Посуха

Розділ дванадцятий

— Ми б усе це знали, якби зв’язалися з Клайдом, — сказав Фок надворі. Коробку з речами Карен і Біллі він тримав під пахвою. Картон неприємно липнув до вогкої шкіри.

— Так, ну, нічого страшного не сталося. Ми все одно дізналися.

— Зрештою — так. Не знаю, може, вже час їх залучити?

Рако подивився на нього.

— Ви щиро впевнені, що ми вже накопали достатньо, щоб їм дзвонити? Знаючи, як вони можуть відреагувати?

Фок уже розтулив рота, щоб відповісти, коли з дальнього кінця майданчика залунав голос:

— Гей, Аароне! Стривай.

Озирнувшись, Фок побачив, що до них біжить Гретчен Шонер. Настрій у нього на дрібку покращився. На зміну жалобному вбранню прийшли шорти й приталена блакитна сорочка з закасаними до ліктів рукавами. Вона личила Гретчен набагато більше, подумалося Фокові. Рако забрав у нього коробку.

— Чекаю в машині, приятелю, — сказав він тактовно, чемно кивнувши Гретчен. Зупинившись перед Фоком, вона пересунула сонячні окуляри з очей на маківку, закрутивши біляве волосся в складний вузол. Фок зауважив, що блакитна сорочка підкреслює колір її очей.

— Привіт, ти що тут досі робиш? Я гадала, ти вже поїхав, — мовила Гретчен, водночас хмурячись і усміхаючись. Говорячи, вона торкнула Фока за лікоть. Він відчув докір сумління. Міг би її і повідомити.

— Ми зайшли побалакати зі Скоттом Вітлемом, — пояснив він. — Директором.

— Так, я знаю, хто такий Скотт. Я в шкільній раді. Я мала на увазі: що ти робиш у Ківарі?

Фок подивився повз неї. До них уже обернула голови зграйка мамусь, ховаючи очі за сонячними окулярами. Узявши Гретчен за руку, він трішки розвернувся, щоб опинитися до мамусь спиною.

— Трохи складно пояснити. Гедлери попросили мене покопати справу Люка.

— Жартуєш? Навіщо? Чи щось нове вигулькнуло?

Фок відчув невимовну спокусу вибовкати їй усю історію. Про Еллі, алібі, свою брехню. Провину. Колись Гретчен входила в їхню четвірку. Врівноважувала її. Світло на противагу похмурості Еллі, спокій на противагу шаленству Люка. Вона б усе зрозуміла. Але понад її плечем було видно, що мамусі й досі спостерігають.

— Питання в грошах, — зітхнув Фок. І переповів їй трохи пом’якшену версію підозр Барб Гедлер щодо несплачених боргів.

— Господи, — кліпнула Гретчен, на мить заціпенівши і намагаючись перетравити почуте. — Гадаєш, щось тут може бути?

Фок лише знизав плечима. Розмова з Вітлемом пролила нове світло на такі припущення.

— Побачимо. Але зроби мені ласку: нікому поки що не кажи.

— Можливо, вже запізно, — нахмурилася Гретчен. — Уже пішли плітки, що сьогодні якісь копи навідувалися до Джеймі Саллівана.

— Боже, як воно могло так швидко виплисти? — запитав Фок, сам знаючи відповідь. У маленькому містечку чутки поширюються швидко. Гретчен проігнорувала питання.

— Просто будь обережний, — потягнувшись, вона зігнала муху, яка присіла Фокові на плече. — Люди зараз і так накручені. Щоб зірватися, їм небагато треба.

Фок кивнув.

— Дякую. Зрозуміло.

— Хай там як… — Гретчен мить помовчала, поки повз них пробігала безладна зграйка малюків з футбольним м’ячем: вони вже скинули з маленьких плечей тягар меморіальної церемонії, а попереду чекали вихідні. Приклавши долоню дашком до очей, Гретчен помахала дітям. Фок спробував відшукати серед них її сина, але не зміг. Коли він перевів погляд назад на Гретчен, вона дивилася на нього.

— Скільки ти ще тут пробудеш, як думаєш?

— Тиждень, — мовив Фок, повагавшись. — Не більше.

— Добре.

Кутики її вуст стрибнули вгору, як двадцять років тому.

Коли за кілька хвилин вона пішла геть, Фок тримав аркушик з номером її мобільного і запрошенням зустрітися наступного вечора, записаними чітким почерком Гретчен.

— Ви собі нову подружку завели, приятелю? — безтурботно поцікавився Рако, коли Фок сідав у машину.

— Мені вистачить і старої, дякую, — відповів Фок, не стримавши усмішки.

— То які плани? — запитав Рако серйозніше. І кивнув на коробку на задньому сидінні. — Хочете подзвонити у Клайд і закопатися по саму сраку в бюрократію, намагаючись переконати їх, що вони напартачили, чи краще їдьмо у дільницю і перевірмо, що в коробці?

Фок якусь мить дивився на нього, уявляючи, як робить дзвінок.

— Так, гаразд. Дільниця. Коробка.

— Гарне рішення.

— Та їдьте вже.

Поліційна дільниця містилася у приземкуватій будівлі з червоної цегли в кінці центральної вулиці Ківари. Крамниці обабіч неї згорнули бізнес, вітрини були порожні. Така сама історія і на протилежному боці вулиці. Торгівля йшла, схоже, тільки в гастрономі й винарні.

— Господи, та тут усе вимерло, — зронив Фок.

— Така біда з фінансовими проблемами. Вони заразні. У фермерів нема грошей щось купувати у крамницях, крамниці банкрутують — і ось вам ще більше людей, у яких нема грошей щось купувати. Тут усе валиться, як доміно.

Рако потягнув двері. Вони виявилися замкненими. Вилаявшись, він дістав ключі. На дверях висів розклад роботи дільниці: з понеділка по п’ятницю, з 9.00 до 17.00. В інший час, зазначалося в розкладі, жертвам злочинів слід шукати щастя в Клайді. Фок поглянув на годинник. 16.45. Внизу ручкою дописали номер мобільного на екстрені випадки. Фок міг закластися, що це телефон Рако.

— Короткий день? — гукнув Рако з відчутним роздратуванням у голосі, зайшовши всередину.

Секретарка, якій було вже явно за шістдесят, але її волосся блищало неймовірною вугільною чорнотою, як у молодої Елізабет Тейлор, зухвало задерла підборіддя.

— Я прийшла раніше, — сказала вона, трішки напружившись за своєю конторкою. Сумочка висіла через плече, як солдатська гвинтівка. Рако представив її як Дебору. Руки вона не подала.

З кабінету позаду конторки винувато визирнув констебль Еван Барнз, стискаючи ключі від машини.

— Доброго вечора, бос, — привітався Барнз. — Уже ж кінець дня, хіба ні?

Тон у нього був перебільшено недбалий, і він влаштував ціле шоу, перевіряючи годинник.

— О! Ага. Ще кілька хвилин лишилося.

Здоровань зі свіжим рум’янцем і кучерявим волоссям, яке стирчало неслухняними жмутками, присів назад за стіл і заходився перекладати папери. Рако закотив очі.

— Ой, та годі вже, забирайтеся, — сказав він, піднімаючи кришку конторки. — Гарних вихідних. Будемо сподіватися, що місто не згорить дотла за хвилину до п’ятої, еге ж?

Дебора випростала спину з виглядом жінки, яка укріпилася в переконанні, що правда була на її боці від самого початку.

— Тоді до побачення, — попрощалася вона з Рако. Фокові вона ледь помітно кивнула, втупивши погляд йому в чоло, а не в очі.

Усе зрозумівши, Фок відчув у грудях холодок. Вона знає. Він навіть не здивувався. Якщо Дебора народилася й виросла в Ківарі, вона має пам’ятати Еллі Дікон. Нічого драматичнішого в Ківарі зроду не траплялося — принаймні до смерті Гедлерів. Можна уявити, як вона цокала язиком, сидячи за кавою і читаючи в газетах статті під чорно-білими світлинами Еллі. Як обмінювалася плітками з сусідами. Мабуть, вона була знайома з Фоковим татом. Звісно, ще до того, як це трапилося. Після того вона б у житті вже не зізналася, що знає родину Фоків.

За кілька годин по тому, як Люкове обличчя зникло з вікна його спальні, Аарон лежав без сну. Події прокручувалися і прокручувалися в голові. Еллі, річка, риболовля, записка. «Ми з Люком разом стріляли кролів».

Він чекав на стукіт у двері всю ніч, та коли той нарешті пролунав, прийшли не по нього. Фок з німим жахом спостерігав, як батько був змушений змити з рук землю й поїхати з поліціянтами в дільницю. В записці було тільки прізвище, тож не відомо, про якого саме Фока йдеться, сказали копи, а молодший Фок у шістнадцять за законом був ще дитиною.

Ерика Фока, жилавого стоїчного чоловіка, протримали на дільниці п'ять годин.

Чи знав він Еллі Дікон? Так, звісно, вона — донька сусідів. Синова подружка. Дівчина, яка зникла.

Його питали про алібі на день її смерті. Майже все пообіддя він провів не вдома — їздив по крамницях. Увечері зазирнув у паб. Дюжина людей бачила його в різних місцях. Непогане алібі, але не ідеальне. Отож питання продовжилися. Так, він розмовляв з дівчиною. Кілька разів? Так. Багато разів? Можливо. І ні, він не міг пояснити, чому в Еллі була записка з його прізвищем і датою її смерті.

Але ж прізвище Фок має не тільки він, правда? — з притиском запитав один з поліціянтів. Тут Ааронів батько замовк. Осунувся й більше не сказав ані слова.

Його відпустили, і прийшла черга його сина.

— Барнза перевели з Мельбурна на підкріплення, — пояснював Рако, поки Фок ішов за ним через конторку в кабінет. Вхідні двері грюкнули, й вони залишилися удвох.

— Справді? — здивувався Фок. Барнз — кров з молоком — мав вигляд місцевого сільського хлопця.

— Ага, але батьки у нього фермери. Не тут, а десь на заході. Напевно, саме через це його сюди і спрямували. Мені навіть шкода хлопця: не встиг він осісти у великому місті, як його запроторюють сюди. Хай там як… — Рако глянув на зачинені двері дільниці й передумав. — Забудьте.

Фок і сам міг здогадатися. Нечасто таке трапляється, щоб з міста на село прислали найкращого офіцера, особливо в таку глушину, як Ківара. Барнз навряд чи найсвітліша голова в поліції. Рако тактовно не вимовив цього вголос, але це й так було ясно. На дільниці він фактично може покладатися тільки на себе.

Коробку з речами Карен і Біллі відкрили на запасному столі. Над головою дзуміло флуоресцентне світло. Біля вікна літала муха, раз у раз вдаряючись у шибку.

Аарон сидів на дерев’яному стільці, від нервів постійно хотілося в туалет, але він тримався плану. Я був з Люком Гедлером. Ми стріляли кролів. Двох, ми підстрелили двох. Так, ми з Еллі дружимо… тобто дружили. Так, того дня ми бачилися в школі. Ні! Ми не сварилися. Після школи я навіть з нею не бачився. І не нападав на неї. Я був з Люком Гедлером. Я був з Люком Гедлером. Ми стріляли кролів. Я був з Люком Гедлером.

Довелося його відпустити.

На той час поповзли нові плітки. Мабуть, це не вбивство, а самогубство. Вразлива дівчина, яку довів до краю малий Фок, — ось яка версія користувалася популярністю. Інша версія — що її переслідував і використав його дивакуватий батько. Важко сказати напевно. Так чи так, а вони двоє, вважай, убили її. Чутки підігрівав батько Еллі — Мел Дікон, і вони розквітали. Міцно вкорінилися й не збиралися вмирати.

Якось уночі у вікно Фокам прилетіла цеглина. За два дні по тому Ааронового батька виставили з крамнички на розі. Він змушений був повернутися додому з порожніми руками й палючим поглядом, у той час як усі його покупки залишилися на прилавку. Наступного дня після школи Аарона переслідувала трійця чоловіків на пікапі. Помалу сунула за ним, а він швидше й швидше крутив педалі, втрачаючи рівновагу щоразу, коли наважувався озирнутися через плече, і власне дихання гучно відлунювало у нього у вухах.

Рако витягнув з коробки її вміст і розклав рядочком на столі.

Тут було кавове горнятко, степлер з написом «Карен» білою замазкою, грубої в’язки кардиган, маленька пляшечка парфумів під назвою «Весна-красна», світлина Біллі й Шарлотти в рамочці. Негусто.

Розібравши рамку, Фок зазирнув під світлину. Нічого. Він склав рамку назад. Рако, який сидів навпроти, зняв кришечку з парфумів і пшикнув. У повітрі поплив легкий цитрусовий аромат. Приємний.

Перейшли до речей Біллі: три малюнки машинок, кеди маленького розміру, читанка для початківців і коробка кольорових олівців. Фок погортав читанку, сам не знаючи, що шукає.

Приблизно тоді Аарон помітив, що батько спостерігає за ним. З протилежного кінця кімнати, через вікно, з-за газети. Аарон спиною відчував його погляд і обертався. Ерик відводив очі. А іноді не відводив. Замислено дивився й мовчав. Аарон чекав на запитання, але воно так і не прозвучало.

На поріг їм підкинули мертве теля: горлянку йому перерізали так глибоко, що мало не відтяли голову. Наступного ранку батько й син поскладали все, що влізло, в машину. Аарон квапливо попрощався з Гретчен; трохи довше він прощався з Люком. Про те, чому він їде, не говорили. Коли вони з батьком від'їжджали з Ківари, їх ще кілометрів сто за межами міста переслідував білий пікап Мела Дікона.

В Ківару вони більше не повернулися.

— Того дня Карен забрала Біллі додому, — сказав Фок. Він міркував про це від самої школи. — Малий мав піти в гості до подружки, але мати не відпустила його саме в той день, коли його вбили. Як гадаєте, можна списати це на збіг?

— Навряд чи, — похитав головою Рако.

— I я так думаю.

— Але якби вона здогадувалася, що станеться, то вже напевно забрала б обох дітей якнайдалі.

— Може, вона щось підозрювала, але точно не знала, — сказав Фок.

— Або не знала, наскільки все погано.

Фок підняв кавове горнятко Карен, знову опустив на стіл. Перевірив коробку, обмацавши краї. Вона була порожня.

— Я сподівався на більше, — мовив Рако.

— Я теж.

Довший час вони дивилися на речі, а потім одну по одній поскладали їх назад.