Повернувшись до себе в номер, Фок підійшов до вікна й задивився на порожню центральну вулицю внизу. Вітлем відвіз його назад до пабу й на прощання подружньому помахав рукою в усіх на очах. Фок провів його поглядом, а потім зайшов на стоянку перевірити, чи так усе жахливо, як йому пам’ятається. У слабкому надвечірньому світлі літери, надряпані на машині, світилися, а на додачу хтось ще запхав під «двірника» жменю антифоківських листівок.
У пабі Фок непомітно прослизнув сходами нагору й решту вечора провів, лежачи на ліжку й переглядаючи останні документи Гедлерів. Очі пекло. Була вже пізня година, але Фок і досі відчував нервове збудження після бездонної філіжанки кави Сандри Вітлем. За вікном проїхала машина з увімкненими фарами; по електричному дроту пробігла самка опосума завбільшки з невеличку кицьку; у спину їй учепилося дитинча. Потім на вулиці знову все затихло. Це була справжня сільська тиша.
Ось що найбільш незвично для таких міських мешканців, як Вітлеми, подумалося Фоку. Тиша. Він розумів, чому вони, як і багато хто, шукали сільської ідилії. Коли сидиш у дорожньому заторі або в крихітній квартирці в будинку без садка, ця ідея може здатися вельми спокусливою. Усі уявляють, як дихатимуть чистим повітрям і дружитимуть із сусідами. Діти їстимуть домашні овочі й учитимуться цінувати чесну працю.
А по приїзді, коли порожня фура, вивантаживши речі, зникне з очей, вони починають роззиратися — і їх неодмінно приголомшує безмежжя відкритого простору. Найперше вражає простір. Як його багато! Загубитися можна. Коли до самого обрію не бачиш жодної живої душі, стає моторошно.
А незабаром виявляється, що овочі не хочуть рости так рясно, як у ящику на вікні. Що кожен зелений паросток доводиться буквально виманювати з непіддатливої землі, а сусіди занадто заклопотані тим самим, тільки у промислових масштабах, тож їм нема коли дружити. Тут нема щоденних заторів, але, на біду, нема й куди поїхати.
Фок не звинувачував Вітлемів. У дитинстві він спостерігав таке чимало разів. Приходьки бачили цю безмежну, голу, тверду як камінь землю — і дуже швидко на їхніх обличчях з’являвся однаковий вираз: «Я і подумати не міг».
Фок відвернувся од вікна, пригадавши, як суворість місцевого життя просочилася в дитячі малюнки у школі. Сумні обличчя й брунатні краєвиди. У Біллі Гедлера малюнки були радісніші, подумалося Фокові. Він бачив їх, кольорові й цупкі від висохлої фарби, на стінах садиби на фермі. Літаки з усміхненими людьми в ілюмінаторах. Різноманітні машини. Біллі бодай не журився, як інші діти, подумав Фок. І мало не розреготався на таку безглузду думку. Біллі мертвий, зате він не журився. До самого кінця. А в кінці, напевно, він жахливо перелякався.
Всоте Фок спробував уявити, як Люк ганяється за власним сином. Він подумки малював цю картину, але вона виходила розмитою, нечіткою. Фок пригадав свою останню зустріч з Люком. П’ять років тому, одного сірого й нічим не примітного дня в Мельбурні. Тоді ще дощ дратував, а не сприймався як благословення. На той час, мусив зізнатися собі Фок, він почувався так, наче зовсім не знає Люка.
Фок миттю помітив Люка у протилежному кінці бару на площі Федерації. Дратівливий і мокрий Фок, який повертався з роботи, нічим не вирізнявся серед сірих людей у костюмах. А Люк, який щойно вирвався на волю після нескінченної конференції постачальників, досі пашів енергією, що неможливо було не помітити. Він притулився до колони з пивом у руці й зачудованою усмішкою на обличчі, роздивляючись вечірні натовпи британських туристів і знудьгованої молоді, з ніг до голови вдягненої в чорне.
Фока він зустрів пивом і поплескуванням по плечу.
— Поглянь на цю зачіску — я б йому вівцю стригти не довірив, — заявив Люк, не стишуючи голосу. Він вказував своїм пивом на худого молодика з виголеними скронями й подобою ірокезу, що явно обійшовся йому недешево. У відповідь Фок усміхнувся, а про себе подумав: ну чому Люкові обов’язково потрібно починати з оцих селюцьких зауважень? У Ківарі він має серйозний агробізнес, який приносить шестизначні прибутки, але Люк незмінно розіграє карту «селюка у великому місті».
Однак це було вельми зручне пояснення для тої прірви, яка розділяла їх і, здавалося, від зустрічі до зустрічі тільки ширшає. Фок пригостив товариша й почав розпитувати про Барб, Джері, Гретчен. Схоже, в усіх усе було добре. Нема чого й розповісти.
Люк поцікавився, як тримається Фок після батькової смерті: це сталося рік тому. Нормально, відповів Фок, водночас здивувавшись і зрадівши, що друг не забув і запитав про це. А як там дівчина, з якою Фок зустрічається? Ще один сюрприз. «Добре, дякую, переїжджає до мене». Люк вишкірився. «Ти обережніше. Щойно у тебе на дивані з’являються її метальні подушки, її вже не виженеш». Вони розреготалися, і крига скресла.
Люковому синові Біллі був уже рік, він швидко підростав. Люк відкрив на телефоні світлини. Багато. Фок гортав з увічливою терплячістю бездітного. Слухав Люкові байки про інших постачальників на конференції, Фокові зовсім не знайомих. У відповідь Люк вдав цікавість, коли Фок заговорив про свою роботу, применшуючи паперову частину й перебільшуючи пригодницький бік.
— От молодець, — завжди казав Люк, — чави цих злодійкуватих покидьків.
Одначе говорив він це тоном, у якому ледь-ледь вчувалося, що ганятися за людьми в ділових костюмах навряд чи назвеш справжньою поліційною роботою.
Проте цього разу Люк виявив більшу цікавість, адже йшлося не про людей у костюмах. Дружину одного футболіста знайшли мертвою, а поряд з ліжком стояли дві валізи, натоптані сотнями тисяч доларів. Фока викликали, щоб допоміг перевірити рахунки. Дивна була справа. Жінку знайшли у ванні. Утоплену.
Фок не встиг прикусити язика — слово вилетіло й повисло між ними. Фок прокашлявся.
— У Ківарі в тебе останнім часом не було проблем?
Не довелося навіть уточнювати, яких саме. Люк швидко похитав головою.
— Ні, друже. Багато років уже. Я тобі ще минулого разу говорив.
Фок відчув, що на язику крутиться автоматичне «дякую», але чомусь не зміг його вичавити. Тільки не це знову. Натомість він, замовкнувши, спостерігав за другом, який дивився кудись повз нього.
Не відомо, що саме штовхнуло його продовжити тему, але цього разу він відчув спалах роздратування. Можливо, тому, що прийшов сюди після роботи. Голодний, утомлений і з єдиним бажанням — опинитися вдома. А може, йому набридло вічно відчувати вдячність до цього чоловіка. Відчувати, що хоч як тасуй колоду, а всі козирі завжди опиняться у Люка.
— Ти так ніколи мені й не розповіси, де ти насправді був того дня? — запитав Фок.
Люк неохоче перевів на нього погляд.
— Друже, я ж тобі казав, — мовив він. — Тисячу разів. Я стріляв кролів.
— Ага. Ну звісно.
Фок ледве стримався, щоб не закотити очі. Таку відповідь він отримував уже декілька років — відколи вперше про це запитав. Але звучала вона фальшиво. Люк ніколи не ходив стріляти кролів сам-один. А Фок досі пам’ятав Люкове обличчя у вікні своєї спальні багато років тому. Страх і полегшення додали тим спогадам особливих барв, це правда, одначе Люкова відмовка була з пальця висмоктана. Люк пильно за ним спостерігав.
— Може, мені запитати, де був ти? — промовив Люк удавано-легковажно. — Якщо ми вирішили знову про це побалакати.
Фок утупився у нього.
— Ти знаєш, де я був. Рибалив.
— На річці.
— Але вгору проти течії, дякую.
— Сам-один.
Фок не відповів.
— Отож, гадаю, доведеться повірити тобі на слові, — мовив Люк і зробив ковток пива, не відриваючи від Фока очей. — На щастя, друже, для мене твоє слово — щире золото. Однак тобі не здається, що з усіх боків буде краще, якщо ми й далі триматимемося версії, що ми стріляли кролів разом?
Двоє чоловіків не зводили один з одного поглядів, а навколо хвилями перекочувався гамір бару. Фок поміркував. А відтак випив пива і стулив рота.
За деякий час вони скористалися звичною відмовкою, що одному час на поїзд, а другому рано вставати. Востаннє — як згодом виявилося — потискаючи руки, Фок зловив себе на тому, що вкотре намагається згадати, чому вони і досі вважаються друзями.
Вмостившись у ліжку, Фок вимкнув світло. Довший час лежав нерухомо. Ввечері волохатий павук знову з’явився, і тепер його темні обриси виднілися над дверима у лазничку. За вікном стояла мертва тиша. Фок знав, що йому слід виспатися, але в голові крутилися уривки давніх і недавніх розмов. Залишки кофеїну в тілі тримали очі розплющеними.
Перекотившись на бік, він увімкнув лампу на тумбочці. Під капелюхом на стільці лежали бібліотечні книжки, які він сьогодні вранці забрав у Барб. Завтра він їх здасть. Фок узяв першу-ліпшу книжку. Практичний довідник, як виростити екологічно чисту й соковиту городину. Сама тільки назва змусила Фока позіхнути. Так, ця книжка точно нажене сон, але Фок просто не зміг себе примусити її розгорнути. Наступна — пошарпаний детектив у м’якій обкладинці. Жінка, незнайомець у темряві, трупи. Стандартний набір. Не зовсім у його стилі, але Фок би не займався тим, чим займається, якби не любив страшних таємниць. Відкинувшись на подушку, він поринув у читання.
Сюжет був простий, нічого особливого, Фок подолав зо тридцять сторінок, і очі в нього почали заводитися. Він вирішив дочитати до кінця розділу, а коли перегортав сторінку, з книжки вилетіла вузька смужка паперу і приземлилася йому на обличчя.
Фок зняв її з обличчя й роздивився. Друкована бібліотечна квитанція на підтвердження того, що книжку видали Карен Гедлер у понеділок, 19 лютого. За чотири дні до смерті, подумалося Фокові. Карен скористалася квитанцією як закладкою, й усвідомлення того, що цей посередній трилер може виявитися останньою книжкою, яку Карен читала за життя, страшенно засмутило Фока. Він уже зім’яв квитанцію, коли на звороті помітив якісь записи ручкою.
Зацікавившись, він розрівняв аркуш і перевернув. Очікував побачити перелік покупок. Натомість у нього закалатало серце. Фок дбайливо розгладив складки й підніс аркуш під лампу, щоб краще роздивитися круглий почерк Карен.
Десь поміж тим, як вона взяла книжку в бібліотеці, й тим, як її застрелили на порозі власного будинку, в якийсь момент отих чотирьох днів, Карен Гедлер залишила на звороті квитанції два рядки. В першому рядку було одне-єдине слово, не зовсім розбірливе, написане поспіхом і тричі підкреслене.
«Грант??»
Фок постарався зосередитися, але його погляд перемістився на десятизначний номер телефону під низом. Фок витріщався на той номер, поки в нього не почали сльозитися очі, а цифри не розпливлися. В голові оглушливо стугоніла кров. Він кліпнув, ще раз, але цифри не змінили свого порядку.
Фок ані миті не міркував про те, кому міг би належати цей номер. І не було потреби. Він знав його напам’ять. Це був його власний телефон.