Посуха

Розділ двадцять дев'ятий

Далеко в полі гримнув постріл і полетів луною, збурюючи гаряче повітря. Не встигла запасти тиша, як бахнув наступний. Фок завмер перед входом на ферму Гретчен, і рука його застигла на півдорозі, так і не захряснувши дверцят машини.

В уяві зринув вимитий коридор у Гедлерів, килим у плямах. Фок уявив біляву жінку, яка лежить, спливаючи кров’ю, у траві, тільки цього разу то не Карен, а Гретчен.

Прогримів ще один постріл, і Фок помчав через поле в тому напрямку. Біг на звук, але той розкочувався по твердій землі, заважаючи зорієнтуватися. Фок божевільним поглядом обдивлявся обрій, від сліпучого сонця сльозилися очі, куди не глянь — нічого не видно.

Нарешті він побачив її: шорти кольору хакі й жовта сорочка майже зливалися з випаленими сонцем полями. Фок став як стій, відчувши полегшення, на зміну якому прийшло зніяковіння. Озирнувшись, Гретчен якусь мить дивилася на нього, а потім, закинувши рушницю на плече, помахала йому. Фок тільки й сподівався, що вона не бачила, як він біг. Вона рушила полем до нього.

— Гей, а ти швидко приїхав, — гукнула вона. На шиї в неї висіли рожеві навушники.

— Маю надію, ти не проти, — озвався він. Подзвонив їй, щойно вийшов з цвинтаря. — Мені дуже було потрібно побачити приязне обличчя.

— Та все гаразд. Приємно тебе бачити. Маю ще годину, а потім треба їхати забирати Лакі зі школи.

Фок роззирнувся, щоб мати час віддихатися.

— Гарно тут у тебе.

— Дякую. І кролям, схоже, теж подобається, — кивнула вона через плече. — Я тут ще не зовсім закінчила. Ходімо, будеш навідником.

Він рушив за нею через поле до місця, де вона лишила свій речовий мішок. Порившись у ньому, дістала ще одні навушники. Знову залізла в мішок і витягнула коробку набоїв. «Вінчестер». А не «ремінгтон», як у тілах Гедлерів, автоматично відзначив Фок. Його охопило полегшення, а за мить — сором за те, що він узагалі про таке подумав. Гретчен відігнула цівку рушниці та вставила нові набої.

— Кубло отам, — вказала вона, мружачись проти сонця. — Побачиш кроля — посигналиш.

Фок одягнув навушники, і всі звуки стали приглушеними, як під водою. Видно було, як безшумно гойдаються на вітру евкаліпти. Всі звуки в голові здавалися підсиленими: стугоніння крові, цокання зубів.

Фок роздивлявся місце навколо кубла. Довший час не було ніякого руху, аж раптом щось сіпнулося. Фок уже збирався посигналити Гретчен, коли вона приклала зброю до плеча й замружила одне око. Прицілилася; рушниця описала плавне півколо, рухаючись за кролем. Пролунав глухий постріл, і з поблизького дерева водночас злетіла ціла зграя рожевих какаду.

— Добре, здається, ми його дістали, — сказала Гретчен, знімаючи навушники. Пішла через поле до потрібного місця і схилилася там; на мить її шорти туго напнулися. Гретчен тріумфально випросталася, тримаючи обвислий трупик кроля.

— Чудовий постріл, — похвалив Фок.

— Хочеш розім’ятися?

Насправді він не дуже хотів. Не стріляв кролів з самого дитинства. Але вона вже простягнула рушницю, тож він стенув плечима.

— Гаразд.

Коли забирав рушницю, та була ще тепла.

— Процедуру знаєш, — мовила Гретчен. Потім сама вдягнула на нього навушники, легенько торкнувшись шиї, і він аж відчув поколювання на шкірі. Крізь приціл вдивився в кубло. Земля там просякла кров’ю. Це нагадало йому пляму, яка лишилася після Біллі Гедлера, й по хребту пробіг холодок. Зненацька Фокові перехотілося стріляти. Але попереду щось майнуло.

Гретчен постукала його по плечу і вказала напрямок. Фок не ворухнувся. Вона знову постукала.

— Що таке? — радше побачив він, аніж почув. — Він просто перед тобою.

Опустивши рушницю, Фок стягнув навушники.

— Вибач, — мовив він. — Давно я цього не робив.

Якусь мить вона дивилася на нього, а потім кивнула.

— Твоя правда, — поплескала вона його по руці, забираючи рушницю. — Але ж ти розумієш, що мені все одно треба його пристрелити? Не можу я залишити їх на полі.

Гретчен підняла рушницю, прицілилася — і вистрілила.

Навіть з такої відстані Фок знав, що вона влучила.

Повернувшись у будинок, Гретчен зібрала папери, акуратно розкладені на кухонному столі.

— Почувайся як удома. Не звертай уваги на безлад, — мовила вона, ставлячи на звільнене місце глечик води з льодом. — Я заповнювала бланки для шкільної ради — намагаємося отримати додаткове фінансування. Думаю знову подати заяву в Освітній траст Крослі, хоча Скотт вважає це марнуванням часу. Побачимо, цього року, може, вдасться пробитися не тільки в короткий список. Проблема в тому, що як хтось збирається дати тобі грошей, хоче знати про тебе все.

— Бачу, тут писати й писати.

— Це жахіття, й до того ж, мушу визнати, я на цьому ще й не дуже розуміюся. Раніше членам ради не доводилося робити це власноруч, — сказала вона й помовчала. — Не варто мені нарікати. Це ж була робота Карен. Але, як ти розумієш…

Вона не договорила.

Допомагаючи Гретчен скласти папери на сервант, Фок роздивлявся кухню. Він сам не знав, чого очікував, але все було якось гірше, ніж він уявляв. На кухні було чисто, але і меблі, і начиння, понад усякий сумнів, знавали кращі дні.

Серед різних прикрас на почесному місці стояло фото Лакі в рамочці. Узявши його в руки, Фок провів великим пальцем по зубастій усмішці хлопчика. Згадав, як на відео Біллі дибав за Карен через стоянку. Лишалося вісімдесят хвилин його короткого життя. Фок опустив світлину.

— Дивне питання, але Карен ніколи не згадувала мене? — поцікавився він, і Гретчен здивовано звела погляд.

— Тебе? Ми, правда, мало розмовляли. А що? Вона взагалі тебе знала?

Фок знизав плечима. Втисячне подумав про власний телефон, записаний її рукою.

— Ні, не думаю. Просто цікаво, чи ніколи не зринало моє ім’я.

Гретчен незмигно дивилася на нього своїми ясними очима.

— Наскільки я знаю — ні. Але ж я кажу: я не так уже й добре була знайома з Карен, — вона коротко стенула плечима. Крапка, яка означала кінець теми. Запала трохи ніякова пауза, яку порушило торохтіння льоду: Гретчен налила в склянки води.

— Будьмо, — сказала вона, піднімаючи свою склянку. — Нечасто, але іноді це навіть краще за вино.

Фок дивився, як рухаються крихітні м’язи в неї на горлі, коли вона зробила великий ковток.

— То як просувається розслідування? — запитала Гретчен, опустивши воду.

— Схоже, Джеймі Салліван не причетний.

— Справді. Це добре, так?

— Добре для нього. Але щось це не надто просуває нас уперед.

Гретчен, як пташка, схилила голову набік.

— Але ж ти залишишся, поки не розкриєш справу?

Фок знизав плечима.

— З такою швидкістю — сумнівно. Мені наступного тижня на роботу, — сказав він і помовчав. — Я сьогодні випадково перестрівся з Мелом Діконом.

Він розповів про сутичку на цвинтарі.

— Не дозволяй йому діставати тебе. Він уже зовсім з розуму вижив, — Гретчен через стіл торкнулася пучками пальців його лівої руки. — Минуло двадцять років, а він досі намагається звинуватити тебе в тому, що сталося з Еллі. Так ніколи й не зміг змиритися, що ви з Люком були разом.

— Гретчен, послухай…

— Якщо когось і винуватити, то це самого Дікона, — провадила Гретчен. — Це він відповідальний за те, що його донька почувалася такою нещасною, аж пішла топитися. А тепер шукає, на кого це повісити.

— А ти ніколи не сумнівалася, що це самогубство?

— Ні, — здивувалася вона. — Звісно, ні. З чого б це?

— Я просто запитав. Знаю, під кінець Еллі поводилася трохи дивно, постійно замикалася в собі. І, певна річ, життя з Діконом було суцільним жахом. Але я не усвідомлював, що вона в такому відчаї. Ну, щоб аж накласти на себе руки.

Гретчен сухо розсміялася.

— Боже, ви, хлопці, просто сліпі. Еллі Дікон була така нещасна!

Після уроку Еллі закинула в сумку підручник математики. Почала автоматично переписувати з дошки домашнє завдання, але зупинилася, і ручка завмерла. Який сенс? Вона сьогодні взагалі збиралася прогуляти школу, але врешті-решт неохоче вирішила сходити. Не хотіла привертати до себе увагу. Їй це потрібно менше за все. Ліпше поводитися, як завжди. Не піднімати голови і сподіватися… ну, якщо не на краще, то принаймні не на гірше.

У гамірному коридорі навколо портативного радіо крутилися хлопці, слухаючи крикет. Австралія грала з Південною Африкою. Шестиочковий викликав схвальний галас. П’ятниця, все чудово. Попереду вихідні.

Цікаво, подумала Еллі, коли востаннє вона сама так почувалася? Навіть не могла пригадати. Протягом тижня все було погано, а на вихідних — ще гірше. Вони тягнулися нескінченно, здавалося — кінець десь аж за обрієм.

Але цього разу все буде не так. Ідучи коридором, вона плекала в грудях цю думку. Після цих вихідних усе зміниться. І їхній кінець видно дуже добре.

Досі замислена, Еллі здригнулася, коли хтось ухопив її за руку. Зачепили синець, і вона скривилася.

— Гей! Де пожежа?

На неї з висоти свого зросту дивився Люк Гедлер.

— Ти про що? — втупився Фок у Гретчен.

— Сам знаєш про що, Аароне, — озвалася вона. — Ти був там. Бачив рівно те саме, що і я. Останні тижні вона була така дивна! Ну, коли проводила з нами час. А так її ж вічно не було. Повсякчас стирчала на тій своїй дурній роботі або… та я навіть не знаю де. Точно не з нами. І вона ж зовсім покинула пити, пам’ятаєш? Казала, що хоче схуднути, але, озираючись назад, я розумію, що вона нам заливала.

Фок повільно кивнув. Він добре це пам’ятав. Сам був здивований, бо раніше вона пиячила більше за інших. Що й не дивно — зважаючи на її сімейку.

— І чому ж вона покинула, як думаєш?

Гретчен сумно знизала плечима.

— Не знаю. Може, сама собі не довіряла в нетверезому стані. Не знала, що здатна утнути. Мені неприємно це казати, але Люк мав рацію того вечора, коли ми посварилися біля урвища.

— Про що ти?

— Я не захищаю його за ту витівку, — квапливо мовила вона. — Це було жахливо. Та коли він сказав, що Еллі розучилася сприймати жарти… Не варто йому було таке казати, але ж це правда! Ніхто від неї не вимагав, щоб вона сміялася з тої дурної вихватки, але ж вона взагалі припинила сміятися. Всякчас твереза і серйозна, всякчас кудись зникає самотою. Ти ж пам’ятаєш.

Фок мовчав. Він пам’ятав.

— І я думаю… — Гретчен не договорила.

— Думаєш що?

— Думаю, якщо ти будеш чесний із собою, то мусиш визнати: ти ж давно підозрюєш, що Еллі Дікон вдома кривдили.

Еллі висмикнула руку й потерла синець. Люк, схоже, й не помітив.

— Куди це ти біжиш? Не хочеш сходити в місто й випити «коли» абощо? — запитав Люк удавано недбалим тоном. Еллі вже лік втратила всім його спробам лишитися з нею наодинці після того випадку над урвищем. Поки що вона завжди його відшивала. Але зараз їй спало на думку, що він, може, намагається вибачитися, тільки в неї не було ні бажання, ні сили це з’ясовувати. У цьому весь Люк, подумала вона. Тобі самій ще треба зі шкіри пнутися, щоб він перед тобою вибачився. Та нехай навіть Еллі вже на нього не злилася, але сьогодні точно не його день.

— Я не можу. Не зараз.

Вона умисно не почала вибачатися. Одну коротку мить вона готова була закопати топір війни — в пам’ять про старі часи. Вони ж знайомі вже сто років. Їх багато що пов’язує. Аж тут його обличчя захмарилося, і з його ображеного виразу вона зрозуміла: не варто і напружуватися. Еллі Дікон вистачало в житті чоловіків, які хотіли від неї більшого, ніж давали навзамін. Ще один такий їй не потрібен. Вона відвернулася. Краще все забути. Люк Гедлер який уже є, такий є, і ніколи він не зміниться.

Груди стиснуло від почуття провини і жалю, й Фок опустив очі. Гретчен торкнулася його руки.

— Знаю, це нелегко визнати, — сказала вона. — Але всі ознаки були очевидні. Ми просто були надто малі й егоїстичні, щоб їх помітити.

— Чому ж вона не розповіла нам? — запитав Фок.

— Може, боялася. Або соромилася.

— А може, була певна, що всім байдуже.

Гретчен поглянула на нього.

— Вона знала, що тобі не байдуже, Аароне. Ось чому її завжди тягнуло до тебе, а не до Люка.

Фок похитав головою, але Гретчен кивнула.

— Це правда. Ти був надійний. Ти з тих, на кого можна покластися. Якби вона схотіла розповісти, ти б її вислухав. О’кей, так, з Люком було веселіше і легше, ніж з тобою. Але це не завжди добре. Люк був зіркою, але не всім подобається бути на другорядних ролях. З тобою все не так. Ти завжди про інших дбав більше, ніж про себе. В іншому разі тебе б зараз давно не було в Ківарі.

— Привіт, Еллі.

Вона вже була на середині коридору, спиною відчуваючи Люків погляд, коли з порожнього класу почувся голос. Аарон Фок складав підписані горщики з рослинами у велику картонну коробку. Всміхнувшись сама до себе, Еллі ввійшла.

— Як презентація? Знову на відмінно? — поцікавилася вона, накручуючи на палець листочок папороті, який вибився з коробки, й ховаючи його всередину.

Аарон скромно знизав плечима.

— Не знаю. Нормально. Рослини — це насправді не моє.

Він у житті не зізнається, знала Еллі, але все точно пройшло чудово. В усьому, що стосується навчання, Ааронові не треба й напружуватися. Вона і сама останній рік не напружується, от тільки зовсім з іншим результатом. Учителі вже давно припинили перейматися через неї.

Закривши коробку, він підняв її, незграбно тримаючи в довгих руках.

— Нелегко буде це додому доправити. Не хочеш допомогти? Пригощу тебе потім «колою».

Говорив він так само недбало, як і Люк, але злегка почервонів і не дивився в очі. Відтоді як вони поцілувалися під деревом, стосунки стали дивними. Сварка над урвищем не покращила ситуації. Еллі відчула потребу все пояснити, але не могла підшукати слів. Просто хотілося взяти його за руки, знову поцілувати і сказати, що він зробив усе, що міг.

Він досі чекав, і вона завагалася. Можна сходити з ним. Багато часу це не забере. Але ні, твердо сказала вона собі. Вона прийняла рішення. Їй треба в інше місце.

— Я не можу. Вибач, — сказала вона серйозно.

— Нічого страшного, — щиро всміхнувся він, і вона відчула глибокий жаль. Аарон — добрий хлопець. З ним вона завжди почувалася в безпеці.

Та скажи йому!

Ця думка зринула мимоволі. Еллі мотнула головою. Ні. Не можна. Це дурість. Уже запізно. Він тільки спробує її зупинити. Але в цю мить, поглянувши на його відкрите обличчя, вона відчула в грудях таку самотність, аж здалося, що, може, саме цього їй насправді й хочеться.

— Бідолашна Еллі, — мовив Фок. — Господи, ми ж начебто були її друзі, а так її підвели.

Гретчен роздивлялася власні руки.

— Знаю, я теж почуваюся винною. Але не картайся так. Багато хто, напевно, підозрював, але заплющував очі. Ти ж був дитиною. Робив усе, що міг. Ти завжди добре ставився до неї.

— Виходить, недостатньо добре. Хай як вона почувалася, хай через що проходила, а це відбувалося просто в нас під носом — і ми нічого не помічали.

На кухні було затишно і тихо, й Фок почувався так, наче ніколи не зможе зіп’ятися на обважнілі ноги й піти звідси. Гретчен, коротко знизавши плечима, накрила його руку своєю. Долоня в неї була тепла.

— Ми всі отримали важкий урок. Тоді багато чого відбувалося. І не все крутилося навколо Люка.

Еллі поглянула на Аарона, й він усміхнувся. Скажи йому, шепнув тихенький голос у неї в голові, але вона змусила його замовкнути. Припини. Все вирішено. Вона нікому не скаже.

— Мушу йти, — рушила з класу Еллі, але зупинилася. На думку про те, що чекає попереду, її накрила хвиля безрозсудності. Сама не знаючи, як це сталося, вона підійшла ближче, перехилилася через коробку з рослинами й легенько поцілувала Аарона у вуста. Вони були сухі й теплі. Еллі квапливо відступила, боляче вдарившись стегном об парту.

— О’кей. Побачимося.

Вона сама відчула, як фальшиво це прозвучало, тож вирішила не чекати на відповідь.

Коли Еллі розвернулася до виходу, то з переляку мало не підстрибнула. Прихилившись до одвірка, стояв Люк Гедлер, безмовно спостерігаючи. Вираз його обличчя неможливо було витлумачити. Вдихнувши, Еллі змусила себе всміхнутися.

— До зустрічі, Люку, — сказала вона, протискуючись попри нього.

Він не відповів їй усмішкою.