Посуха

Розділ двадцять перший

Коли Фок заїхав на своїй понівеченій машині на стоянку пабу, Гретчен, замовкнувши на півслові, застигла з розтуленим ротом. Вона про щось розмовляла зі Скоттом Вітлемом на тротуарі, а в них під ногами крутився Лакі. Паркуючись, Фок бачив у дзеркальце, як вони витріщаються.

— Дідько, — вилаявся він собі під ніс. Від дільниці до пабу було всього кількасот метрів, але дорога через центр міста здалася йому дуже довгою. Він виліз із машини; коли він зачиняв дверцята, срібні подряпини на фарбі замерехтіли.

— О Господи! Коли це трапилося? — підбігла Гретчен, а за нею Лакі. Малий помахав Фокові — й викотив очі на машину. Потягнувся коротеньким пальчиком, провів по видряпаних літерах і, до Фокового жаху, почав уже читати перше слово, але Гретчен квапливо відтягнула його геть. Вона відіслала сина гратися у протилежний кінець стоянки, і він неохоче подибав туди, а там заходився тицяти дрючком у водостік.

— Хто це зробив? — знов обернулася Гретчен.

— Не знаю, — відповів Фок.

Вітлем співчутливо присвиснув, підходячи до машини.

— Хтось дуже постарався. Чим це зробили? Ножем? Викруткою?

— Та гадки не маю.

— От покидьки, — мовив Вітлем. — Це місце… Іноді тут гірше, ніж у місті.

— Ти як? — торкнулася Гретчен Фокового ліктя.

— Нормально, — відповів Фок. — Точно краще, ніж машина.

Він відчув напад гніву. Ця машина в нього вже шість років. Нічого особливого, але вона його ніколи не підводила. І не заслуговує, щоб її понівечив якийсь сільський бовдур.

«Шкуру злупимо».

Фок обернувся до Вітлема.

— Це минулі справи. Дівчина, з якою ми дружили…

— Не треба пояснювати, — кивнув Фок. — Я чув цю історію.

Гретчен обвела пальцем подряпини.

— Аароне, послухай, будь обережніший.

— Та все зі мною буде гаразд. Трохи дратує, але…

— Ні. Не все так просто.

— Та ну! Що вони реально можуть зробити? Оббілувати мене?

Вона помовчала.

— Не знаю. Подивися на Гедлерів.

— Це трохи інше.

— Упевнений? Ну, ти ж не знаєш точно.

Фок, шукаючи підтримки, поглянув на Вітлема, але той знизав плечима.

— Тут як у пароварці, приятелю. Муха перетворюється на слона швидше, ніж можна уявити. Але ви самі знаєте. Не завадить трохи поберегтися. Особливо коли такий збіг в один день.

— Збіг? — витріщився на нього Фок.

Вітлем зиркнув на Гретчен, яка переминалася з ноги на ногу.

— Даруйте, — мовив він, — я думав, ви вже бачили.

— Що?

Вітлем дістав із задньої кишені квадратик паперу і вручив Фоку. Той розгорнув. Гарячий вітер шурхотів пожухлим листям у нього під ногами.

— Хто це бачив?

Не відповіли ні Вітлем, ні Гретчен. Фок звів погляд.

— Ну?

— Всі. Вони по всьому місту.

У «Руні» було тісно, але крізь гамір проривалася гугнява кельтська вимова Макмердо. Фок зупинився на порозі за спиною Вітлема.

— Я не вступатиму з вами в суперечки, друже, — казав з-за шинквасу Макмердо. — Роззирніться. Це паб, а не осередок демократії.

Він стискав у великому кулаці жменю зім’ятих листівок. Таких самих, як та, що зараз пропалювала діру у Фоковій кишені; йому доводилося притлумлювати бажання дістати її і знову проглянути. Це була розмита копія, мабуть, п’ятсот разів розмножена у крихітній бібліотеці містечка.

Угорі великими літерами було надруковано: «СПОЧИВАЙ З МИРОМ, Еллі Дікон, 16». Нижче була світлина Фокового батька, на якій йому трохи за сорок. Поряд — фото самого Фока, зняте нашвидкуруч — мабуть, коли він виходив з пабу. Він дивився скоса, на обличчі застигла крива гримаса. Під світлинами меншими літерами були надруковані слова: «Цих чоловіків допитували у справі утоплення Еллі Дікон. Потрібна інформація. Захистимо наше місто! Збережемо безпеку Ківари!»

Там, на стоянці, Гретчен обійняла Фока. «Та вони ідіоти, — прошепотіла вона йому на вухо. — Але ти все одно обережніше». Захисним жестом пригорнувши Лакі, вона пішла. Вітлем провів Фока до пабу, відмахнувшись, коли той почав протестувати.

«Вони тут як акули, приятелю, — сказав Вітлем. — Накинуться за перших ознак крові. Вам зараз найкраще посидіти зі мною і випити холодного пива. Це Богом дане право людей, народжених під Південним Хрестом».

А тепер вони двоє зупинилися на порозі. Фіолетовий з обличчя здоровань, який, пригадував Фок, одного разу на вулиці демонстративно відвернувся від Ерика Фока, зараз сперечався через шинквас із Макмердо. Фок не розчув, що саме він говорив, підкреслено тицяючи пальцем у листівки, але бармен похитав головою.

— Навіть не знаю, що вам сказати, друже, — мовив Макмердо. — Хочете проти чогось протестувати — беріть папір і ручку й пишіть своєму депутату. Але не тут.

Він хотів змахнути листівки у смітник — і в цю мить зустрівся очима з Фоком, який стояв у протилежному кінці приміщення. Макмердо легенько похитав головою.

— Ходімо, — сказав Фок до Вітлема, задкуючи від дверей. — Дякую вам, але зараз це не найкраща ідея.

— Мабуть, ваша правда. На жаль. Господи, тут іноді чисто як у фільмі «Визволення», — мовив Вітлем. — Що ви збираєтеся робити?

— Сховаюся у себе в номері, либонь. Перегляну папери. Будемо сподіватися, все вляжеться.

— До біса. Їдьмо до мене в гості, вип’ємо.

— Ні. Але дякую. Ліпше не відсвічувати.

— Нічого не ліпше. Їдьмо. На моїй машині, добре? — Вітлем з усмішкою видобув ключі. — Моя дружина зрадіє знайомству. Може, це її трішки втішить, — його усмішка потьмяніла, але за мить знову спалахнула. — Все одно я маю дещо вам показати.

Вітлем з машини написав дружині повідомлення, і вони в тиші поїхали через місто.

— Ви не хвилюєтеся, що мене побачать у вас удома? — за деякий час поцікавився Фок. Йому пригадалася сцена в парку. — Мамусі в школі не зрадіють.

— До біса їх, — озвався Вітлем, не відриваючи очей від дороги. — Може, це змусить їх замислитися. «Не судіть, щоб і вас не судив натовп недалеких дурнів», чи як воно там. Що ж. Як гадаєте, що це за фани надсилають вам любовні листи?

— Мабуть, Мел Дікон. Або його небіж Грант.

— Більше схоже на Гранта, — нахмурився Вітлем. — Дікон останнім часом явно не тут. Ну, не при собі тобто. Але я не знаю — я з цими двома не спілкуюся. Менше клопоту.

— Думаю, ви маєте рацію, — Фок похмуро задивився у вікно. Він думав про свою машину, про сріблясті літери, надряпані на фарбі. — Хоча вони обидва не побояться забруднити руки.

Вітлем поглянув на нього, зважуючи його слова. Потім знизав плечима. Він уже звернув з центральної вулиці й заїхав у райончик, який можна було вважати ківарським передмістям. Порівняно з просторими садибами фермерів, будинки тут були компактні й чепурні, а деякі газони навіть зелені. Чудова реклама штучної трави, подумалося Фокові. Вітлем заїхав на брукований двір маленького родинного будиночка.

— Гарне місце, — зронив Фок. Вітлем скривився.

— Сільське передмістя. Поєднання найгірших проявів двох різних світів. Половина сусідніх будинків спорожніла, а це недобре. Небезпечно, розумієте? Діти хуліганять. Але ж фермери живуть у себе в маєтках, а в місті нічого особливо цікавого немає… Та нехай, — стенув він плечима, — поки що ми тільки орендуємо. А там побачимо.

Він повів Фока на прохолодну, яскраво освітлену кухню, де його дружина вже варила на хитромудрій машині ароматну каву. Сандра Вітлем виявилася стрункою білошкірою жінкою з великими зеленими очима, які надавали їй постійно зляканого вигляду. Вітлем представив гостя, і вона трішки підозріливо потиснула Фокові руку, але вказала на зручний кухонний стілець.

— Пива, приятелю? — гукнув Вітлем, відчиняючи холодильник.

Сандра, яка в цю мить ставила на робочий стіл три порцелянові філіжанки, зупинилася.

— Ви хіба не з пабу їдете? — спитала вона безтурботним голосом, але не озирнулася подивитися на чоловіка.

— Ну, так, але всередину ми не потрапили, — озвався Вітлем, підморгнувши Фокові. Сандра стиснула вуста.

— Я буду каву, дякую, Сандро, — мовив Фок. — Пахне чудово.

Вона обдарувала його скупою усмішкою, і Вітлем, знизавши плечима, зачинив холодильник. Сандра налила три філіжанки і продовжила мовчки рухатися кухнею, розкладаючи на тарілку різні сири і крекери. Попиваючи каву, Фок роздивлявся родинне фото в рамочці, яке стояло поряд на столі. Подружня пара й дівчинка з пісочного кольору волоссям.

— Ваша донька? — запитав Фок, щоб порушити тишу.

— Данієль, — узяв до рук фото Вітлем. — Має бути десь тут.

Він озирнувся на дружину, яка, зачувши доччине ім’я, застигла над раковиною на середині дії.

— Вона в дальній кімнаті дивиться телевізор, — мовила Сандра.

— Як вона?

Сандра лише знизала плечима. І Вітлем знову обернувся до Фока.

— Якщо по правді, Данієль дуже збентежена, — мовив він. — Я ж вам казав: вона дружила з Біллі Гедлером. І не розуміє, що сталося.

— І слава Богу, — зронила Сандра, сердито складаючи в декілька разів кухонний рушник. — Сподіваюся, їй і не доведеться розуміти такі жахливі речі. Щоразу як про це подумаю, мені аж зле стає. Як цей покидьок учинив з власною дружиною і дитиною! Для нього і пекла замало.

Вона з такою силою врізала тоненьку скибку сиру, аж ніж гупнув об дошку.

Вітлем неголосно кашлянув.

— Аарон колись жив тут, у місті. Змалечку дружив з Люком Гедлером.

— Ну… Може, в ті часи він був інакшим, — не збентежилася Сандра. Подивилася на Фока, звівши брови. — То ви зростали в Ківарі? Мабуть, кожен рік був за два.

— Всяке бувало. А вам тут, схоже, не подобається?

Сандра натягнуто реготнула.

— Не зовсім те нове життя, на яке ми сподівалися, переїжджаючи сюди, — сказала вона сухо. — Ні для Данієль, ні для нас.

— Так. Ну, я точно не та людина, яка кинеться захищати це місто, — мовив Фок. — Але ж ви розумієте: те, що сталося з Гедлерами, трапляється раз у житті. Якщо взагалі трапляється.

— Можливо, — сказала Сандра, — але я не можу зрозуміти цих людей. Як декого послухати, то вони майже співчувають Люку Гедлеру. Кажуть, як йому, либонь, важко велося, і мені хочеться їх потрусити. Ні, ну вони зовсім дурні? Кого хвилює, що там сталося в Люка? Мені начхати. Ви тільки уявіть останні хвилин Карен і Біллі! А тут оця… не знаю… містечкова жалість до Люка. І мені байдуже, — вона тицьнула у Фока наманікюреним пальчиком, — що він і своє життя теж відібрав. Убивство дружини й дитини — найвищий прояв домашнього насилля. Не більше, не менше.

Довгу мить чулося тільки, як парує кавоварка на бездоганно чистому столі.

— Не треба, люба. Ти не єдина почуваєшся так, — сказав Вітлем. Потягнувшись через стіл, накрив долонею руку дружини. Сандра швидко кліпала, у кутиках очей розпливлася туш. Якусь мить її рука лежала непорушно, а потім Сандра потяглася по серветку.

Вітлем обернувся до Фока.

— Ми всі почувалися жахливо. Школа втратила учня. Данієль втратила свого маленького друзяку. А Сандрі, безперечно, шкода Карен.

У Сандри з горла вихопився здушений звук.

— Ви казали, Біллі в день смерті повинен був прийти до вас у гості, — мовив Фок, пригадуючи розмову в школі.

— Так, — відповіла Сандра, висякавши носа, й заходилася заклопотано наливати ще кави, щоб опанувати себе. — Він частенько у нас бував. І Данієль часто гостювала у них удома. Вони двоє зчиняли тут страшну бучу, це було так мило! Вона дуже за ним сумує. Не може зрозуміти, що він уже не повернеться.

— То він бував у вас регулярно? — запитав Фок.

— Не регулярно, але частенько, — сказала Сандра. — На той тиждень у нас із Карен планів не було, аж тут доньці попався набір для бадмінтону, який ми подарували їй на день народження. Вони з Біллі грали жахливо, але один час дуже любили цю справу. Потім на деякий час Данієль закинула бадмінтон, аж тут зациклилася на ньому… ви ж знаєте, які бувають діти… і захотіла якнайшвидше запросити Біллі в гості, щоб погратися з ним.

— Коли ви домовлялися з Карен? — запитав Фок.

— Здається, напередодні, так? — Сандра глянула на чоловіка, але той знизав плечима. — Ну, думаю, напередодні. Пам’ятаєш, Данієль причепилася до тебе, щоб натягнув у садку сітку? Словом, увечері я подзвонила Карен і запитала, чи не хоче Біллі наступного дня прийти до нас погратися з Данієль. Вона сказала: «Так, добре», і ми домовилися.

— А як вона говорила?

Сандра нахмурилася, мов на іспиті.

— Нормально, здається, — відповіла вона. — Зараз важко пригадати. Хіба що трохи… неуважно. Але ж розмова була коротенька. Було вже пізно, тож ми не теревенили довго. Я запропонувала, вона погодилася — та й по всьому.

— А потім?

— А потім вона подзвонила. Наступного дня, одразу по обіді.

— Сандра Вітлем слухає.

— Сандро, привіт, це Карен.

— О, привіт. Як справи?

Запала коротка пауза, а потім на тому кінці почувся якийсь тихенький звук — можливо, сміх.

— Гарне питання. Послухай, Сандро, мені дуже прикро, але Біллі сьогодні не зможе прийти.

— Шкода, — мало не застогнала Сандра. Тепер або їй, або Скотту, або їм обом доведеться ввечері зіграти кілька партій у бадмінтон. Вона подумки вже складала перелік потенційних запасних гравців — кого б це запросити в останню хвилину. — У вас усе гаразд? — із запізненням поцікавилася вона.

— Так. Просто…

У трубці стало тихо, й на мить Сандрі здалося, що їх роз’єднали.

— Він трохи застудився. Краще буде, якщо він після школи зразу піде додому. Вибач. Сподіваюся, Данієль не дуже засмутиться.

Сандра відчула докори сумління.

— Ні, припини. Що поробим, якщо малий занедужав. Це мудре рішення, особливо зважаючи на плани Данієль. Домовимося іншим разом.

Знову мовчання. Сандра глянула на годинник на стіні. Під ним висів на корковій дошці перелік справ на сьогодні.

— Так, — нарешті промовила Карен. — Так. Можливо.

У Сандри на кінчику язика вже крутилися прощальні слова, коли до неї долинуло зітхання Карен на тому кінці лінії. Вона завагалася. Якщо мама з дітьми шкільного віку не зітхає щодня, то ця мама має няньку. Але цікавість узяла гору.

— Карен, усе гаразд?

Запала тиша.

— Так… — (Ще одна пауза). — А у вас усе гаразд?

Сандра Вітлем, закотивши очі, знову поглянула на годинник. Якщо просто зараз виїхати в місто, то ще можна встигнути повернутися, витягнути білизну з машини й обдзвонити знайомих, щоб до кінця уроків знайти заміну Біллі.

— Усе добре, Карен. Дякую, що попередила щодо Біллі. Сподіваюся, він швидко одужає. Ще поговоримо.

— Кожного Божого дня я відчуваю докори сумління, згадуючи той телефонний дзвінок, — мовила Сандра, знову механічно доливаючи каву у філіжанки, наче у неї нервовий тик. — Я так швидко закінчила розмову! Можливо, їй треба було комусь виговоритися, а я просто… — заплакавши, вона не закінчила речення.

— Ти не винна, люба. Звідки ти могла знати, що станеться? — Вітлем підвівся й обійняв дружину. Сандра трішки напружилася, зніяковіло поглядаючи на Фока й витираючи очі серветкою.

— Перепрошую, — вибачилася вона. — Просто вона була така мила! Одна з небагатьох, завдяки кому життя тут можна вважати стерпним. Її всі любили. Всі шкільні мамусі. А може, і дехто з татусів, — стиха засміялася вона — й одразу ж обірвала сміх. — О Господи, ні, я не мала на увазі… Карен у житті б не… Я хотіла сказати, що до неї дуже добре ставилися.

— Усе гаразд, я зрозумів, — кивнув Фок. — Схоже, її і справді всі любили.

— Так. Саме так.

Запало мовчання. Допивши каву, Фок підвівся.

— Мабуть, час мені вже їхати, дати вам спокій.

Вітлем і собі допив останній ковток кави.

— Стривайте, приятелю, за хвилинку я вас відвезу, тільки хочу вам спершу дещо показати. Вам сподобається. Ходімо глянете.

Фок попрощався з заплаканою Сандрою і рушив за Вітлемом у затишний домашній кабінет. З глибини коридору линули приглушені звуки: ішов мультфільм. На відміну від решти будинку, в кабінеті панувала сувора чоловіча обстановка, меблі були потерті, зате улюблені. Попід стінами тягнулися до самої стелі книжкові полиці, повні книжок про спорт.

— Та у вас тут половина бібліотеки, — мовив Фок, роздивляючись полиці, на яких сусідили книжки про крикет і рисисті перегони з біографіями й альманахами. — Ви справжній фанат.

Вітлем удавано-засоромлено похилив голову.

— Ступінь я отримав з сучасної історії, але, якщо по щирості, моя дисертація була присвячена історії спорту. Перегони, бокс, витоки договірних матчів тощо. Тільки цікаве. Проте я тішу себе думкою, що і з вицвілими, припалими порохом документами дав би собі раду.

— Мушу визнати, — усміхнувся Фок, — мені важко уявити вас над припалими порохом документами.

— Не вам першому, але я вмію порпатися в архівах незгірше за інших. До речі, — він дістав зі столу великий конверт і передав його Фокові, — мені подумалося, що це може вас зацікавити.

Фок відкрив конверт і витягнув велику копію чорно-білої командної світлини. Парубки з ківарської крикетної збірної 1948 року, вбравшись у парадну білу форму, позували на камеру. Крихітні обличчя були розмиті й нечіткі, але по центру першого ряду, серед сидячих, Фок упізнав знайоме обличчя. Його дідусь. У Фока у грудях тьохнуло, коли у списку команди він прочитав надруковані дрібними літерами слова: «Капітан: Фок Дж.».

— Неймовірно! Де ви це знайшли?

— В бібліотеці. Завдяки своїм відточеним навичкам архівних пошуків, — посміхнувся Вітлем. — Я трохи досліджував спортивну історію Ківари. Просто з цікавості — і натрапив на це. Подумав, вас це порадує.

— Ще б пак! Дякую.

— Забирайте. Це копія. Якщо схочете, можу якось вам показати, де шукати оригінал. Там, певно, є й інші світлини з тих часів. На них він теж може бути.

— Дякую, Скотте, справді. Яка чудова знахідка!

Вітлем зіперся на стіл. Витягнув із задньої кишені пом’яту антифоківську листівку й зіжмакав її. Жбурнув у відро. Вона упала точно всередину.

— Вибачте за Сандру, — мовив Вітлем. — Вона й так ніяк не могла звикнути до тутешнього життя. Не так ми з нею уявляли приємну втечу на село. А коли з Гедлерами трапився цей жах, усе стало ще гірше. Ми ж переїжджали сюди, щоб бути подалі від таких речей. А тут — з дощу та й під ринву.

— Те, що трапилося з Гедлерами, унікальний випадок, — мовив Фок.

— Знаю, але… — Вітлем зиркнув на двері. У коридорі було порожньо. Вітлем понизив голос. — Вона гіперчутлива до насильства. Нікому не кажіть, але в Мельбурні на мене якось напали, і це закінчилося… погано це закінчилося.

Він знову поглянув на двері, але, оскільки вже почав говорити, мусив виговоритися.

— Я був на сороковому ювілеї у приятеля у Фут-скреї,[2] а коли вертався, вирішив піти на станцію короткою дорогою, через провулки, як усі роблять. Але того разу я там наскочив на чотирьох хлопців. Зовсім ще дітей, але з ножами. Вони загородили дорогу мені та ще одному чоловікові — ми не були знайомі, просто ще один сердега вирішив скоротити дорогу, — і ми попали. Вони діяли за стандартною схемою: зажадали наші гаманці й телефони, але щось пішло не так. Вони злякалися і скипіли. Мене били ногами й руками, зламали ребра — повний комплект. А от другий бідолаха отримав ножа в живіт і сплив кров’ю на асфальті… — Вітлем сковтнув. — Мені довелося покинути його й іти шукати допомоги, бо ці виродки вкрали мій телефон. Заки я повернувся, «швидка» була вже на місці, але все одно запізнилася. Бригада сказала, що він помер ще до їхнього приїзду.

Опустивши очі, Вітлем довгу мить крутив у пальцях скріпку. Потім потрусив головою, наче проганяючи думки.

— Хай там як, а спершу одне, потім друге. Тепер ви розумієте, чого Сандра така нещасна, — слабко всміхнувся він. — Хоча зараз у місті, либонь, так можна сказати майже про кожного.

Фок спробував уявити бодай один виняток. І не зміг.