Посуха

Розділ двадцять третій

Наступного ранку вони виявили Гранта Дау навколішках під раковиною у якоїсь жінки. В руці він тримав гайковий ключ, а штани сповзли, оголюючи добрячий шмат заду.

— Ой, а він повернеться, щоб закінчити ремонт? — запитала жінка, коли Дау поставили на ноги.

— Я б на це не розраховував, — мовив Рако.

Діти жінки, від захвату розширивши очі, спостерігали, як Дау вивели до поліційної машини з мигавкою. На обличчях у них застиг такий точнісінько вираз, як був у сержанта кілька годин тому, коли Фок показав йому квитанцію. Рако, якого розпирав адреналін, пружними кроками міряв дільницю.

«Ваш номер? — раз у раз повторював він. — Про що Карен Гедлер хотіла з вами побалакати? Про Гранта?»

Фок, який майже всю ніч не спав, питаючи у себе те саме, лише похитав головою.

«Не знаю. Якщо вона й дзвонила, то повідомлення не залишила. Я передивився всі неприйняті дзвінки. Серед них нема ні домашнього, ні робочого, ні мобільного Карен. Я з нею не говорив. Не просто не говорив останнім часом — взагалі ніколи. За все її життя».

«Але ж вона точно про вас знала, правда? Про вас згадував Люк. Кілька місяців тому Барб і Джері бачили вас по телевізору. Але чому саме ви?»

Рако з дільничного телефону набрав десять цифр. Тримаючи трубку біля вуха, він дивився на Фока. У того в руці голосно заспівав мобільний. Фок не міг чути, як вмикається автовідповідач, але знав запис напам’ять. За цю ніч він достатньо разів прослухав власний голос, недовірливо набираючи номер з готельного телефону.

«Ви подзвонили федеральному агенту Аарону Фоку. Будь ласка, залиште повідомлення», — ось як звучав запис. Коротко і ясно.

Повісивши трубку, Рако подивився на Фока.

«Думайте».

«Я вже думав».

«Думайте краще. Ми знаємо, що Грант Дау не ладнав з Люком. Але якщо у Карен виникли з ним проблеми, чому не подзвонити до нас на дільницю?»

«А вона точно не дзвонила?»

«За весь тиждень до смерті Гедлерів з жодного з їхніх телефонів не зафіксовано дзвінків ані в поліцію, ані в рятувальну службу, — процитував звіт Рако. — Ми підняли телефонні записи того-таки дня, коли були виявлені тіла».

Він узяв кримінальний роман, покрутив у руках, роздивляючись обкладинку. Знову прогорнув сторінки. Між ними більше нічого не ховалося.

«Про що книжка?»

«Жінка-детектив розслідує низку смертей студентів коледжу в США, — сказав Фок, який майже всю ніч не спав, щоб по діагоналі дочитати роман до кінця. — Вона вважає, що це один з невдоволених мешканців містечка полює на багатеньких дітлахів».

«Ну й дурня. То це він?»

«Ну… е-е-е… ні. Все не так, як видається на перший погляд. Виявляється, це мати однієї з дівчат з жіночого земляцтва».

«Мати? Господи, дай мені сили! — Рако вщипнув себе за перенісся. З виляском захлопнув томик. — То які наші висновки? Ця клята книжка щось означає чи ні?»

«Не знаю. Хай там що, не думаю, що Карен дочитала до кінця. І я з самого рання заїжджав у бібліотеку. Там сказали, що вона постійно брала такі книжки».

Рако сів, якусь мить порожнім поглядом витріщався на квитанцію, потім знову підвівся й випростався.

«Вона вам точно не дзвонила?»

«Сто відсотків».

«Ясно. Тоді їдьмо, — схопив він зі столу ключі від машини. — Ви нічого сказати не можете, Карен не може, Люк не може. Доведеться тягнути сюди того єдиного, хто, можливо, здатен буде пояснити, як його бісове ім’я опинилося на аркуші паперу в спальні мертвої жінки».

Дау залишили в кімнаті для допитів більш як на годину, щоб він дійшов до кондиції.

— Я подзвонив у Клайд, — повідомив Рако вже спокійніше. — Сказав їм, що з Мельбурна припхався чортів слідчий у фінансових справах, щоб розібрати папери Гедлерів. Сказав, що у нього виникли питання щодо одного документа, який знайшовся в маєтку, то чи не хочуть вони приїхати поняньчитися з ним, а він їх про все і розпитає? Вони, як і очікувалося, відмовилися. Нам дали добро продовжувати.

— О! Чудово робота, — здивовано мовив Фок. Цього разу йому й на думку не спало дзвонити у Клайд. — Отже, що ми знаємо?

— На фермі ніде не знайшли відбитків Дау.

— Це ще нічого не доводить. Для того й існують рукавички. Є в нього алібі на час убивств?

— Надійне й ненадійне водночас, — похитав головою Рако. — Він десь у чорта на рогах копав канаву з двома приятелями. Ми, звісно, перевіримо, та ці двоє з заплющеними очима присягнуться, що він був з ними.

— Гаразд, послухаймо, що він скаже.

Дау сидів, відкинувшись на спинку крісла, схрестивши руки й дивлячись просто себе. Коли Фок і Рако ввійшли, він і погляду не підвів.

— Давно пора, — мовив він. — Декому тут, між іншим, треба на життя заробляти.

— Гранте, будеш запрошувати адвоката? — запитав Рако, висуваючи стілець. — Маєш право.

Дау нахмурився. Його адвокат, мабуть, з тої самої гіпотетичної контори, що й у Саллівана, подумалося Фокові. Земля й худоба п’ятдесят тижнів на рік. Дау похитав головою.

— Мені нема чого приховувати. Починайте вже.

Він радше сердився, ніж нервувався, з цікавістю відзначив Фок, викладаючи на столі папку, й мить помовчав.

— Опиши свої стосунки з Карен Гедлер.

— Мастурбація.

— Нічого не додаси? Враховуючи, що її убили.

— Нє-а, — незворушно стенув плечима Дау.

— Але ти вважав її привабливою, — мовив Фок.

— Ви її бачили? Ну, до того, звісно, як вона відкинула копита.

Фок з Рако нічого не відповіли, й Дау закотив очі.

— Слухайте. Вона була нівроку. Особливо як на наше село, — докинув він.

— Коли ти з нею розмовляв востаннє?

— Не пам’ятаю, — знизав Дау плечима.

— А в понеділок перед тим, як вона загинула? Дев’ятнадцятого лютого. Або наступні два дні?

— Серйозно, я не пам’ятаю, — Дау посовався на стільці, і той зарипів під його вагою. — Слухайте, ви маєте право тут мене тримати? Законно? У мене ще бісова купа справ.

— Тоді перейдімо до суті, — мовив Фок. — Може, розповіси нам, навіщо Карен Гедлер своєю рукою записала твоє ім’я — Грант — на бібліотечній квитанції того самого тижня, коли її вбили?

Він посунув через стіл ксерокс квитанції.

Довгу хвилю Дау роздивлявся аркуш, і в цілковитій тиші тільки дзуміли флуоресцентні лампи. Без попередження Дау ляснув долонею по столу.

І Фок, і Рако підстрибнули.

— Вам це на мене не повісити, — гаркнув Дау, аж через стіл полетіли бризки слини.

— Не повісити що, Гранте? — підкреслено-нейтрально перепитав Рако.

— Ту кляту родину. Якщо Люк вирішив порішити свою жінку й малого, це його особисті справи. Але хрін ви приплетете сюди мене, чули? — тицьнув він товстим пальцем у них обох.

— Де ти був того пообіддя, коли їх застрелили? — запитав Фок.

Дау похитав головою, не відриваючи від Фока очей. Комір його сорочки весь пропітнів.

— Іди в сраку, приятелю. Тобі мало Еллі? Зіпсувати життя ще й нам з дядьком тобі не вдасться. Це полювання на відьом.

Фок не встиг відповісти, бо Рако кашлянув.

— Гаразд, Гранте, — мовив він спокійно. — Ми просто намагаємося отримати відповіді на деякі питання. Тому не будемо все ускладнювати. Ти сказав поліції Клайда, що копав канаву вздовж траси разом з двома приятелями, й надав їхні прізвища. Так було?

— Ага, копав. Цілий день.

— І вони це підтвердять, так?

— Хай спробують не підтвердити. Тим паче, що це правда.

Кажучи це, Дау дивився їм прямо в очі. Мовчання затягнулося, тільки муха в них над головами намотувала божевільні кола.

— Скажи-но, Гранте, що ти зробиш з фермою, коли дядько помре? — запитав Фок.

Дау не зрозумів, що це за переміна теми.

— Га?

— Подейкують, ти спадкоємець.

— То й що? Я заслужив, — відтяв він.

— За що? За те, що дозволяєш старому хворому дядькові доживати віку у власному маєтку? Яка шляхетність.

Якщо по правді, Фок не бачив перешкод, чому Грантові не успадкувати ферму, але його слова, схоже, поцілили в болюче місце.

— Не все так просто, розумнику, — сказав Грант і хотів додати ще щось, але передумав. Стулив рота й мить помовчав. — І чом би й ні? Я — його родич.

— По смерті Еллі — єдиний, еге ж? — провадив Фок, і Дау обурено втягнув повітря. — То ти продаси ферму, коли буде можливість?

— Ще б пак! Працювати на ній я точно не збираюся. Я не дурень. Особливо коли оті дрібні китайці аж зі своєї жовтої шкури пнуться, щоб усе тут скупити. Навіть такі гівняні землі, як у нас.

— І в Гедлерів?

Пауза.

— Напевно, — нарешті відповів Дау.

— Маленькій Шарлотті, мабуть, ще менше хочеться тягати лантухи добрив, ніж тобі. Наскільки я зрозумів, рано чи пізно той маєток виставлять на продаж. Дві ділянки поряд, — стенув плечима Фок, — набагато привабливіші для закордонних інвесторів. А це вже цікаво. Особливо якщо власник однієї з них отримує постріл у голову.

Вперше Дау нічого не відповів, і Фок зрозумів, що він дійшов того самого висновку.

— Повернімося до Карен… — Фок вирішив скористатися перевагою, щоб змінити тему. — У вас із нею нічого не було?

— Тобто?

— Роман? Секс?

— Дай мені спокій, — пирхнув Дау. — Та це снігова королева. Ще марнувати на неї час!

— То ти вважаєш, що вона б тобі відмовила, — сказав Фок. — Це, мабуть, неприємно.

— У мене в цьому плані все гаразд, можеш не перейматися, приятелю. А якщо подивитися, як ти бігаєш по місту за Гретчен, ти б краще переймався своїми справами.

Фок не зважав.

— Карен зачепила твоє еґо? Ви через щось посварилися? І все полетіло шкереберть?

— Що? Ні!

Очі Дау забігали.

— Але у тебе бували сутички з її чоловіком. І частенько, наскільки ми чули, — мовив Рако.

— То й що? Завжди через дрібниці. Люк — справжня скалка в дупі. Але ота його жіночка тут ні до чого.

Запала пауза. Коли Фок заговорив знову, голос його звучав тихо.

— Гранте, ми перевіримо все, що ти робив того дня, і твої приятелі, можливо, підтвердять твої слова. Проблема в тому, що іноді алібі дуже нагадує сухий тиньк, з яким ти так часто працюєш. На вигляд начебто міцне, а трохи натисни — і воно збіса швидко трісне.

Дау на якусь мить опустив очі. А коли підвів голову, його настрій змінився. Дау посміхнувся. Широка й самовпевнена посмішка заграла не лише в нього на устах, а й в очах.

— Що — таке саме алібі, як у тебе? Адже це твоє бісове ім’я моя двоюрідна сестра написала перед смертю?

Запала довга мовчанка; три пари очей дивилися на копію квитанції на столі. Коли серед речей Еллі знайшли записку з його іменем, Фок був значно більше приголомшений, ніж зараз Дау. Фок саме намагався зрозуміти, що це означає, коли Дау реготнув.

— Добре, що моє алібі залізне, правда? Можеш перевіряти, приятелю, я не проти. Не зрозумій мене неправильно, але на Гедлерів я просто не мав часу. І так: щойно випаде нагода, я продам дядькову ферму. Але я нікого не вбивав, мене не було на фермі, а якщо тобі кортить мене засадити, доведеться шити справу. Але знаєш що? — гупнув він кулаком по столу. Звук був як від пострілу. — В тебе кишка коротка.

— Якщо ти там був, Гранте, ми це доведемо.

Він тільки посміхнувся.

— Вперед, спробуйте.