Посуха

Розділ шістнадцятий

У натовпі замиготіло біляве волосся Гретчен, і Фок на мить відчув гостру вдячність за те, що не піддався бажанню скасувати зустріч.

Учора, забравшись від своєї колишньої домівки, він пішов просто до машини й довгу мить стояв біля неї, борючись зі спокусою повернутися в Мельбурн. Провівши ніч без сну, він цілий день просидів у себе в номері, схилившись над стосом паперів, які привіз із ферми Гедлерів. Пошуки були практично безплідні, але Фок методично копав, час до часу роблячи нотатки, коли око за щось зачіплялося. Не піднімай голови, поки не закінчиш. Лише ненадовго вийшов поїсти, не звертаючи уваги на суботній гамір на вулиці. Коли подзвонив Джері, Фок, притлумивши докори сумління, перевів телефон на беззвучний режим. Він зробить те, що обіцяв. Але це не означає, що йому хочеться про це поговорити.

А тепер, спустившись у паб, він уперше за цілий день не відчував нагальної потреби чимшвидше забратися звідси. Гретчен розшукала його за столиком у дальньому кутку: він сидів, насунувши на обличчя капелюха. Вона знову була в чорному, але цього разу в короткій сукні. Поділ легенько ковзав по її голих ногах. Сукня їй личила набагато більше, ніж жалобне вбрання на похороні. Коли Гретчен проходила у суботній юрмі, услід їй обернулося кілька голів. Не так багато, як у старшій школі, зауважив Фок, але все одно.

— Яка ти гарна, — сказав він, підводячись, щоб принести напої.

Гретчен, явно задоволена, цьомнула його у щоку. Від неї приємно пахло. Якийсь квітковий аромат.

— Дякую. Ти теж. Мені подобається сорочка. Писк моди по-ківарському, — кивнула вона на Фокове нещодавнє придбання, й він вишкірився. Гретчен пролізла в куток і сіла. — Вільних столиків не було — чи ти ховаєшся?

— Ховаюся. Так би мовити, — не стримав усмішки Фок. — Учора ввечері я навідувався у наш колишній будинок.

— І? — звела вона одну брову.

— Трохи не цього я очікував.

— Завжди так.

Підійшовши до шинквасу, Фок замовив у бородатого бармена пиво і трохи підозріле на вигляд біле вино. Коли він повернувся, Гретчен підняла келих.

— Будьмо! Пам’ятаєш часи, коли ми не могли дочекатися, щоб можна було вже сюди ходити? Скільки вечорів провели у парку, заливаючись усім, що тільки під руку траплялося! А тепер подивися, — обвівши рукою паб, вона розширила блакитні очі з удаваною недовірою. — Мрії здійснюються.

Фок розсміявся, вони зустрілися поглядами й поринули у спогади. Фок знав, що у підлітковому віці для Гретчен з її довгими ногами й фарбованими губами криниця юнацьких задоволень була глибша, ніж для більшості її ровесниць. Але зараз, дивлячись на її сукню, він зненацька подумав, що, мабуть, оті роки — перш ніж загинула Еллі й усе змінилося — були в її житті найщасливішими. Він сподівався, що це не так. Сподівався, що в її житті було ще щось. Несамохіть він нахмурився, і момент було втрачено.

— Слухай, — нахилилася вперед Гретчен, — ти маєш дещо знати. Кота випустили з мішка. Все місто пліткує, що ти рознюхуєш, що ж там сталося з Гедлерами. Разом із сержантом.

— Це не офіційно.

— А що воно змінює?

Фок кивнув. Таки правда.

— І як люди загалом до цього ставляться?

— По-різному. Дехто гадає, що давно пора. Інші вважають, що кому-кому, а тобі краще перейматися власними справами. Але геть усі, — вона стишила голос, — бояться до всирачки, чим воно обернеться, якщо їх убив хтось інший.

Фок відчув докори сумління за цілий букет пропущених дзвінків від Джері Гедлера. Вирішив подзвонити йому просто зранку.

— А що про це думаєш ти? — поцікавився Фок.

— Думаю, що тобі варто остерігатися, — покрутила вона в руках ніжку келиха. — Не зрозумій мене неправильно: я б зраділа, якби виявилося, що Люк цього не робив.

— Але ти гадаєш, що все-таки зробив?

Вона спохмурніла. Подумала, перш ніж відповісти.

— Не знаю. Коли вперше про це почула, не могла повірити. Але насправді я радше не могла повірити, що таке взагалі сталося. З усього того, що ми чули, виходило, що справа цілком ясна. Я навіть не замислювалася про те, винен Люк чи не винен, розумієш?

— Здебільшого ніхто не замислювався. Я теж.

Вона криво всміхнулася.

— Нікому іншому, крім тебе, я б цього не сказала, але частково Люк сам винуватий, що був таким козлом.

Лани внизу сріблясто сяяли у місячному світлі, й поодинокі фермерські будинки здавалися темними плямками на землі. Четвірка, звісивши ноги, сиділа на краю скелястого урвища. Люк перший переліз через огорожу, дорогою буцнувши ногою табличку «Вхід заборонено». Він умисно не голився декілька днів, роздратовано зауважив Аарон, і підборіддя заросло щетиною. Це було особливо помітно в місячному світлі, коли він застиг на скелястому краю, широко розкинувши руки й роздивляючись краєвид.

В Аарона похололо в животі, коли він зазирнув у прірву, але він, не дивлячись на інших, переліз через огорожу. За ним Еллі. Люк улаштував цілу виставу, простягнувши руку й допомагаючи Гретчен. Вона б і сама впоралася, та з усмішкою прийняла допомогу. А тепер вони сиділи, теревенячи й регочучи, а в животі розливалося тепло від вмісту пляшки, яку вони вже розполовинили. Тільки Еллі похитала головою, коли пляшку простягнули їй. Вони четверо по черзі під’юджували одне одного перехилитися й зазирнути в урвище. Казилися й козирилися. Було стрьомно, але не страшно.

Фок легенько звів брови, але не заперечив.

— Є велика відмінність між козлом і убивцею, — сказав він. Гретчен кивнула.

— Послухай, я не кажу, що це він зробив. Але ж він міг, правда? — Гретчен озирнулася, неначе Люк міг знагла матеріалізуватися й підслухати. — А це вже зовсім інше питання.

Краєм ока Аарон бачив, що Люк пригорнув Гретчен за талію. Нахилився щось пробурмотіти, і Гретчен сором’язливо опустила очі, аж на щоки впали сині тіні від вій.

Аарон плечем відчував присутність Еллі, проте не ворушився. Оце вперше за тиждень, після поцілунку біля камінного дерева, він нормально побачився з нею і досі почувався невпевнено. Вона казала, що працює щовечора. Аарон зважився навідатися в молочний бар тільки раз. Еллі помахала йому з-за стійки, але тут була не та обстановка, щоб поговорити.

Дорогою до урвища Аарон спробував відстати, сподіваючись на кілька хвилин наодинці з нею, але Люк немов приклеївся до нього. Еллі й виду не подавала, що взагалі пам’ятає про те, що сталося біля дерева. Заки видерлися нагору, Ааронові вже почало здаватися, що він усе вигадав.

Важко піднімаючись стежкою, Аарон упіввуха слухав Люка, який голосно розповідав якусь байку. Зненацька Еллі, озирнувшись, понад Люковою головою зустрілася з Аароном поглядом. І страдницьки закотила очі. А тоді всміхнулася. Це була багатозначна, таємнича усмішка, призначена тільки для нього.

А тепер, тішачись цим спогадом, Аарон змінив позу, вирішивши пересунутися трішки ближче до Еллі. Обернувся — і закам’янів, так і не пересунувшись. Над урвищем уже запали сутінки, але світла було ще достатньо, щоб чітко бачити близькі предмети. І серед них — очі Еллі, що не відривалися від Люка Гедлера, який шепотів щось Гретчен на вухо.

— Іноді Люк був страшенно егоїстичний, — сказала Гретчен. Провела пальцем по кружальцю конденсату на столі, розмащуючи його. — Він завжди був номер один, номер два і номер три, навіть цього не усвідомлюючи. Правда ж? Чи це тільки зі мною?

Коли Фок кивнув, на її обличчі майнула вдячність.

— Вибач, — мовила Гретчен. — Мені важко відділяти Люка, якого я знала, від того, що про нього кажуть. Ну, тобто я вважала, що знаю його.

— У дитинстві Люк здавався мені доволі щирим, — сказав Фок. — Він був відвертий, казав що думає. Мені не завжди це подобалося, та я бодай знав, чого від нього чекати.

— А тепер?

— Не знаю. Його бравада доводила мене до сказу, але я завжди відчував, що під нею ховається хороший хлопець.

— Що ж… Будемо сподіватися, — закотила очі Гретчен. — Не хочеться думати, що він не був того вартий.

— Ти про що?

— Та нічого, — знітилася вона. — Дурниці. Ну, я в першу чергу про те, що подружилася з ним. І з вами з Еллі. Для мене це багато змінило. Люди, на яких я б раніше і не глянула, по смерті Еллі почали мене уникати. Неначе дружба з нею мене заплямувала. Але, порівняно з усім іншим, то були дурні підліткові проблеми. Нема через що й перейматися.

Хай як вона старалася це приховати, а в голосі майнула тужлива нотка. Фок подумав про те, як скоротилося її широке соціальне коло, відколи вона твердо увійшла в їхню злощасну четвірку. Йому вперше спало на думку, що без нього й без Еллі золотокоса Гретчен, мабуть, лишилася дуже самотньою. Раніше він про таке й не замислювався. Він торкнувся її руки.

— Вибач, що погано вмію підтримувати зв’язок. Не те щоб мені було байдуже до вас, просто… — він помовчав. — Я не подумав. Слід було все-таки зробити зусилля.

Гретчен легенько всміхнулася.

— Та забудь. Я теж не краща. В усьому винувачу вік і гормони. У ті часи ми всі були дурні.

Підвівшись, Люк театрально потягнувся.

— Піду віділлю, — оголосив він. У сутінках біло зблиснули його зуби. — Не пустуйте, поки мене не буде.

Він зникнув у заростях, а трійця лишилася сидіти пліч-о-пліч. Аарон і Гретчен час до часу прикладалися до пляшки, передаючи її туди-сюди, і Гретчен щось немелодійно наспівувала. Еллі, яка сиділа з другого боку, відсутнім поглядом втупилася в обрій.

Цей спокій порушився важким ударом і гучним зойком. Трійця обмінялася поглядами — на всіх трьох сріблястих обличчях читався шок, — а потім Аарон підскочив і на ватяних ногах побіг на звук. Він випередив дівчат і зараз чув позаду чиєсь перелякане хрипке дихання. На краю прямовисного урвища він став як стій. Кущі тут були прим’яті й подерті. Ближче до краю гілки обламалися.

— Люку! — загукала Гретчен у простір, зупинившись поряд з Аароном. Голос її полетів луною, повторюючи Люкове ім’я. Ніхто не озивався. Фок, опустившись навкарачки, поліз до краю. Зазирнув униз, боячись того, що може побачити. Обрив був понад сто метрів. Дно зникало в темряві.

— Люку! Друже! Ти мене чуєш? — загорлав Аарон.

Гретчен плакала, розмазуючи сльози по обличчю. Продираючись через кущі, до неї ззаду наблизилася Еллі. Підійшла, не підбігла. У Фока у вухах стугоніло його власне дихання. Еллі тверезим поглядом обдивилася потовчені кущі. Потім, розвернувшись, оглянула буш, затримавши очі на видовжених тінях дерев. Підійшовши до краю, зазирнула в прірву. Подивилася прямо на Аарона і легенько знизала плечима.

— Цей козел придурюється.

Відвернувшись, вона скинула з нігтя щось невидиме.

— Мені реально цікаво було, чи ви з Люком залишитеся разом, — сказав Фок. — Він був зосереджений на собі, але завжди відчував щиру прихильність до тебе.

Гретчен коротко й гірко розсміялася.

— Щоб цілодобово, сім днів на тиждень бути на бек-вокалі в Шоу Люка? Дякую, обійдуся, — зітхнула вона. З голосу її зникла напруга. — Потому як ти поїхав, ми ще рік-два зустрічалися. У ті часи все здавалося серйозним, але насправді то було дитяче кохання. Думаю, в душі ми силкувалися якось зберегти нашу четвірку. Але нічого не вийшло. Звісна річ.

— Усе закінчилося погано?

— О… ні, — звівши очі, вона силувано всміхнулася. — Не так уже й погано. Не гірше, ніж буває зазвичай. Ми просто виросли. Він одружився, у мене народився Лакі. Все одно Люк ніколи мені не пасував. Тепер я це розумію… Я хотіла сказати, — кліпнула вона, — я зрозуміла це ще до трагедії з Карен і Біллі.

Запала ніякова мовчанка.

— То Люк ніколи не говорив про мене? Ну, коли ти вже поїхав? — запитала Гретчен вдавано-легковажно, але не змогла приглушити цікавості в голосі.

Фок повагався.

— Ми старалися про Ківару взагалі не розмовляти. Навмисно її уникали. Я, звісно, питав про тебе, він казав, що у тебе все гаразд, що ви іноді бачитеся. Ну, таке… — він не договорив, стараючись не образити її почуттів. Як по правді, то Люк практично не згадував Гретчен, якщо його не спитати. Фок здивувався, що вони ще продовжували зустрічатися, а не розбіглися за кілька місяців. Люк завжди поводився так, наче їхні стосунки тривали недовго.

— Я була дуже здивована, що Люк зрештою залишився в Ківарі, — мовила Гретчен. — Коли ти поїхав, він деякий час торочив тільки про те, як звідси вирватися. У його планах було податися до Мельбурна, вчитися на інженера. Працювати в серйозній галузі.

— Справді? — здивувався Фок: це була новина для нього. Люк про таке ніколи й не згадував. Не просив ані допомоги, ані рекомендацій, ані пожити в нього. — І чому ж він не поїхав?

Гретчен знизала плечима.

— Мабуть, познайомився з Карен. Узагалі важко було вгадати, чого Люк хоче насправді, — відповіла вона й помовчала. Посовала свій келих. — Знаєш, мені здається, якби Еллі не загинула, зрештою Люк був би з нею. Вона була в його стилі — більше, ніж я. Якщо так подумати, то, мабуть, навіть більше, ніж Карен.

Сьорбаючи пиво, Фок думав, чи це справді так.

Гретчен була в істериці. Розчервонілася, біляве волосся змокріло від поту. Фок збагнув, що вона п’яніша, ніж здавалося. В нього самого голова йшла обертом. Він раз у раз обережно підходив до краю, зазирав у прірву й гукав Люка.

— Може, відійдеш нарешті, — крикнула Еллі, коли він утретє мало не втратив рівновагу. — Якщо ти злетиш униз, тоді буде справжня біда.

Хотів би Аарон зберігати такий самий спокій, як вона! Спершу в нього спалахнула іскра надії, що Еллі, можливо, має рацію: Люк і справді придурюється. Але хвилини цокали, і його надія танула. Люк добре знав ці місця, однак це урвище сумнозвісне своїми зсувами. Дітей постійно застерігали, просили триматися подалі. Та й від випивши у Аарона починало вирувати в животі. Може, Еллі й не помиляється, та що як… Перед очима в нього постали обличчя Барб і Джері, й він не закінчив думку.

— Треба… заради Бога, Гретчен, замовкни на хвильку… треба покликати на допомогу, — сказав він. Еллі тільки плечима стенула. Підійшовши до урвища, стала на краю, підрівнявши носаки черевиків. Довгу мить дивилася вниз, тоді відступила. Легенько задерла підборіддя.

— Чув, Люку? — гукнула вона чистим голосом, який луною відбився від каміння. — Ми спускаємося в місто. Всі перелякані до всирачки. У тебе останній шанс.

Аарон чекав, затамувавши подих, але нічого начебто не ворушилося. Над урвищем стояла тиша.

— Гаразд, — гукнула Еллі. Голос її був радше сумній, аніж сердитий. — Ти зробив свій вибір. Сподіваюся, ти щасливий.

Її обвинувачення луною прокотилося в долині.

Аарон якусь мить вдивлявся в неї, в її холодний погляд, а потім, схопивши Гретчен за руку, вибіг на стежку.

— Іноді мені здається, що ти — єдиний, кому Люк завжди лишався вірним, — сказала Гретчен. — Як він підтримував тебе, коли померла Еллі! Коли ти поїхав, він за це довго вигрібав. На нього тиснули різні люди, щоб він змінив свої свідчення, здав тебе, — вона випила останні краплі з уже порожнього келиха й поглянула на Фока понад вінцями. — Але він не піддався.

Фок зітхнув. Час розповісти їй. «Люк брехав. Ти брехав».

— Послухай, Гретчен, щодо…

— Насправді тобі пощастило, — перебила вона його. І трішки стишила голос. — Для початку, пощастило, що ти був з ним. А зважаючи на те, під яким він опинився вогнем, йому було б значно легше відступитися й змінити свідчення. Без Люка, думаю, клайдівські копи повісили б це на тебе, безперечно.

— Ага. Знаю. Але послухай, Гретчен…

Вона роззирнулася. Кілька облич, які спостерігали за ними, квапливо відвернулися.

— Знаєш, Люк двадцять років тримався свого — тримався тебе, якщо по правді, — сказала вона ще тихше. — Це фактично єдине, що вберігає тебе тут від серйозних проблем. Отож я б на твоєму місці виявила мудрість і співала ту саму пісню й далі — і що голосніше, то краще.

Щойно вони, спустившись із пагорба, завернули за ріг, Аарон не міг повірити очам — але за мить повірив. Люк, цілий і неушкоджений, розвалився на камені, з цигаркою в руці й широкою посмішкою на обличчі.

— Гей, — засміявся він. — Чого це ви так довго…

Аарон кинувся на нього.

— Господи, Гретчен, я так і роблю, — сказав Фок якомога легковажніше. Але він зрозумів її натяк. Не питай і не кажи. — Та й як інакше?

Якусь мить вони дивилися одне на одного. А потім Гретчен, відкинувшись у кріслі, щиро до нього всміхнулася.

— От і добре. Навіщо ворушити старе. Я просто хотіла переконатися, що ти поводитимешся розсудливо. Ліпше перестрахуватися.

Вона підняла келих, помітила, що він порожній, і опустила його. Фок допив пиво й рушив до шинквасу по нові напої.

— Якщо всі були такі впевнені, що я винен, — заговорив він, повернувшись, — дивно, що й Люка не вигнали з міста.

— А знаєш, дехто намагався. На початку, — сказала Гретчен, — і дуже наполегливо. Але ж ти знаєш, яким був Люк: він тримався зухвало. Не похитнувся, не поступився. І зрештою всі це якось прийняли. Довелося.

Вона знову роззирнулася. Тепер за ними спостерігало значно менше облич.

— Знаєш, люди, якщо будуть чесні з собою, визнають, що Еллі наклала на себе руки. Шістнадцятирічна дівчина, яка потребувала підтримки, але не одержала її, — так, ми всі повинні почуватися винними за це. Але ж люди не люблять почуватися винними, а в записці було твоє прізвище. Цьому так і не знайшли пояснення… — вона замовкла, звівши брови.

Фок легенько похитав головою. Він і тоді не міг цього пояснити, і зараз не може. Він багато років сушив над цим голову. Знов і знову пригадував останні розмови з Еллі, намагався розшифрувати таємне послання. Для неї він завжди був Аарон, а не Фок. Що вона мала на думці, коли записала його прізвище? Іноді він сам не знав, що дратує його більше: проблеми, які ця записка спричинила, чи те, що він так і зрозумів причини.

— Що ж, — мовила Гретчен, — це вже не має значення. Перед смертю вона думала про тебе, і для тих, кому хотілося призначити винного, цього було достатньо. Подобається це комусь чи ні, а Люк був фігурою впливовою, він багато важив у громаді. Став таким собі лідером у місті, а такими людьми не розкидаються. Отож усі просто вирішили зрештою викинути це з голови.

Вона знизала плечима.

— З тої самої причини всі терплять таких, як Дау і Дікон. Це Ківара. Життя тут важке. Нам доводиться триматися разом. Ти поїхав, Люк залишився. Отже, всю провину звалили на тебе.

Аарон кинувся на нього, і Люк позадкував.

— Легше, — зронив він, коли Аарон схопив його за плече. Спіткнувшись, вони покотилися на землю. Приземлилися з глухим ударом, і в Люка з пальців випала цигарка. Підійшла Еллі й затоптала її.

— Обережно з вогнем! Ти вже й так усіх налякав, хочеш нас ще й спалити?

Аарон, який притиснув Люка своєю вагою, відчув, як той наїжачився від її тону.

— Господи, Еллі, хто тобі солі на хвоста насипав? Зненацька розучилася сприймати жарти? — Люкові, хай як він старався, не вдалася весела бравада. Від його поту відгонило алкоголем.

— Тобі ніхто не казав? — відрізала Еллі. — Жарти взагалі-то повинні бути смішні.

— Боже, що з тобою коїться останнім часом? Розлюбила пити, розлюбила сміятися. Майже не виходиш гуляти, постійно стирчиш у тій дурнуватій забігайлівці. З тобою так нудно, Еллі, що вам з Аароном, мабуть, треба зійтися. Два чоботи пара.

Нудно. Коли слово вилетіло, Ааронові здалося, що Люк його вдарив. Він недовірливо втупився в друга, а тоді, схопивши за сорочку, з такою силою відштовхнув, що Люкова голова з виляском гупнулася об землю. Важко дихаючи, він скотився з Люка, навіть не глянувши на нього.

Еллі дивилася на розпластаного в куряві Люка з виразом, який був гірший за злість. Це була жалість. Усе навкруги немов завмерло.

— Ось як ти думаєш? — стала вона над ним. — Думаєш, що в тебе нудні друзі, бо зберігають тобі вірність? Бо час до часу виявляють трохи здорового глузду? Єдиний жарт тут — це ти, Люку. І те, що ти вважаєш прийнятним використовувати людей для своєї розваги.

— Стули пельку! Я не використовую.

— Використовуєш, — не замовкала Еллі. — Причому всіх нас. Мене. Аарона. Оцю свою дівчину. Ти вважаєш нормальним лякати людей, які тебе люблять? Зіштовхувати їх між собою? Для тебе це все велика гра, — похитала вона головою. — Ось що в тобі найбільше лякає.

Довгу хвилю всі мовчали. Слова висіли між ними в повітрі, як туман; усі четверо старалися не дивитись одне на одного. Еллі ворухнулася перша і, різко розвернувшись, пішла геть не озираючись. Люк і Аарон, лежачи на землі, поглянули їй услід, відтак зіп’ялися на ноги. Аарон досі не міг дивитися на Люка.

— Сука, — пробурмотів Люк у спину Еллі.

— Гей! Не обзивай її, — різко кинув Аарон.

Еллі немов і не чула ні того, ні того: так і йшла собі рівним кроком. Люк, розвернувшись, з розмаху обійняв Гретчен, чиї схлипи нарешті стихли.

— Вибач, що трохи налякав тебе, мала. Але ж ти розумієш, що я просто хотів пожартувати, правда? — нахиливши голову, він притиснув вуста їй до щоки. Її червоне обличчя блищало від поту. — Але ваша правда. Мабуть, я зайшов задалеко. Наговорив дурниць. Мабуть, я винен і мушу вибачитися перед вами, друзі.

Здавалося, що він говорить це дуже щиро.

— Ти точно їм дещо винен, — долинув крізь нічне повітря голос Еллі.

Більше вони ніколи не згадували цієї сварки, але вона тиснула на них, як спека. Еллі розмовляла з Люком тільки вимушено — завжди ввічливо, але відсторонено. Аарон, почуваючись у товаристві Еллі скуто і гніваючись на Люка, ще більше закрився в собі. Гретчен опинилася в ролі посередника, а Люк удавав, що нічого не змінилося.

Усе ще може налагодитися, запевняв себе Аарон, хоча й не був у цьому певен. У дружбі пролягла тріщина, і вона виявилася глибшою, ніж можна було подумати. Аарон так і не довідався, зможе все налагодитися чи ні. Жити Еллі залишалося всього два тижні.

Потягнувшись через подряпаний стіл, Гретчен торкнулася кінчиків пальців Фока. Галас пабу немов відступив на задній план. У неї були спрацьовані руки. Нігті чисті, але не полаковані, а пучки пальців, які торкалися Фокової блідої від постійного сидіння в офісі шкіри, були шорсткі.

Еллі помилялася щодо неї, зрозумів Фок. У Гретчен зовсім не вітер у голові. Вона зліплена з твердішого матеріалу. Вона не втекла й зустріла випробування віч-на-віч. Побудувала життя в громаді, яка зламала його самого і, можливо, Люка Гедлера також. Гретчен сильна. Вона — боєць. І зараз вона до нього усміхалася.

— Знаю, тобі нелегко було повертатися сюди, але ж як приємно тебе бачити! — промовила вона. — У тебе єдиного серед нас було хоч трохи здорового глузду. Якби ж то…

Вона затнулася. Знизала плечима. Одне засмагле плече піднялося, напнувши бретельку сукні.

— Якби ж то ти тоді міг залишитися! Можливо, все пішло б інакше.

Вони не відривали одне від одного очей, поки Фок не відчув, як груди й шию йому затоплює гаряча хвиля. Він прокашлявся, міркуючи, що сказати, аж тут перед ним виросла чиясь постать.