівана тиша збентежила тих двох на підлозі, й Макмердо нарешті вдалося влізти між ними. Він розтягнув їх, і тепер вони лежали у протилежних кутках, відсапуючись.

Око у Джеймі Саллівана вже почало набрякати, змінюючи форму. Нижня губа була розбита, а на щоці виднілися подряпини.

Навпроти нього Грант Дау вишкірився — і скривився, обережно помацав щелепу. Він, схоже, переміг і знав це.

— Так. Ти і ти, — вказав Фок на останніх двох підпилих глядачів. — Заведіть Саллівана в туалет і допоможіть змити кров з обличчя. А потім приведете назад. Ясно?

Чоловіки допомогли Саллівану підвестися. Фок обернувся до Дау.

— Ти. Сідай отам і чекай, і… ні. Стули рота. Для своєї ж користі бодай раз потримай оту свою пельку на замку. Чуєш?

Фок обернувся до Макмердо.

— Чистий рушник, будь ласка, і всім по великій склянці води. Ні, пластянці.

Фок відніс рушника чоловікові в кутку, який зігнувся навпіл, тримаючись за носа.

— Сядь рівно, приятелю, — мовив Фок. — Отак. Ось. Тримай оце.

Чоловік випростався, забрав з обличчя руки. Фок кліпнув, упізнавши обличчя Скотта Вітлема.

— Господи, а ви тут яким боком?

Вітлем хотів знизати плечима, але скривився від болю.

— Опидився де в тобу бісці де в той час, — промовив він, затискаючи рушником носа.

Фок, обернувшись, підкреслено подивився на пияків.

— Раджу вам усім бігом робити звідси ноги, — мовив він.

Рако протиснувся всередину, коли приміщення вже порожніло. Він був у тій самій футболці, що й на вечері, але кучері з одного боку прим’ялися і стирчали, а очі почервоніли.

— Подзвонив Макмердо. Я спав. «Швидка» потрібна? Доктор Лі чекає дзвінка.

Фок роззирнувся. Салліван, який уже повернувся з туалету, звів погляд, зачувши про лікаря, і на його обличчі з’явився занепокоєний вираз. Решта двоє сиділи, згорбившись, на своїх стільцях.

— Ні. Не думаю, — мовив Фок. — Якщо тільки ви не підозрюєте, що у цих двох вилетіли мізки. То що сталося? — обернувся він до Макмердо.

Бармен закотив очі.

— Наш друг містер Дау, який сидить отам, схоже, думає, що його підозрюють у смерті Гедлерів тільки тому, що у Джеймі Саллівана кишка коротка зізнатися. І він вирішив скористатися нагодою його переконати.

Фок підійшов до Дау.

— Що тут трапилося?

— Непорозуміння.

Фок нахилився ближче, мало не притулившись губами до вуха Дау. З пор його шкіри піднімалися випари перегару.

— Якщо ми тобі набридли, Гранте, тобі досить надати нам обґрунтоване пояснення, навіщо вона записала твоє ім’я.

Дау гірко розсміявся. З рота в нього смерділо.

— Збіса кумедно чути це від тебе. Хочеш сказати: обґрунтоване пояснення, якого ти так і не надав щодо записки, яку залишила Еллі? Ні, — похитав він головою. — Я можу дати тобі тисячу пояснень, чувак, але ти все одно не відчепишся. Ти не заспокоїшся, поки не повісиш Гедлерів на мене або на мого дядька.

Фок відсунувся.

— Стережися. Ще трохи поговориш — і підеш на офіційний допит під протокол, тоді й дізнаєшся, що таке справжні проблеми, зрозумів? — Фок простягнув руку. — Ключі.

Грант недовірливо звів очі.

— Навіть не мрій.

— Забереш завтра в дільниці.

— Мені додому понад п’ять кілометрів, — запротестував Грант, стискаючи ключі в руці.

— Круто. Гарної прогулянки, — мовив Фок, висмикуючи ключі з його лаписька й ховаючи в кишеню. — А тепер згинь.

Він розвернувся до Саллівана й Вітлема, яким невміло допомагали Макмердо й Рако.

— Не хочеш розповісти, що сталося, Джеймі? — запитав Фок.

Салліван одним здоровим оком утупився в підлогу.

— Як він і сказав. Непорозуміння.

— Я не маю на увазі сьогодні.

Відповіді не було. Фок помовчав, розтягуючи тишу.

— Що глибше грузнутимеш, то гірше ставатиме.

Нічого.

— Гаразд, — мовив Фок. Одяг липнув до тіла, мокрого після душу, й Фок відчув, що з нього досить. — Завтра о десятій чекаємо на тебе на дільниці. Нам треба побалакати. І хочу тебе застерегти, приятелю: я б на твоєму місці вночі добре подумав, де саме був того вечора.

Салліван скривився. Здавалося, він от-от заплаче. Фок обмінявся поглядами з Рако.

— Я відвезу тебе додому, Джеймі, — сказав Рако. — Ходімо, допоможу підвестися.

Салліван дозволив вивести його з пабу. Ні на кого не дивився. Нарешті Фок обернувся до Вітлема, який ніяковів у своєму кутку, ховаючись за рушником.

— Здається, вже не кривавиться, — промовив Вітлем, боязко торкаючись носа.

— Дайте-но поглянути, — почав роздивлятися його Фок, силкуючись пригадати уроки першої допомоги. — До випускного загоїться.

— Чудово.

— Вас завтра разом з усіма викликати на дільницю не потрібно?

— Мене — ні, начальник, — підняв руки Вітлем. — Я — випадковий перехожий. Виходив з туалету, а вони в мене втелющилися. Я їх узагалі не бачив. Утратив рівновагу та врізався обличчям об стілець.

— Гаразд, — мовив Фок, допомагаючи Вітлему підвестися. На ногах чоловік стояв не зовсім твердо. — Але я не впевнений, що вам варто сідати за кермо.

— Я на байку.

— На мотоциклі?

— Господи! Я же шкільний учитель. У мене простий велосипед.

— Ясно. Ходімо.

Велосипед ледве вмістився в багажник Фокової машини — довелося так і сяк повертати його кермо, поки вліз. Порожніми вулицями їхали переважно мовчки.

— Щось знайшли на записах з камер? — нарешті поцікавився Вітлем, закашлявшись, щойно спробував дихати через ніс.

— Досі переглядаємо, — озвався Фок. — Дякуємо за допомогу.

— Нема за що, — відвернувся він до вікна, вдивляючись у порожнечу, і його набрякле обличчя здавалося зображенням у кривому дзеркалі. — Господи, швидше б це все закінчилося. Це місце — як з нічного кошмару.

— Все налагодиться, — автоматично збрехав Фок.

— Справді? — зронив Вітлем. Він осунувся на сидінні, обережно торкаючись носа. — А я не впевнений. Пам’ятаю, колись я переймався нормальними речами. Футболом і реаліті-шоу. А тепер тільки школа, тільки брак фінансування, тільки постійні пошуки грошей. І, Господи Боже, вбивство малих дітей.

Вітлем відвернувся до вікна й так сидів, поки не під’їхали до його будинку. Над ґанком сяяло гостинне світло. На його розбитому обличчі промайнуло полегшення. Рідна домівка.

Виснажений Фок, якому неприємно було сидіти в мокрому одязі, відчув люту ностальгію за власною квартирою.

— Дякую, що довезли. Зайдете випити? — запитав Вітлем, коли вони вилізли з машини, але Фок похитав головою.

— Спасибі, іншим разом. На один день досить.

Фок відчинив багажник і поторсав велосипед, покрутив кермо, поки не вдалося його вивільнити.

— Перепрошую, якщо він забруднив багажник, — вибачився Вітлем, у темряві оглядаючи оббивку.

— Не переймайтеся. Самі дійдете до будинку? З таким носом? І взагалі?

Вітлем розвернув велосипед. Спробував усміхнутися.

— Та виживу. Вибачте, що почав вам жалітися. Це все під дією парацетамолу.

— Так не буде вічно. Вам просто не пощастило, що і вас це зачепило.

— Але у цьому й біда, правда? Неможливо передбачити, кого щось таке зачепить, — насилу вичавив Вітлем. Фок не був певен, чи це тільки через його ніс. — Це просто смішно. Стою тут і жалію себе, а потім згадую бідолашного Біллі. Ось кого зачепило! Кажу вам, хай що там сталося в будинку — з Люком, посухою, фермою, — хай які були причини, а хлопчика це не повинно було торкнутися.

У кінці під’їзної доріжки відчинилися двері, й на порозі з’явилася Сандра в світляному ореолі. Помахала рукою. Вітлем попрощався й покотив свій велосипед, а Фок провів його очима. Вітлем і досі трохи похитувався. Коли Фок залазив у машину, пискнув телефон. Прийшло повідомлення від Рако. Прочитавши його, Фок радісно плеснув по керму.

«Цікаво, що Салліван робив у провулку? Дзвоніть».