Посуха

Розділ тридцять дев'ятий

Кабінет Вітлема виявився порожнім. Піджак так і висів на спинці крісла, але в кишенях не було ні портмоне, ні ключів, ні телефону.

— Мабуть, кудись вискочив на хвильку, — сказала нервова секретарка. — Машина його досі тут.

— Не на хвильку, — сказав Фок. — Барнзе, ви йдіть до нього додому. Якщо його дружина там, затримайте її.

Він мить повагався. Знов обернувся до секретарки.

— Вітлемова донька ще на уроках?

— Так, здається, во…

— Ведіть мене. Мерщій.

Секретарці довелося бігти коридором, щоб не відставати від Фока й Рако.

— Ось, — сказала вона засапано перед дверима в клас. — Вона тут.

— Котра? — запитав Фок, крізь маленьке віконечко шукаючи дитину, яку бачив на родинному фото у Вітлемів.

— Ось, — тицьнула секретарка. — Білява дівчинка в другому ряду.

Фок обернувся до Рако.

— Він поїде з міста без дитини?

— Важко сказати. Але не думаю. Хіба що в нього не буде іншого виходу.

— Згоден. Думаю, він десь поряд, — сказав Фок і помовчав. — Дзвоніть у Клайд. Група підтримки має бути вже десь тут. Ставте блокпости, а потім зберіть усіх місцевих, які мають досвід пошукових робіт.

Рако простежив за поглядом Фока, який дивився у вікно. Одразу за школою простягався буш, густий і великий. Здавалося, він мерехтить від спеки. Нічого неможливо було роздивитися.

— Ще те буде полювання, — мовив Рако, прикладаючи телефон до вуха. — Там же найкраща схованка на світі.

Пошукові команди вишикувалися плечем до плеча — розсип жовтогарячих жилетів підвищеної видимості вздовж стежки в буші. Над головою на вітру шурхотіли й порипували евкаліпти. Пориви вітру носили куряву й пісок, від чого людям доводилося мружитись і затуляти очі долонями. Позаду розкинулася Ківара — трепетала в гарячому мареві, тиснучись до землі.

Фок зайняв своє місце в шерезі. Була середина дня, Фок відчував, як під світловідбивним жилетом збирається піт. Поряд стояв похмурий Рако.

— Рацій не вимикати, леді та джентльмени, — гукнув у мегафон керівник пошукової команди. — І тут водиться тигрова змія, тож дивіться під ноги.

У небі розганяв гаряче повітря гвинтокрил. Керівник дав команду, й жовтогаряча шерега майже одностайно рушила вперед. Буш миттю проковтнув людей. Пошуковців, які заглиблювалися в гущавину, розділяли високі евкаліпти й густі чагарники, тож Фок бачив тільки Рако ліворуч од себе та ще один жовтогарячий жилет оддалік праворуч.

Прочісуємо місцевість методом зондування, з явною ноткою нетерплячки пояснив Фокові керівник групи. Метод спеціально для густих заростів бушу. Пошуковці шикуються й заходять у буш, прочісуючи місцевість, поки не впруться так, що далі неможливо йти.

«Теоретично, якщо не можемо пройти ми, то не зможе й ваш директор. Щойно впретеся, розвертайтеся й виходьте назад на стежку, — сказав керівник, вручаючи Фокові жилет. — Але стережіться. Тут може бути небезпечно».

Фок пробивався вперед. Було на диво тихо, якщо не рахувати потріскування сухих гілочок під ногами й вітру у вітті. Високо стояло біле сонце, пробиваючись крізь поодинокі просвіти в кронах, наче проміння ліхтариків. Приглушеним здавався навіть гуркіт гвинтокрила, який завис високо в небі, як хижий птах.

Фок ступав обережно, бо сонячні відблиски підступно спотворювали картину. Він точно не знав, чого шукати, і його нудило на саму думку, що він проґавить якийсь знак. З самого навчання в школі поліції він не брав участі в повноцінній пошуковій операції в буші. Але він достатньо часу провів серед цих дерев, щоб знати: зайти тут значно легше, ніж вийти.

Велика й пекуча крапля поту заповзла в кутик ока, й Фок нетерпляче її витер. Хвилини спливали. З кожним кроком дерева обступали його дедалі тісніше, і Фок, продираючись крізь густу траву, змушений був вище задирати ноги. Попереду виднілися густі зарості. Навіть зоддалік ця плутанина гілля здавалася непрохідною. Фок майже дійшов до межі. Вітлема не знайшов.

Скинувши капелюха, він провів рукою по голові. З шереги пошуковців не долинало переможних криків. Рація на поясі мовчала. Невже проґавили Вітлема? Перед очима виринув образ Люка, який лежить горілиць у пікапі. Фок знову одягнув капелюха й рушив далі, торуючи стежку в траві в напрямку заростів. Просувався повільно й здолав усього кілька метрів, коли в жилет йому вдарився прутик.

Фок здивовано звів погляд. Ліворуч, за кілька кроків позаду, зупинився Рако й розвернувся до Фока. Він притискав палець до вуст.

— Вітлем? — самими вустами запитав Фок.

— Можливо, — так само відповів Рако, невпевнено піднімаючи одну руку. Другою рукою він підніс до вуст рацію й забурмотів у неї.

Фок роззирнувся, шукаючи інші жовтогарячі плями. Найближчий пошуковець здавався далекою цяткою за завісою дерев. Фок почав скрадатися до Рако, здригаючись від того, як гучно хрускотіли під ногами гілочки.

Поглянув туди, куди вказував товариш. Перед заростями упало дерево, створюючи такий собі заслін. І звідти, майже невидиме, але таке чужорідне серед навколишнього пейзажу, визирало щось тілесно-рожеве. Кінчики пальців. Рако дістав табельний пістолет.

— Не варто, — почувся з-за колоди голос Вітлема. Він звучав на диво спокійно.

— Скотте, приятелю, це ми, — постарався Фок озватися таким самим тоном. — Час здаватися. Вас зараз шукає півсотні людей. Вихід лише один.

З-за колоди долинув сміх.

— Завжди є інший вихід, — сказав Вітлем. — Господи, вам, копам, бракує уяви. Скажіть своєму другові, щоб заховав зброю. А потім хай бере рацію і говорить усім, щоб відходили.

— Цього не буде, — мовив Рако. Пістолет у твердих руках націлений був на колоду.

— Буде, — зненацька підвівся Вітлем. Він був брудний і пітний, з цілим павутинням фіолетових подряпин на червоній щоці. — Приготуйтеся, — сказав він, — вас знімають.

Вітлем тицьнув пальцем угору, де на тлі безхмарного неба майорів поліційний гвинтокрил. Розвертаючись по широкому колу, він то з’являвся у просвітах крон, то знову зникав. Фок не був певен, що на гвинтокрилі їх бачать. Будемо сподіватися.

Зненацька Вітлем викинув руку вперед, немов у нацистському вітанні, та зробив крок геть від колоди. У кулаці він щось стикав.

— Не підходьте, — мовив він, покрутивши рукою. Фок помітив блиск металу, й у мозку вигулькнуло слово «пістолет», але глибоко в підсвідомості ще йшла божевільна робота — намагання вгадати, що ж він бачить. Поряд з ним напружився Рако. Палець по пальцю Вітлем розтиснув кулака, й Фокові забило дух. Почувся довгий грудний стогін Рако. Це було в тисячу разів гірше за пістолет.

Це була запальничка.