Посуха

Розділ тридцять п'ятий

На дільницю Фок влетів засапаний. Повісивши трубку, він усю дорогу від пабу біг.

— Це все димова завіса.

Рако звів погляд від столу. Очі в нього почервоніли, а один кутик закис після сну.

— Про що ви?

— Про все, приятелю. Люк у цій справі взагалі ні до чого.

— Чудово, — буркнув Люк, наближаючись до постаті: він уже впізнав того, хто голосує на дорозі, й у нього опустилося серце. Навіть подумав був, чи не проїхати повз, але сьогодні так палить! Уже, мабуть, перевалило за сорок, подумав він.

Ще мить повагавшись, він натиснув на гальмо і зупинив пікап. Опустивши вікно, висунувся з машини.

Тремтячими пальцями Фок розгорнув справу Гедлерів, відчуваючи водночас збудження й розчарування самим собою.

— Ми голову зламали, шукаючи зв’язку з Люком: що він приховував, хто зичив йому смерті? І що в результаті?

Нічого. Ну, нічого особливого. Маса дрібних мотивів, але цього недостатньо. І ви мали рацію.

— Я?

— Я справді був зашорений. Ми обидва. Ми весь цей час ставили не на того коня.

— Бачу, у вас біда? — висунувся Люк з машини. Кивнув на річ, яка лежала в подорожнього під ногами.

— Дякую. Здається. У вас є набір інструментів?

Вимкнувши мотор, Люк виліз із машини. Нахилився, щоб краще роздивитися.

— А що сталося?

Це були останні слова Люка Гедлера: на потилицю йому опустилося щось важке. Почулося «гуп» — і знагла запала мертва тиша: птахи на деревах сполохано замовкли.

Стоячи над обм’якли тілом Люка Гедлера й уривчасто дихаючи, Скотт Вітлем дивився на справу рук своїх.

Фок погортав течку й дістав ксерокс бібліотечної квитанції Карен Гедлер. Над Фоковим номером телефону було записане одне слово — «Грант??». Фок через стіл підсунув сержантові аркуш і постукав по ньому пальцем.

— Грант. Боже правий! Ніяке це в біса не ім’я.

Карен зачинила двері в кабінет директора, приглушивши пообідній середовий гамір. Вона була вдягнена в червону сукню в білі яблучка й мала стривожений вигляд. Обравши стілець, найближчий до столу Скотта Вітлема, вона сіла, випроставши спину й чемно схрестивши гомілки.

— Скотте, — почала вона. — Я не була певна, чи йти до тебе з цим. Але є одна проблема. І я не можу заплющувати на неї очі.

Вона гойднулася вперед — обережно, навіть сором’язливо — і простягнула аркуш паперу. На білому тлі вирізнялася шапка офіційного листа: логотип Освітнього трасту Крослі. Карен зиркнула з-під білявої чілки, вираз її очей свідчив, що вона шукає одного — заспокоєння.

Десь у глибинах підсвідомості Скотта Вітлема, де вирішується питання «битися чи миритися», зненацька прочинилися таємні двері — і він яскраво побачив, наскільки далеко здатен зайти, щоб зупинити Карен.

— Грант, — мовив Фок, указуючи на записку, — відомий ще як спонсорські кошти, фінансова допомога, пожертва, гроші з неба. Як отой грант Освітнього трасту Крослі, на який подавала Ківарська початкова школа, але заявку відхилили. Тільки насправді знаєте, що сталося?

Рако недовірливо кліпнув.

— Ви жартуєте.

— Ні. Сьогодні я дзвонив голові трасту: цьогоріч Ківарській початковій школі надали грант на п’ятдесят тисяч доларів.

Озираючись назад, Вітлем міг точно назвати мить, коли він усе зіпсував. Він узяв аркуш з тим зрадницьким логотипом і проглянув його. Це була стандартна анкета, яку автоматично розсилають усім одержувачам грантів, щоб зібрати їхні відгуки про зручність процесу подачі заявок.

Таким нікого не притиснеш, тож, здогадався він, мають бути й інші папери, які Карен поки що притримала. Вона давала йому шанс усе пояснити або зізнатися. Вітлем це бачив з виразу її блакитних очей, які молили про стерпне пояснення.

Він мав би сказати: «Так, дивно, я перевірю. Може, нам і справді пощастило». Боже, та він мав їй подякувати. Ось як він мав учинити. А він натомість запанікував. Відсунув листа, навіть уважно не прочитавши.

І так виграти в цій грі було б нелегко, а тої миті він усе продув. Програшна ставка. Гасіть світло.

— Це якась дурниця, — сказав Вітлем, припечатавши цими словами свою долю. — Це помилка. Не звертай уваги.

Але насправді помилку скоїв він. Одразу це зрозумів з того, як Карен напружила спину й опустила очі. Відгородилася. Якщо, заходячи в кабінет, вона ще не була певна, то вийде вже з твердим переконанням.

Прощання Карен Гедлер було сухе, як навколишні лани.

— Скотт Вітлем, — мовив Рако. — Чорт. Чорт! І все сходиться?

— Так. Сходиться. Вчора ввечері я дізнався, що він має слабкість до азартних ігор… — Фок переповів йому те, що почув від Макмердо. — Ось що мене й наштовхнуло на думку. Після слів Макмердо я збагнув, що весь цей час ми не там шукали.

— То про що йдеться? Присвоєння шкільних фондів з якою метою? Погасити борги? — спитав Рако.

— Цілком можливо. Минулого року Вітлем переїздить сюди з великого міста. З цими краями його нічого не пов’язує. Він тут затримується, хоча йому тут зовсім не подобається. Мені він розповів якусь байку про пограбування, під час якого зарізали випадкового перехожого. Не здивуюся, якщо там усе було не так просто.

Якусь мить вони мовчали.

— Господи, бідолашна Карен, — нарешті зронив Рако.

— Ми ідіоти, — сказав Фок. — Занадто швидко скинули її з рахунків. І її, і Біллі. Подумали, що вони — супутні жертви. Головним гравцем завжди був Люк — він привертав загальну увагу. З самого малечку. І це було ідеальне прикриття. Хто взагалі згадає про його сіреньку дружину, коли є Люк?

— Господи, — заплющив очі Рако, прокручуючи нову інформацію по справі. А коли всі деталі стали на місце, похитав головою. — Грант Дау не переслідував Карен. Вона не боялася свого чоловіка.

— Люк, мабуть, хвилювався через те, що вона розкопала в школі.

— Думаєте, вона йому сказала?

— Думаю, сказала, — мовив Фок. — В іншому разі навіщо їй мій номер телефону?

З кабінету Вітлема Карен пішла прямо в дівчачий туалет. Замкнулася в кабінці й, притулившись чолом до дверей, випустила на волю гнівні сльози. До цієї розмови ще лишався проблиск надії. Вона сподівалася, що Вітлем, побачивши листа, розсміється. «А, я зрозумів, що сталося», — скаже він і все пояснить.

Вона так чекала від нього цих слів, але він їх не сказав. Тремтячою рукою Карен витерла очі. Що тепер? Вона ще й досі не могла до кінця повірити, що Скотт украв гроші, хоча вже знала це напевне. Вона давно вже здогадалася, тільки не хотіла визнати. Сама перевірила всю звітність.

Помилки туди закралися не з її провини, а з його. Слід з хлібних крихт, який привів до підлогу. До крадіжки. Карен промовила це слово вголос. Воно звучало геть неправильно.

Карен вважала, що підозри — це одне, а докази — зовсім інше, але її чоловік бачив цей світ тільки у чорно-білих кольорах.

«Мала, якщо гадаєш, що цей покидьок поцупив гроші, подзвони копам і скажи. Або я можу подзвонити, якщо ти не хочеш», — сказав їй Люк два дні тому.

Карен сиділа в ліжку з розгорнутою бібліотечкою книжкою на колінах, але не могла зосередитися на читанні. Вона перевела погляд на чоловіка, який роздягнувся і скинув речі купою на стілець. Стоячи голяка, він потягнувся, вигнувши широку спину, і позіхнув. Сонно всміхнувся до дружини, і її вразило, який він гарний у приглушеному світлі. Розмовляли пошепки, щоб не збудити дітей.

«Ні, Люку, — сказала Карен, — не втручайся. Будь ласка. Я сама можу це зробити, просто хочу впевнитися. А тоді повідомлю, куди треба».

Вона розуміла, що виявляє надмірну обачність. Але директор школи — один зі стовпів, на яких тримається громада. Карен уявляла, як на це зреагують батьки. Всі на такій межі, що вона реально боялася, щоб люди чогось не заподіяли Скоттові. Тому вона не могла висувати таке серйозне звинувачення без солідних доказів. У Ківарі й так усе тримається на чесному слові. Все слід зробити правильно. І ще ж не варто забувати про роботу. Як щось піде не так, Карен її миттю втратить.

«Слід мені спершу побалакати зі Скоттом, — сказала Карен, коли чоловік ліг поряд з нею і поклав їй на стегно теплу руку. — Дати йому шанс усе пояснити».

«Радше дати йому шанс усе підчистити. Карен, мала, нехай цим займаються копи».

Вона вперто мовчала. Люк зітхнув.

«Гаразд. Якщо не хочеш звертатися в поліцію, принаймні можеш отримати пораду, як тобі зібрати потрібні докази, — перевернувся Люк на другий бік і потягнувся до мобільного. Прокрутив список контактів, доки не знайшов потрібний, і передав телефон Карен. — Ось цьому хлопцю подзвони. Це мій друг, він коп. Працює на федералів у Мельбурні — щось пов’язане з грошима. Він класний чувак. Реально розумний. І він мені наче винен. Йому можна довіряти. Він допоможе».

Карен Гедлер нічого не відповіла. Вона вже сказала Люкові, що сама все вирішить, і вона вирішить. Але було вже пізно й не хотілося сперечатися. Серед мотлоху на тумбочці вона відшукала ручку й узяла перший-ліпший аркуш паперу — бібліотечну квитанцію, яку використовувала як закладку. Підійде. Перевернувши її, Карен на звороті написала одне-єдине слово як нагадування, а під ним — номер Аарона Фока. А потім, оскільки чоловік спостерігав за нею, охайно сховала аркуш у книжку, яку читала, й поклала біля ліжка.

«Щоб не загубився», — сказала вона, вимикаючи світло й відкидаючись на подушку.

«Подзвони йому, — мовив Люк, у нічній тиші обіймаючи дружину. — Аарон підкаже, як діяти».