Посуха

Розділ четвертий

На дверях будинку на фермі Люка Гедлера ще висіли обривки жовтої поліційної стрічки. Вони зблиснули в ранковому сонці, коли Фок припаркувався поряд з поліційною машиною на латочці вигорілої трави перед будинком. Сонцю ще далеко було до зеніту, але Фок, вилазячи з машини, уже відчув, як воно покусує шкіру. Вдягнувши капелюха, він оглянув садибу. Показувати дорогу не було потреби. Зростаючи, Фок провів тут часу, мабуть, не менше, ніж у себе вдома.

Перекупивши у батьків ферму, Люк мало що тут змінив, подумалося Фоку, поки він дзвонив у двері. У глибинах будинку залунали трелі, й Фока охопило відчуття, наче він повернувся в часі. Його раптом накрила така мулька упевненість, що зараз двері відчинить зухвалий шістнадцятирічний хлопець, аж він мало не позадкував.

Але в хаті нічого й не ворухнулося. Вікна, затулені фіранками, здавалися парою засліплених очей.

Майже всю ніч Фок пролежав без сну, міркуючи над словами Джері. Зранку він подзвонив Джері й сказав, що може затриматися в місті на день-два. Лише до вихідних. Зараз четвер. На роботі його чекають у понеділок. А поки що він навідається на Люкову ферму. Заради Барб покопається у фінансах. Це найменше, що він може зробити. З тону Джері ясно було, що він згоден. Це буквально найменше, що Фок здатен зробити.

Якусь мить Фок ще почекав, а потім рушив у обхід будинку. Над жовтими ланами нависло велетенське блакитне небо. Удалині дротяна огорожа стримувала тінисті зарості бушу. Вперше Фок зауважив, наскільки цей маєток ізольований. У Фоковому дитинстві він завжди здавався повним життя. До його власної колишньої домівки можна швидко доїхати на велосипеді, але звідси її й не вгледиш за обрієм. Звідси видніється лише одна-єдина садиба: сіра приземкувата будівля, що тулиться на схилі далекого пагорба.

Домівка Еллі.

Цікаво, чи її батько і двоюрідний брат і досі там мешкають, подумав Фок — й інстинктивно відвернувся. Він рушив через подвір’я й нарешті в найбільшій з трьох клунь розшукав сержанта Рако.

Стоячи навкарачки в кутку, поліціянт перебирав стос старих коробок. Блискуча австралійська вдова застигла у своєму павутинні, ігноруючи рух усього за два метри від неї. Фок постукав по металевих дверях, і Рако обернув обличчя, брудне від куряви й поту.

— Господи, ну ви мене злякали! Не чув, як ви зайшли.

— Вибачте. Аарон Фок. Друг Гедлерів. У дільниці сказали, що ви тут… До речі, — вказав він на отруйну павучиху, — ви це бачили?

— Ага. Дякую. Тут їх декілька.

Підвівшись, Рако стягнув робочі рукавиці. Спробував обтрусити з формених штанів землю, але швидко здався, бо тільки розмащував бруд. На випрасуваній сорочці під пахвами проступили пітні кола. Нижчий за Фока на зріст, він мав боксерську статуру й коротко підстрижену кучеряву чуприну. Шкіра мала середземноморську смагу, але акцент видавав уродженця сільської Австралії. Невеличка розкосість очей створювала враження, що він усміхається, навіть коли він і не думав цього робити. Фок це одразу зрозумів, бо зараз сержант і близько не всміхався.

— Джері Гедлер дзвонив і сказав, що ви заїдете, — мовив Рако. — Перепрошую за дріб’язковість, друже, та чи не покажете документів? Тут уже крутилося кілька божевільних. Мабуть, хотіли оглянути визначне місце, не знаю… Джері, здається, казав, що ви коп?

— Я тут з особистих міркувань, — мовив Фок.

— Тобто неофіційно.

— Саме так.

На обличчі Рако майнув якийсь незрозумілий вираз. Фок дуже сподівався, що це все не перетвориться на підліткове змагання.

— Я — давній друг Люка. Ще змалку.

Рако уважно роздивився водійське посвідчення й нарешті віддав назад.

— Джері казав, вам потрібен доступ до банківської документації. До бухгалтерських книг тощо.

— Щира правда.

— Щось сталося таке, про що мені краще знати?

— Барб просто попросила мене перевірити, — сказав Фок. — Зробити їй послугу.

— Ясно, — зронив Рако, який примудрявся дивитися Фокові мало не рівно в очі попри те, що був на кілька сантиметрів нижчий. — Слухайте, якщо Джері й Барб вважають, що ви на цьому розумієтеся, я не збираюся відфутболювати вас просто для розваги. Але вони зараз дуже вразливі, тож якщо ви надибаєте щось важливе, не забудьте поділитися зі мною. Згода?

— Не хвилюйтеся. Я просто хочу їм допомогти.

Фок, не втримавшись, зазирнув Рако через плече. У величезній клуні стояла задуха, і пластикові панелі в стелі надавали всім речам нудотного жовтуватого відтінку. Посередині на бетонній долівці стояв без діла трактор, а під стінами вишикувалися ще якісь машини й механізми, призначення яких Фок не відав. Здається, це для доїння корів, але він не був певен. А колись він усе це знав. А нині для його міського ока це все віддалено нагадувало приладдя для тортур. Фок кивнув на коробки в кутку.

— Що ви там шукаєте?

— Гарна спроба, приятелю, але ж ви самі сказали, що ви тут неофіційно, — мовив Рако. — Банківська документація має бути в хаті. Ходімо. Я покажу кабінет.

— Не треба, — позадкував Фок. — Я знаю, де це. Дякую.

Розвертаючись, він помітив, що брови Рако поповзли вгору. Якщо хлопець очікував війни за територію, подумалося Фокові, тут він впіймає облизня. І все одно Фок не міг не захоплюватися такою відданістю своїй справі. Ще зовсім рано, а Рако, схоже, вже багато годин як зарився тут по самі лікті.

Фок рушив до будинку. Зупинився. Мить поміркував. Може, сумніви Барб безпідставні, але Рако, здається, коп серйозний. Фок повернувся назад.

— Послухайте, — сказав він. — Не знаю, скільки вам розповів Джері, та коли справу веду я, набагато легше, якщо знаєш усе, що відбувається. Менше шансів проколотися.

Рако мовчки вислухав теорію про фінансові проблеми й несплачені борги, яку Барб висловила Фокові.

— Як гадаєте, справа може бути в цьому?

— Не знаю. Але фінансові проблеми точно були. Досить роззирнутися навколо. Та чи означає це, що не Люк натиснув на гачок, то інше питання.

Рако повільно кивнув.

— Дякую. Я ціную вашу відвертість.

— Прошу. Я буду в кабінеті.

Не встиг Фок дійти й до половини вигорілого двору, як його погукав Рако.

— Гей! Стривайте, — витерши рукою обличчя, сержант примружився проти сонця. — Ви ж дружили з Люком, так?

— Колись давно.

— От скажімо, Люк хотів щось заховати. Щось маленьке. Не спадає на думку, де це може бути?

Фок хвильку поміркував — і збагнув, що йому й непотрібно думати довго.

— Можливо. А про що йдеться?

— Коли знайдемо, самі побачите.

Коли Фок востаннє лягав тут на землю, трава була зелена й соковита. А тепер крізь сорочку він відчував, як живіт шкрябають жовті колючі стебла.

Він повів Рако в обхід будинку, дорогою стукаючи ногою по шалівці. Відшукавши потрібну планку, він ліг на живіт і запхав під неї дрючка. Планка рипнула й, легко піддавшись, лишилася у Фока в руці.

Фок звів очі на сержанта, який стояв над ним.

— Тут? — запитав Рако, натягаючи товсті робочі рукавиці. — Що він там ховав?

— Та все поспіль. У дитинстві — іграшки й дешеві смаколики. Пізніше спиртне. Нічого особливого. Дурниці, які діти ховають від батьків.

Рако опустився навколішки. Запхавши руку по лікоть в отвір, він навпомацки пошукав. Витягнув жменю сухого листя та стару пачку цигарок. Кинув це на землю собі під ноги й знову поліз у діру. За другим разом дістав залишки розмоклого порножурналу. Сторінки були скручені, з пошарпаними кутиками, а найцікавіші місця кимсь погризені. Роздратовано віджбурнувши журнал, Рако зробив ще одну спробу, запхавши руку в отвір якнайдалі. Нічого не знайшовши, неохоче виліз. Порожньо.

— Ану, — мовив Фок, жестом попросивши рукавиці, — дайте-но я спробую.

Вони з Люком ніколи не користувалися рукавицями, подумав Фок, пхаючи руку в порожнечу. Хай що могло чаїтися під будинком, та хіба воно здатне налякати безсмертних дітлахів і підлітків? Фок помацав навколо, відчуваючи тільки пласку землю.

— Хоч натякніть, що саме шукати, — крекнув він.

— Можливо, коробку. Або якийсь пакет.

Фок мацав, запхавши руку якнайдалі. Схованка була порожня. Він витягнув руку.

— Вибачте, — мовив він. — Давно це було.

Рако підвівся, хруснувши колінами. Відкрив пом’яту пачку цигарок. Витягнув цигарку, жадібно поглянув на неї, але повільно заховав назад. Довгу мить обоє чоловіків мовчали.

— Вся справа в патронах, — нарешті промовив Рако. — 3 рушниці, якою вбили Гедлерів. Вони інші.

— Як це — інші?

— Не тої марки, якою користувався Люк Гедлер. Причому багато років, наскільки я зрозумів. Три патрони, які вбили його і родину, це «ремінгтон». А я обшукав весь маєток і знайшов тільки «вінчестер».

— «Вінчестер».

— Ага. Я одразу звернув на це увагу, щойно прийшов звіт з Клайда, й відтоді воно мені муляє, — мовив Рако. — Ось так. Якби я знайшов коробку патронів «ремінгтон», то міг би заспокоїтися.

Фок стягнув рукавиці. Долоні спітніли.

— А з Клайда не могли вислати парочку хлопців, щоб допомогти вам обшукати маєток?

Відвівши погляд, Рако покрутив у руках пачку цигарок.

— Отож-бо. Не знаю. Може, й могли.

— Ясно, — придушив Фок посмішку. Рако ходить у формі й говорить як по писаному, але Фок — стріляний горобець і здатен розпізнати спроби перевести розмову в неофіційну площину.

— Може, Люк десь прихопив кілька запасних патронів, — припустив Фок.

— Та може, звісна річ, — сказав Рако.

— А може, то були останні патрони в коробці, й він викинув упаковку.

— Ага. Тільки її і сліду не було ні в смітті, ні в його пікапі. І можете повірити, — коротко розсміявся Рако, — я перевіряв.

— А де ви ще не шукали?

— У маєтку? Думаю, на цьому, — кивнув Рако на вийняту планку, — обшук можна вважати офіційно закінченим.

— Трохи дивно, — нахмурився Фок.

— Ага. І я так подумав.

Нічого не кажучи, Фок просто дивився на нього. Рако страшенно пітнів. Він так довго порпався в розжарених на сонці клунях, що все обличчя, руки й одяг у нього вкрилися землею й курявою.

— Що далі? — запитав Фок.

— Про що ви? — озвався Рако, помовчавши.

— Стільки зусиль… Цілий ранок провести навкарачках у клуні мерця в таку спеку, — пояснив Фок. — Отже, це не все. Принаймні ви вважаєте, що не все.

Запала довга пауза. Нарешті Рако видихнув.

— Ага, — озвався він. — Це не все.