Посуха

Розділ одинадцятий

Закопаний у землю, саджанець золотої акації мав уже не такий жалюгідний вигляд, але не набагато. Вдягнені у форму школярі зніяковіло спостерігали, як землю навколо стовбура засипають мульчею. Вчителі й батьки стояли групками, дехто відкрито плакав.

Жменька пухнастих жовтих пуп’янків на саджанці здалася без боротьби й обсипалася на землю. Впали вони біля таблички зі свіжим гравіюванням:

У саджанця немає шансів, подумав Фок. Земля палила навіть крізь підошви черевиків.

Коли Фок опинився у рідній початковій школі, його знову накрило відчуття, наче він повернувся на тридцять років у минуле. Асфальтований дитячий майданчик був мініатюрною копією того, який він пам’ятав, а фонтанчики з питною водою виявилися кумедно низенькими. Але все було знайоме й викликало в пам’яті напівзабуті обличчя й давно минулі події.

У ті часи Люк був гарним союзником. Він був з усміхнених дотепних дітей, які без зусиль засвоюють закони джунглів на будь-якому ігровому майданчику. Діти могли б назвати його «харизматичним», якби в такому віці знали це слово. Він щедро ділився своїм часом, жартами і речами. Навіть своїми батьками. У Гедлерів гостинно приймали всіх. Люкова відданість не мала меж. Коли одного разу Фокові випадково влучили в обличчя футбольним м’ячем, йому довелося відтягати Люка від хлопця, який це зробив. Фок, у той час цибатий і незграбний, завжди знав, як йому пощастило мати Люка на своєму боці.

Церемонія добігала кінця, і Фок незатишно переступав з ноги на ногу.

— Скотт Вітлем, директор, — кивнув Рако на підтягнутого чоловіка в краватці, який увічливо виплутався з юрби батьків.

Вітлем підійшов, простягаючи руку.

— Даруйте, що змусив вас чекати, — промовив він, коли Рако представив Фока. — У такі часи всі хочуть поговорити.

Вітлем, якому було трохи за сорок, рухався легко й енергійно, як колишній атлет. Він мав широкі плечі й широку усмішку. З-під капелюха виднілося півдюйма чистого каштанового волосся.

— Гарна була церемонія, — сказав Фок, і Вітлем озирнувся на саджанець.

— Нам це було потрібно, — сказав він і стишив голос. — Але деревцю нема на що сподіватися. Одному Богу відомо, як ми будемо пояснювати дітлахам, коли воно засохне… Ну гаразд, — він кивнув на будівлю з білої цегли, — ми зібрали всі речі Карен і Біллі, як ви і просили. Боюся, їх небагато, але вони всі у мене в кабінеті.

Фок і Рако рушили за ним через шкільне подвір’я. Удалині закалатав дзвоник. Кінець уроків. Зблизька і будівлі, і майданчик справляли депресивне враження. Фарба всюди полущилася, а оголений метал почервонів від іржі. Пластикова гірка потріскалася, а кільце було тільки в одному кінці баскетбольного поля. Все це свідчило про збідніння громади.

— Фінансування, — промовив Вітлем, побачивши, як гості роззираються. — Його вічно бракує.

Позаду школи, у брунатному загоні, стояло кілька сумних овечок. А далі різко починалися порослі бушем пагорби.

Директор зупинився, щоб виловити з овечої поїлки жменю листя.

— А зараз діти вивчають землеробство і скотарство? — Фокові пригадалося, як він сам колись перевіряв схожу овечу поїлку.

— Трохи. Але ми стараємося їх не перевантажувати. Це більше як розвага. Дітям і вдома вистачає суворої реальності, — відповів Вітлем.

— Це ваш предмет?

— О Боже, ні, я ж розманіжений міщук. Ми переїхали з Мельбурна вісімнадцять місяців тому, і я хіба що навчився розрізняти, де в корови голова, а де хвіст. Моїй дружині набридло міське життя, захотілося перемін, — сказав він і помовчав. — Ми отримали справжні переміни.

Він штовхнув масивні двері в коридор, у якому пахло бутербродами. Стіни були завішані дитячими малюнками.

— Господи, ну вони й депресивні, — пробурмотів Рако.

Фок одразу зрозумів, про що він. На кількох малюнках діти зобразили свою родину: ручки-ніжки як палички, а роти на обличчях — перевернуті дуги. А ось корова з янгольськими крилами. І підпис нетвердою рукою: «Тоффі. Моя корова на небесах». Усі краєвиди були у брунатних тонах.

— Ви б подивилися на ті, які ми не вивішували, — сказав Вітлем, зупиняючись перед дверима кабінету. — Посуха. Вона знищить містечко.

Витягнувши з кишені величезну зв’язку ключів, він впустив гостей до себе в кабінет. Вказавши їм на двійко стільців, які знавали кращі часи, він зник у стінній шафі. За мить випірнув із запечатаною коробкою в руках.

— Тут усе. Дещо зі столу Карен, шкільні роботи Біллі. Боюся, тут переважно малюнки й зошити.

— Дякую, — забрав у нього коробку Рако.

— Ми сумуємо за ними, — прихилився Вітлем до свого столу. — За обома. І досі не оговталися.

— Ви тісно співпрацювали з Карен? — запитав Фок.

— Більш-менш тісно — персоналу в нас небагато. Вона була неперевершена. Давала з бухгалтерією лад. Добре зналася на цьому. Карен була занадто розумна для такої примітивної роботи, але її влаштовували ясла і все інше.

У прочинене вікно долинав галас з дитячого майданчика.

— Послухайте, можна поцікавитися, навіщо ви прийшли? — запитав Вітлем. — Мені здавалося, справа закрита.

— Постраждало троє людей з однієї родини, — озвався Рако. — На жаль, у таких випадках ніколи не буває все до кінця ясно.

— Так, звісно, — озвався Вітлем таким тоном, наче його не переконали слова Рако. — Справа в тому, що в мої обов’язки входить піклуватися про безпеку учнів і вчителів, тож якщо…

— Та ми не припускаємо, що є підстави для хвилювання, Скотте, — мовив Рако. — Як раптом щось вигулькне, ми обов’язково повідомимо.

— Гаразд, зрозуміло, — сказав Вітлем. — Можу я вам чимось допомогти?

— Розкажіть про Карен.

Стукіт пролунав негучно, але твердо. Двері відчинилися, й Вітлем підвів очі від столу. У проріз зазирнула білява голова.

— Скотте, маєш хвилинку?

У кабінет зайшла Карен Гедлер. Вона не усміхалася.

— За день до того, як їх з Біллі вбили, вона зайшла до мене поговорити, — промовив Вітлем. — Була стурбована, звісна річ.

— Чому «звісна річ»? — поцікавився Рако.

— Даруйте, я не хотів, щоб це прозвучало легковажно. Але ж ви бачили на стінах дитячі малюнки. Розумієте, страшно всім. І дорослі тут не виняток.

Якусь мить він поміркував.

— Карен була дуже цінним працівником у нашій команді. Але останні кілька тижнів вона була страшенно напружена. Відповідала різко, що на неї зовсім не схоже. Була неуважна. У розрахунках зробила одну чи дві помилки. Нічого серйозного, ми їх виловили. Але, знову ж таки, це було зовсім на неї не схоже. Це її непокоїло. Зазвичай вона все робила дуже чітко. Отож і прийшла поговорити зі мною.

Карен зачинила двері. Обрала стілець, найближчий до столу Вітлема. Сіла, випроставши спину і схрестивши гомілки. Вузька сукня — білі яблучка на червоному тлі — скромно підкреслювала фігуру. Карен була з тих жінок, чия юнацька краса з віком і народженням дітей м’якшає, стає не такою вираженою, але по-своєму вабить. Вона могла б зіграти роль мамусі, якій усе завжди вдається, в рекламі якого-небудь супермаркету. Ніхто б не поставив під сумнів якість прального порошку або пластівців, які рекомендує Карен Гедлер.

А зараз вона стискала на колінах невеличкий стос паперів.

— Скотте, — почала вона — й зупинилася. Вітлем чекав. Вона глибоко вдихнула. — Скотте, якщо по щирості, я не була певна, чи йти до тебе з цим. Мій чоловік… — Карен не опустила погляду, але Вітлем відчував, що не без зусиль. — Люк, ну… Знаєш, йому б це не сподобалося.

Рако гойднувся вперед.

— Відчувалося, що вона боїться чоловіка?

— Тоді я про таке й не подумав, — стиснув Вітлем перенісся. — Але після того, що сталося наступного дня, я ловлю себе на думці, що не надто уважно слухав. Боюся, проґавив ознаки. Я щодня себе про це питаю. Але хочу внести ясність: якби я бодай на хвилю запідозрив, що вони в небезпеці, я б нізащо не відпустив їх з Біллі додому.

Вітлем несвідомо майже повторив слова Джеймі Саллівана.

Карен покрутила обручку.

— Ми з тобою довго працювали разом — і непогано працювали, я б сказала… — звела вона очі, й Вітлем кивнув. — І тому я відчуваю, що мушу дещо сказати.

Вона знову замовкла й зітхнула.

— Знаю, останнім часом були питання. І до мене, і до моєї роботи. Декілька помилок…

— Одна чи дві, але це не страшно, Карен. Ти — чудова співробітниця, всі це бачать.

Вона коротко кивнула, опускаючи очі. А коли знову підвела погляд, обличчя її набуло рішучості.

— Дякую. Але є одна проблема. І я не можу заплющувати на неї очі.

— Вона сказала, що ферма тоне, — мовив Вітлем. — Карен вважала, що вони мають у запасі місяців шість, а може, й менше. Казала, що Люк їй не вірить. Він, вочевидь, був упевнений, що все переміниться, але вона відчувала наближення кінця. І хвилювалася. Навіть почала вибачатися.

Вітлем пирхнув, немов досі не міг у це повірити.

— Зараз це видається абсурдним. Але вона вибачалася за те, що була така неуважна. Карен просила не говорити Люкові, що вона мені все розповіла. Та я і не збирався, звісно. Але вона сказала, Люк засмутиться, якщо йому здасться, що вона розпатякує про їхні справи по всьому місту.

Вітлем погриз ніготь на великому пальці.

— Думаю, їй просто треба було виговоритися. Я приніс їй склянку води й вислухав її. Запевнив, що за роботу нехай не хвилюється і все таке.

— Ви добре були знайомі з Люком Гедлером? — поцікавився Фок.

— Не дуже. Бачив його кілька разів, звісно. На батьківських зборах. Бувало, ми зустрічалися в пабі, але майже не розмовляли. Він здавався приємним. І відповідальним батьком. Коли мені подзвонили, я повірити не міг. Жахливо втратити співробітника, а вже учня! Для вчителя це найгірший кошмар.

— А хто розповів вам про те, що сталося? — запитав Фок.

— Хтось із поліції Клайда зателефонував до школи. Мабуть, тому, що тут учився Біллі. Було вже пізно, близько сьомої. Пам’ятаю, я вже збирався додому, але натомість ще довго тут сидів, намагаючись перетравити почуте. Намагаючись вирішити, як назавтра про це розповідати учням.

Він сумно здвигнув плечима.

— Рецепту не існує. Знаєте, моя донька дружила з Біллі. Вони вчилися в одному класі. Ось чому мене так вразило, коли я дізнався, що Біллі теж постраждав.

— Що ви маєте на увазі? — запитав Рако.

— По обіді він мав піти до нас у гості, — промовив Вітлем так, наче все очевидно. Перевівши погляд з Фока на Рако й помітивши на їхніх обличчях нерозуміння, він збентежено розвів руками. — Перепрошую, я думав, ви в курсі. Я розповідав клайдівській поліції. Того дня Біллі мав зайти до нас у гості, але Карен подзвонила моїй дружині й останньої миті все скасувала. Сказала, що Біллі застудився.

— Але ж до школи він пішов. Ви з дружиною повірили їй? — запитав Фок, нахилившись уперед.

— Так, — кивнув Вітлем. — Ми й досі віримо, так і запишіть. У нас тут ходив вірус. Може, Карен вирішила, що Біллі краще буде лягти спати раніше. Думаю, це був просто невдалий збіг.

Він потер очі.

— Ось як воно іноді буває, — промовив він. — Його ж могло не бути вдома! Господи, просто неможливо не прокручувати в голові всі ці «якби».