Посуха

Розділ тридцятий

Фок сидів на ліжку, розклавши перед собою дюжину різних аркушів. Унизу, в пабі, було тихо. Останні завсідники пішли декілька годин тому. Фок дивився на свої нотатки у цій справі. З’єднував лініями різні деталі, поки схема не перетворилася на заплутане павутиння з багатьма обірваними ниточками. Діставши чистий аркуш, він почав спочатку. Результат був той самий. Фок узяв мобільний і набрав номер.

— Думаю, Еллі Дікон кривдив власний батько, — сказав він, коли Рако відповів.

— Про що це ви? Стривайте.

Голос на тому кінці звучав сонно. Трубку накрили рукою, і долинула приглушена розмова. Рита, здогадався Фок. Зиркнув на годинник. Було пізніше, ніж він гадав.

Спливла хвилина, перш ніж знову почувся голос Рако.

— Ви ще там?

— Вибачте, я не звернув уваги, котра вже година.

— Нічого страшного, ви щось казали про Еллі?

— Просто ми з Гретчен розмовляли… Про те, яка Еллі була нещасна. Не просто нещасна — жалюгідна. І я впевнений, що Мел Дікон її кривдив.

— Фізично? Сексуально?

— Не знаю. Може, і так, і так.

— Ясно, — сказав Рако. Запало мовчання.

— Дікон не має алібі на той вечір, коли вбили Гедлерів.

На тому кінці Рако важко зітхнув.

— Друже, йому за сімдесят, і з головою він не дружить. Він, звісно, покидьок, але ж він — старий маразматик.

— Та ну! Рушницю тримати він ще здатен.

— Та ну, — відтяв Рако, — боюся, ваше ставлення до Дікона дещо упереджене, адже ви люто його ненавидите за те, що сталося з вами двадцять років тому.

Фок не відповів.

— Вибачте, — мовив Рако. Позіхнув. — Я втомився. Поговоримо завтра… Рита переказує вітання, — додав він по паузі.

— І їй переказуйте від мене. І мене теж вибачте. Добраніч.

На тому кінці поклали слухавку.

Здалося, що минуло всього декілька хвилин, коли готельний телефон збудив Фока різким пластиковим деренчанням. Фок розліпив одне око. Він лежав, затуливши очі ліктем, і вмовляв себе відповісти на дзвінок. Уночі він переглядав свої записи, поки не провалився у в’язкий неспокійний сон, і зараз у голові гупало. Не витримавши деренчання, Фок нарешті зібрався на силі й підняв трубку.

— Господи, нарешті, — почувся голос Макмердо. — Я вас збудив?

— Так.

— Ну що ж, друже мій, так уже й буде. Слухайте, негайно спускайтеся вниз.

— Я не вдягнений…

— Повірте, — мовив Макмердо. — Зустрінемося за рогом. Допоможу вам, чим зможу.

Фокова машина вся була залита лайном. На фарбі лишилися плями й патьоки, а під двірниками й навколо коліс зібралися калюжі. Ця бридота вже підсохла на ранковому сонечку й добре вкарбувалася в слова, надряпані на боці. «Шкуру злупимо» писалося вже не сріблом, а лайном.

Фок побіг до автівки, але не зміг навіть наблизитися, поки не затулив носа футболкою. Густий сморід, здавалося, відчувається на смак. Мухи шаленіли, і довелося бридливо відганяти їх, щоб не сідали на обличчя й волосся.

У салоні було ще гірше. У крихітну щілину вікна, яку Фок лишив на ніч з боку водія, щоб трохи вистудити машину, вставили чи то лійку, чи то шланг. Гидота залила і кермо, і радіо й зібралася брунатними калюжам на сидіннях і під ногами. Інших машин на стоянці не чіпали. Макмердо стояв осторонь, затискаючи рукою рот і ніс. Він похитав головою.

— Чорт забирай, приятелю, мені страшенно прикро. Я саме виносив порожні пляшки — й побачив оце. Уночі, мабуть, зробили, — сказав він і помовчав. — Ну, хоч тваринного походження. Переважно. Здається.

Досі притискаючи футболку до носа, Фок мовчки обійшов машину. Свою бідолашну машину. Подряпану, а тепер і зовсім зіпсовану. Його накрила хвиля злості. Затамувавши подих, він зазирнув у брудні вікна. Старався занадто не наближатися. Крізь брунатну бридоту побачив усередині ще щось. Він відступив, не в змозі говорити.

На сидіннях були розкидані сотні вимащених лайном листівок із закликом до всіх, хто щось знає, надати інформацію щодо смерті Еллі Дікон.

Настрій на дільниці панував похмурий.

— Я, звісно, зачитаю Дау і його дядькові закон про захист громадського ладу, — мовив Рако до Фока, перш ніж зняти слухавку. — Вартість машини приблизно знаєте? Можливо, буде якась компенсація.

Фок тільки неуважно стенув плечима: він сидів за столом, тупо витріщаючись на справу Гедлерів. Рако у протилежному кінці кімнати вже повісив трубку й на мить схилив голову на руки.

— Схоже, Дікон вирішив завдати удару на випередження, — гукнув Рако до Фока. — Він подав скаргу. На вас.

— Справді? — Фок, схрестивши руки, визирнув у вікно дільниці. — Але в лайні чомусь моя машина.

— Він каже, ви його переслідуєте. Потривожили могилу його доньки абощо. Він збирається прийти з адвокатом.

— Ясно, — Фок навіть не озирнувся.

— Мушу запитати…

— Я не тривожив, але свідків немає. Тож це його слово проти мого. А я і справді маю на нього зуб, тож… — Фок знизав плечима.

— Вас це зовсім не хвилює? Це все серйозно. Я прийму заяву, але її передадуть незалежній стороні. Це може зіпсувати вам кар’єру.

Фок озирнувся.

— Звісно, це мене хвилює. Але ж Діконові саме цього і треба, правда ж? — Фок говорив так тихо, що Рако довелося нахилитися вперед, щоб розчути. — Де він — там біда й руйнація. Колись він дубасив жінку, а потім, мабуть, так само обходився і з донькою. Він тримав ціле містечко в руках і скористався своїми зв’язками, щоб вигнати нас із татом геть. Один Бог знає, чого такого накоїв його племінник, аж Карен Гедлер записала його ім’я всього за кілька днів до смерті. Це парочка лиходіїв. Але ніхто їм не протистоїть.

— І що ви пропонуєте?

— Не знаю. Я просто кажу, що Дікон заслужив, аби його підвісили за яйця. Впаяти йому вандалізм — це занадто м’яко. Він, безперечно, має за собою значно гірші гріхи. Або Гедлерів, або свою доньку. Щось точно має. Я знаю.

З приймальні долинуло гупання вхідних дверей. Прибув Дікон з адвокатом.

— Послухайте, приятелю, — мовив Рако. — Ви не розумієте. Якщо хтось почує отакі ваші слова за межами дільниці, звинувачення у переслідуванні приліпиться до вас намертво, тому думайте, що кажете. Ніщо не прив’язує Дікона до вбивства Гедлерів, хай як би вам цього хотілося.

— Запитайте його.

— Зашореність дуже небезпечна.

— Просто запитайте.

Адвокатка була молоденька й палала жагою захистити права свого клієнта. Рако уважно її слухав, ведучи парочку в кімнату для допитів. Фок провів їх очима, а відтак розчаровано відкинувся у кріслі. З-за стійки у приймальні вийшла Дебора і простягнула йому пляшку холодної води.

— Не дуже весело сидіти тут, коли Мел Дікон — там, — сказала вона.

— Ага, — зітхнув Фок. — Правила. Працюють на тебе, поки не починають працювати проти тебе.

— А знаєте що? Поки чекаєте, зробіть щось корисне, — кивнула вона в бік коридору. — Наприклад, приберіть у комірчині.

Фок подивився на неї.

— Не думаю…

Дебора глянула на нього понад окулярами.

— Ходімо.

Вона відчинила двері й завела його в комірчину. Повітря тут було застояне, а всі полиці завалені паперами й канцелярським причандаллям. Дебора приклала палець до вуст, а потім до вуха. З вентиляції понад полицями линули голоси. Приглушені, але доволі чіткі.

— Під запис: я — сержант Рако, зі мною мій колега — констебль Барнз. Будь ласка, назвіться для протоколу.

— Сесилія Таргус, — увірвався у вентиляцію дзвінкий і бадьорий голос адвокатки.

— Малкольм Дікон.

Фок у комірчині подивився на Дебору.

— Давно треба відремонтувати, — прошепотіла вона й ледь помітно підморгнула.

— Авжеж, але не сьогодні.

Вона вийшла й зачинила двері, а Фок, присівши на ящик, почав слухати.

Адвокатка Дікона кинулася з місця в кар’єр.

— Мій клієнт… — почала вона — й зупинилася.

Фок уявив, як Рако підніс руку, просячи її помовчати.

— Ви передали нам письмову копію скарги на федерального агента Фока, дякую, — влетів у вентиляцію голос Рако. — Як вам відомо, зараз він не на службі й не входить у команду нашої дільниці, отож скарга буде спрямована відповідній особі в його підрозділі.

— Мій клієнт хотів би отримати обіцянку, що йому дадуть спокій…

— Боюся, таку обіцянку я дати не можу.

— Чому це?

— Тому що ваш клієнт проживає ближче за всіх до будинку, троє мешканців якого були застрелені, й не має алібі, — сказав Рако. — Крім того, він підозрюється у вандалізмі, вчиненому вчора вночі. До цього ми ще дійдемо.

Запала тиша.

— Щодо смерті трьох членів родини Гедлерів містер Дікон не має що додати… — почала адвокатка, але цього разу її перебив сам Дікон.

— Не маю я в біса нічого спільного з тою стріляниною, так собі й запишіть, — утрутився він.

— Містере Дікон, — почувся високий голос Сесилії Таргус, — я вам раджу…

— Та стули пельку, любцю, добре? — Дікон не приховував презирства. — Ти навіть не уявляєш, як тут усе працює. Ці чуваки повісять усе на мене за найменшої нагоди, тож не тре’ тут мене затикати.

— Усе одно, ваш небіж просив мене порадити вам…

— У чому справа? Ти не тільки думаєш, а й слухаєш цицьками?

Запала довга мовчанка. Фок, сидячи на самоті, не зміг стримати посмішки. Старе добре жінконенависництво заважає послухатися доброї поради. Що ж, Дікон не зможе сказати, що його не попереджали.

— Може, розповісте нам про той день ще раз, Меле? Будь ласка, — спокійно, але твердо сказав Рако. А на сержанта чекає чудова кар’єра, подумав Фок, якщо тільки ця справа не згасить весь його ентузіазм ще до її початку.

— Нема чого розповідати. Я був біля будинку, лагодив паркан, коли на дорозі показався пікап Люка Гедлера.

Дікон говорив жваво, як ніколи, але слова звучали так співучо, наче він переказував вивчену напам’ять історію, а не пригадував реальні події.

— Гедлер вічно то їде, то вертається, тож я не звернув уваги, — провадив Дікон. — А тоді з їхньої ферми лунає постріл. Я повернувся в будинок. За деякий час — знову постріл.

— Ви нічого не зробили?

— А що я мав робити? Це ж клята ферма. Там щодня стріляють. ’Відки мені було знати, що це стріляли в жінку і малого?

Фок уявив, як Дікон знизує плечима.

— І взагалі, я ж вам казав уже: я не звернув уваги, ясно? Бо я розмовляв по телефону.

Запала шокована мовчанка.

— Що?

Фок відчував саме таке збентеження, яке прозвучало в голосі Рако. У Діконових свідченнях телефонна розмова не згадувалася. Фок це точно знав. Він прочитав їх неодноразово.

— Що? — перепитав Дікон, схоже, нічого не зрозумівши.

— Вам подзвонили? Під час стрілянини?

— Ага, — підтвердив Дікон, — я ж казав.

Одначе голос його змінився. Звучав уже не так упевнено.

— Ні, не казали, — мовив Рако. — Ви сказали, що повернулися в будинок і вже там почули другий постріл.

— Ага, я повернувся в будинок, тому що задзвонив телефон, — сказав Дікон, вагаючись. Голос його звучав повільніше, і на останньому слові він затнувся. — Це пташечка з аптеки дзвонила сказати, що мої ліки готові.

— Отже, ви розмовляли по телефону з аптекаркою, коли почули другий постріл? — перепитав Рако, явно не вірячи власним вухам.

— Ага, — підтвердив Дікон, але не дуже впевнено. — Розмовляв. Здається. Бо вона запитала, що там за гуркіт, і я сказав: ніч о’, це на фермі.

— Ви говорили по мобільному?

— Ні, по дротовому. Там у нас мобільний майже не ловить.

Знову повисло мовчання.

— Чому ж ви не розповіли цього раніше? — запитав Рако.

Мовчання тривало дуже довго. Нарешті Дікон відповів тоном маленького хлопчика:

— Не знаю чому.

Але Фок знав. Деменція. Він прихилився чолом до холодної стіни комірчини. Внутрішньо він просто верещав од відчаю. З вентиляції почулося слабеньке покашлювання. Коли заговорила адвокатка, голос її звучав задоволено:

— Думаю, ми закінчили.