Посуха

Розділ сорок перший

Житиме, сказали лікарі, коли Фок отямився в опіковому відділенні в лікарні Клайда. Але моделлю вже не стане. Коли йому дозволили поглянути на ушкодження, власне тіло викликало в нього водночас зачарування й огиду. На місці молочно-білої шкіри наросла блискуча рожева тканина, з якої ще сочилося. Потім руку й ногу знову забинтували, і Фок більше не дивився.

Лежачи в ліжку, він приймав відвідувачів. Джері й Барб приходили з Шарлоттою, Макмердо нишком проносив пиво, а Барнз подовгу сидів біля нього, нічого не кажучи. Гретчен не заходила. Фок не ображався. Коли йому дозволили вставати, він переважно сидів біля ліжка Рако, якого присипляли заспокійливими препаратами, поки в нього гоїтимуться серйозні опіки грудей і спини.

Він також житиме, сказали лікарі. Але про нього вони не жартували, як про Фока.

Рита Рако, одну руку поклавши на живіт, а другою тримаючи Фока за неушкоджену долоню, мовчки сиділа біля ліжка чоловіка. Фок розповів їй, яку сміливість виявив Рако. Вона лише кивнула і знову запитала в лікаря, коли він отямиться. Один по одному приїжджали брати Рако з іншого району. Вони здавалися копіями однієї і тієї самої людини. Вони тиснули Фокові руку й суворим голосом наказували непритомному братові негайно підводитися з ліжка, але видно було, що вони нажахані.

Зрештою Рако розплющив очі, й лікарі вигнали Фока на цілий день. Лишаються тільки рідні. Коли йому дозволили повернутися, з-під бинтів сержанта світилася слабенька, але знайома усмішка.

— Справжнє хрещення вогнем, ага?

Фок вичавив смішок.

— Типу того. Ти молодець.

— Мені треба було Риту рятувати. Але скажи мені по правді, — жестом поманив його Рако. — Після всього, що тобі зробили в Ківарі, ти не відчував легенької такої спокуси спалити її до біса?

Фок усміхнувся — цього разу широко.

— Я не міг собі цього дозволити, друже. У мене в пабі залишилися ключі від квартири.

Вітлема перевели в Альфредівську лікарню в Мельбурні, де він лежав під арештом за кількома обвинуваченнями, включаючи вбивство Люка, Карен і Біллі Гедлерів.

Його майже неможливо впізнати, казали Фокові. Вогонь перекинувся на його волосся. Йому взагалі пощастило, що він вижив. Не дуже й пощастило, про себе подумав Фок. У в’язниці йому буде нелегко.

Коли Фока випустили з лікарні, то відіслали доліковуватися під наглядом вдячних Гедлерів. Барб квоктала над ним, а Джері не міг пройти повз, щоб не потиснути йому руку. Вони наполягали, щоб Фок побільше часу проводив з Шарлоттою. Сказали дівчинці, що він дуже допоміг її таткові. Повернув з небуття її справжнього татка — гарну людину й відданого чоловіка.

Це не могло воскресити сина Барб і Джері, але їм стало якось легше. Вони знову сміливо дивилися людям в очі, помітив Фок. Він пішов разом з ними на цвинтар. Тепер Люкової могили було й не видно під горою свіжих квітів.

Коли Барб показувала Шарлотті листівки й букети, Джері відвів Фока вбік.

— Дякувати Богу, це не мало ніякого стосунку до Діконової малої, — сказав Джері. — Хочу, щоб ти знав: у мене ніколи й думки не було… ну, я маю на увазі, Люк би ніколи…

— Я знаю, Джері. Не хвилюйтеся.

— Маєш думки, що з нею сталося насправді?

Фок щось нерозбірливо мугикнув, і тут підійшла Барб.

Трохи набравшись сили, Фок пішки дійшов до маєтку Гретчен. Вона знову стріляла в полі, й коли він підходив, розвернулася й націлила на нього рушницю, протримавши так на хвильку довше, ніж потрібно.

— Гретчен, вибач, — гукнув Фок через поле. Простягнув руки. — Оце і все, що я хотів сказати.

Поглянувши на його бинти, вона опустила рушницю. Зітхнула й підійшла ближче.

— Я не прийшла тебе провідати.

— Атож.

— Я хотіла, але…

— Та все гаразд. Ти як?

Вона знизала плечима, і вони трохи постояли мовчки, слухаючи крики какаду на деревах. Гретчен не дивилася на Фока.

— Люк кохав Карен, — зрештою заговорила вона. — Справді кохав. А перед нею — Еллі, — задивилася вона в поле вологими від сліз очима. — Боюся, я ніколи не була у нього на першому місці.

Фокові хотілося запевнити її, що вона помиляється, але він розумів, що така розумна жінка не повірить.

— А що було в день смерті Еллі? — запитав він.

Обличчя Гретчен скривилося.

— Я завжди знала, що Люк збрехав заради тебе, — сказала вона здавленим голосом, і сльози нарешті пролилися. — Бо він був зі мною.

— Чуєш? — Гретчен розплющила очі та примружилася на сонячне проміння, яке пробивалося крізь дерева. Колюча трава лоскотала спину.

— Чую що? — спитав Люк, обдавши щоку Гретчен своїм подихом. Люк і не ворухнувся. Чуприна в нього й досі була мокра, а голос — сонний і глухий. Гретчен спробувала сісти, але її притискали до землі його голі груди. Одяг неохайною купою валявся під стовбуром дерева.

Перш ніж пірнути у прохолодну річку, роздяглися до білизни. Гретчен крізь воду відчувала жар Люкового тіла, коли він поцілував її і притиснув до берега. Білизну теж довелося зняти, і тепер вона сохла на пласкому камені.

Рівень води був високий, і річка булькотала і хлюпотіла, стрибаючи через каміння. Попри це, Гретчен знову почула якийсь звук. Десь між дерев тріснула гілочка. Гретчен завмерла. Знову тріск.

— От чорт, — прошепотіла вона. — Здається, хтось іде.

Вона відштовхнула Люка, і той сів, хмурячись і кліпаючи.

— Бігом, — кинула вона йому джинси, а сама заходилася застібати бюстгальтер, у поспіху плутаючи гачки. — Ворушися.

Люк широко позіхнув — і розреготався, побачивши її вираз обличчя.

— Гаразд, я вдягаюся.

Перевіривши, що вдягає боксерки правильно, він натягнув їх на себе. Стежка була далеченько, ховалася за густими деревами, але кроки лунали дедалі гучніше.

— Будь ласка, вдягай уже штани, — сказала Гретчен, через мокру голову натягаючи футболку. — Треба йти. Це може бути хто завгодно. Може, навіть мій тато.

— Навряд чи це твій тато, — озвався Люк, але джинси вдягнув. Накинув сорочку, взувся, і вони з Гретчен завмерли пліч-о-пліч у тиші, крізь густе гілля поглядаючи на стежку.

Гретчен мало не розсміялася, коли з-за дерев показалася худенька постать.

— Господи, це ж просто Еллі. Я через неї мало серцевий напад не отримала.

Вона зловила себе на тому, що досі шепоче.

Дівчина йшла швидко, похиливши голову. Біля ріки вона зупинилася. Якусь хвильку дивилася на її повні води, притиснувши долоню до рота, а потім відвернулася.

— Вона тут що — сама? — зронила Гретчен, і її слова проковтнув хлюпіт річки. На мить їй здалося, що знову лунає хрускіт, але на стежку більше ніхто не вийшов.

— Яка різниця, — шепнув Люк. — Твоя правда. Треба забиратися.

Він поклав руку їй на плечі.

— Чого? Ходімо привітаємося.

— Нема мені чого робити. Вона останнім часом трохи дивна. Крім того, я весь мокрий.

Гретчен опустила очі. Плями від мокрого бюстгальтера проступили на футболці.

— То й що? Я теж.

— Просто ходімо звідси.

Гретчен подивилася на Люка. Вода змила запах сексу, але вираз на його обличчі був безпомильний.

— І чого це ти не хочеш, щоб вона побачила нас? — поцікавилася Гретчен.

— Та мені байдуже, побачить вона нас чи ні, Гретч, — озвався Люк, однак і досі пошепки. — Вона справжнє стерво. А я сьогодні не маю на це сили.

Розвернувшись, він тихо попростував крізь дерева, геть від Еллі. Не скориставшись стежкою, якою вона прийшла, він натомість рушив у протилежний бік вузьким путівцем, який вів до ферми батьків Гретчен. Гретчен зробила крок йому вслід, але знов озирнулася на Еллі. Та зігнулася біля якогось дивного на вигляд дерева, спираючись рукою на валун.

— Що вона робить? — запитала Гретчен, але Люк уже пішов.

— Коли я дізналася, що вона камінням натовкла кишені, я три ночі не спала, — висякалася Гретчен у серветку. — Я ж бачила, як вона його збирає. Якби підійшла, могла б її зупинити. Але я не підійшла, — її слова майже губилися у схлипах. — Я просто пішла. Ну звісно. Побігла за Люком.

Незабаром Гретчен наздогнала його на путівці.

— Гей, — смикнула вона його за руку. — Що відбувається?

— Нічого, мала, — узяв він її за долоню, але не зупинився. — Просто мені час повертатися.

Гретчен висмикнула руку.

— Їй відомо, що ми з тобою разом, сам знаєш. Я про Еллі. Це ж не таємниця.

— Так, мала, звісно, я знаю.

— То чого ти не хотів, щоб вона нас бачила? Що тут такого, якщо люди дізнаються, що у нас тепер усе серйозно?

— Нічого такого. Облиш, — мовив Люк, але нарешті зупинився й обернувся до Гретчен. Нахилився поцілувати. — Слухай, тут нічого такого. Але те, що сталося, це так класно. Я просто хочу, щоб воно й далі лишалося чимось особливим. Тільки між нами.

Гретчен відсунулася від нього.

— Ага, ну звісно. А справжня причина? Думаєш, тобі ще може підвернутися хтось кращий?

— Гретч, припини.

— Так і є? Бо якщо так, Еллі отам тільки й чекає…

Пирхнувши, Люк рушив далі.

— І навколо повно хлопців, які…

— Не будь такою, — через плече долинув його голос. Гретчен подивилася Люкові вслід. Вона обожнювала ці плечі.

— А що тоді?

Він не відповів.

Путівець вивів їх на пасовище батькової ферми, й вони мовчки рушили до будинку. Гретчен знала, що ні мами, ні сестри вдома ще немає. Чути було, як батько чимось стукотить у дальній клуні.

Люк забрав свій велосипед з-під дерева, де його залишив, і заліз на нього. Простягнув руку, і за хвильку Гретчен взяла її.

— Є речі, які я хотів би залишити між нами, — сказав він, дивлячись їй в очі. — Але не знаю, чи воно того варте, якщо ти щоразу корчитимеш із себе принцесу.

Він нахилився її поцілувати, але вона відвернулася. Якусь мить він дивився на неї, а потім знизав плечима. І поїхав, а вона розплакалася.

Гретчен дозволила сльозам текти її вродливим личком рівно стільки часу, скільки знадобилося, щоб зрозуміти: Люк не повернеться. Її накрила хвиля гніву, і, витерши щоки, Гретчен побігла в порожній будинок. Схопила ключі від пікапа. Вона ще не здала на права, але полями їздила вже кілька років.

Стрибнувши за кермо, вона рушила за Люком. Як він сміє так з нею обходитися? Попереду, за перехрестям, вона помітила його велосипед. Трішки пригальмувала, тримаючи дистанцію, сама не знаючи, що скаже, коли наздожене Люка. Попереду на перехресті навперейми їй проїхала машина, і Гретчен натиснула на гальма. А за мить вона у білому пікапі пролетіла перехрестя.

Люк Гедлер не сміє з нею так розмовляти, сказала вона собі. Вона заслуговує на краще. Зненацька Люк звернув ліворуч, і на якусь жахливу мить Гретчен здалося, що він вертається до річки, до Еллі. Якщо він так учинить, Господи, вона його просто вб’є. Затамувавши подих, вона їхала за ним, тримаючи дистанцію. Але в останній момент він уповільнив рух і звернув до себе додому.

Гретчен зупинилася оддалік, спостерігаючи, як Люк відчинив двері й зайшов у будинок. У дворі вона бачила силует його матері, яка розвішувала білизну.

Гретчен розвернула пікап і проплакала всю дорогу назад.

— А коли я почула, що Еллі не повернулася додому, я сама пішла до річки перевірити. В душі я очікувала, що вона втекла від батька, взяла спальник і десь там заховалася. Але там не було її і сліду, — Гретчен гризла ніготь на великому пальці. — Ми з Люком сперечалися, чи варто комусь розповісти. Але на ту мить ми навіть не хвилювалися, розумієш? Вона ж на той час постійно була занурена в себе, і я щиро вважала, що вона перебіситься й повернеться.

Довгу мить вона мовчала.

— Я навіть уявити не могла, що її знайдуть у річці.

Вона обернулася до Фока.

— Коли сказали, що вона втопилася, я не могла собі пробачити. Що як ми залишилися б і заговорили до неї? Я бачила, що з нею негаразд, але просто відвернулася. Мені було так соромно! І я просто зламалася. Змусила Люка пообіцяти, що він нікому не скаже, як ми бачили Еллі. Я не хотіла, щоб хтось дізнався, як жахливо ми її підвели.

Гретчен витерла очі.

— А коли я гадала, що гірше не буває, усі почали валити провину на тебе. Навіть Люк перелякався. Якщо люди звинувачують тебе, що вони скажуть, дізнавшись, що ми там були? І Люк вигадав план. Він скаже, що був з тобою. Це допоможе і тобі, і нам. А я можу до кінця життя вдавати, що мене там не було. Що я не побігла за Люком, коли мала піти до Еллі.

Фок дістав з кишені чистий носовичок і вручив Гретчен. Вона взяла його зі слабкою усмішкою.

— Ти не винна в тому, що сталося з Еллі Дікон.

— Можливо. Але я могла щось зробити, — стенувши плечима, вона висякала носа. — Я не знаю, що за біда була з Люком. Він був непоганий, але мені з ним точно було погано.

Деякий час вони стояли поруч, задивившись у поля: бачили те, що давним-давно минуло. Нарешті Фок зітхнув.

— Послухай, Гретчен, це не моя справа, але Джері й Барб, і Шарлотта, вони…

— Люк не батько Лакі.

— Але якщо…

— Аароне. Будь ласка. Просто припини.

Її блакитні очі зустрілися з ним поглядом, але тільки на мить.

— Гаразд, — кивнув Фок. Він зробив спробу. І досить. — Усе о’кей, Гретчен. Але вони — чудові люди. І вони багато втратили. Так само, як і ти. І якщо є бодай крихітний шанс урятувати щось у цій жахливій ситуації, гріх ним не скористатися.

Нічого не кажучи, вона дивилася на нього з непроникним обличчям. Нарешті Фок простягнув непопечену руку. Гретчен подивилася на неї, а потім, на його подив, швидко його обійняла. Не кокетливо, навіть не дружньо, а, мабуть, примирливо.

— Побачимося ще за двадцять років, — сказала Гретчен.

І цього разу Фок подумав, що вона, певно, не помиляється.