Посуха

Розділ тридцять восьмий

Ранкова перерва закінчилася півгодини тому, й усе затихло. Ігровий майданчик удалині спорожнів, і Фок крадькома позіхав, коли в нього задзвонив мобільний. Коли він голосно заспівав у тиші машини, Рако й Барнз аж здригнулися.

— Федеральний агент Фок? — почувся голос, коли він відповів. — Це Пітер Данн, директор Освітнього трасту Крослі. Ми вранці розмовляли…

— Так, — сказав Фок, сідаючи трішки рівніше. — Що сталося?

— Послухайте, ситуація трохи неприємна, але ота заявка, про яку ви розпитували — від Ківарської початкової школи…

— Так, — сказав Фок, мріючи, щоб чоловік перейшов нарешті до справи.

— Знаю, ви сказали тримати все в таємниці, але я довідався, що моя помічниця… вона новенька, не знає всіх тонкощів… схоже, вона передала справу іншій людині, яка не до кінця усвідомлювала, що все має бути конфіденційно, і…

— І що?

— І вона, схоже, двадцять хвилин тому зв’язалася зі школою, щоб перевірити…

— Ні.

Фок пристебнувся й квапливо помахав Рако і Барнзу, щоб зробили те саме.

— Так, знаю. Перепро…

— З ким вона розмовляла?

— Оскільки сума велика, вона звернулася на саму гору. До директора, містера Вітлема.

Фок повісив трубку.

— У школу. Негайно.

Рако натиснув на газ.

Поки Вітлем долав коротку відстань до ферми Гедлерів, Люкове тіло трусилося під брезентом. Відірвавши очі від дзеркальця заднього огляду, Вітлем міцно стиснув кермо спітнілими руками в гумових рукавичках. На фермі він зупинився й вискочив з Люкового пікапа, навіть не встигнувши подумати, що далі. Лише під вхідними дверима він завагався.

Вітлем не знав добре маєтку Гедлерів. Розшукати тут Карен він не зможе. Приголомшений божевіллям усього, що відбувається, він побачив, як його рука тягнеться до дзвінка і тисне. Так Карен сама вийде. Рушниця зручно висіла на плечі, торкаючись стегна.

Карен Гедлер відчинила двері й, упізнавши гостя, кліпнула від подиву. Набрала в груди повітря, і язик уже торкнувся зубів, щоб вимовити свистяче «с», а в горлі вже формувалося тверде «к», але так і не склала Вітлемового імені, бо він блискавичним рухом націлив рушницю і натиснув на гачок. Стріляючи, він заплющив очі, а коли знову їх розплющив, вона вже падала навзнак з червоною дірою в животі. Вітлем здригнувся, коли її лікоть гучно хруснув, ударившись об кахлі, а голова відкинулася. Її повіки моторошно затріпотіли, і з глибини грудей вихопився довгий альтовий стогін.

У Вітлема дзвеніло у вухах, нічого не було чути.

— Мамо?

Ні. Ні. Нічого не чути.

— Мамо?

Нічого, крім дихання у власних грудях і дзвону у вухах, але ніякого пташиного крику Біллі, який тінню стоїть у коридорі з іграшкою в руці й роззявленим від жаху ротом.

— Мамо?

Вітлем не вірив очам, не вірив очам. Хлопчак був удома. Хлопчак був удома! Якого біса, чому він не в гостях, не в безпеці на іншому кінці міста, не грається у Вітлемовому власному дворі? Натомість він був тут. І він усе бачив, і тепер Вітлемові треба зробити так, наче він нічого не бачив, а тут є тільки один спосіб, і він просто не міг про це думати й заверещав: «Ну що, щаслива, ти, пронозлива суко?» — а Біллі розвернувся й помчав коридором, переляканий настільки, що не міг навіть кричати, а лише химерно посапував, немов зітхав.

У Вітлема з’явилося відчуття, наче він вийшов з власного тіла. Кинувшись слідом, він майже сліпо увірвався в спальню Біллі, розчахнув дверцята шафи, зірвав з ліжка покривало. Де він? Де він? Вітлем кипів і лютував через те, що змушений зробити. З кошика для білизни долинув звук; Вітлем і не пам’ятає, як відсунув його вбік, але ж точно відсунув, бо ось він, Біллі. Біллі, який притиснувся до стіни, затуливши личко долонями. Зате Вітлем пам'ятає, як натиснув на гачок. Так. Це він пам’ятає дуже добре.

І знову у вухах стояв жахливий дзвін, і знову — о Господи милий, тільки не це! — ще якийсь звук. На якусь моторошну мить здалося, що це верещить Біллі, в якого були розтрощені голова і груди. Потім Вітлемові подумалося: чи не сам він видає ці звуки? Та коли він приставив долоню до рота, той був стулений.

Вітлем майже з цікавістю пішов на звук, перетнув коридор. Дитина була у дитячій — лементувала, стоячи у своєму ліжечку. Вітлем зупинився на порозі, здавалося, його зараз знудить.

Він приставив цівку рушниці до власного підборіддя й тримав так, відчуваючи, як від металу поширюється тепло, поки не минувся порив. Потім повільно розвернув рушницю. Вона затрусилася, націлена на жовтий дитячий комбінезончик. Вітлем вдихнув. У голові вирував оглушливий хаос, але серед усього цього шуму пробився слабенький голос розуму. Поглянь! Він змусив себе зупинитися. Кліпнув. Поглянь, скільки їй років. І послухай. Вона агукає. Агукає, бо ще не розмовляє. Жодного слова. Вона не вміє розмовляти, тож не зможе розповісти.

Він сам злякався, що все одно на мить відчув спокусу.

— Бах! — прошепотів він сам до себе. Почувся переляканий смішок, та коли Вітлем роззирнувся, ніде нікого не було.

Розвернувшись, він побіг геть. Перестрибнувши тіло Карен, заліз у Люків пікап, усівся за кермо і, заревівши мотором, вирулив на сільську дорогу. Ніхто йому не трапився, і він гнав, поки його не почало трусити так, що він уже не міг тримати кермо. Звернув на першому-ліпшому повороті. Жалюгідний путівець, який веде до крихітної галявини.

Вистрибнувши з машини, Вітлем, цокотячи зубами, витягнув з кузова велосипед. Тремтячими руками відкинув брезент, затуливши чотири горизонтальні риски, що їх залишили на фарбі шини велосипеда, який дорогою їздив і совався.

Взявши себе в руки, Вітлем нахилився над тілом. Воно не ворушилося. Він зблизька дивився Люкові в обличчя — бачив навіть поріз від гоління. Ані найменшого руху повітря. Люк уже не дихав.

Вітлем натягнув нові рукавички і поліетиленовий дощовик, потім пересунув тіло на край кузова. З великими складнощами напівусадовив. Рушницю поставити між колін, пальці притиснути до зброї, цівку вкласти між зубів.

Вітлем боявся, що тіло зараз висковзне, впаде, і зринула химерна думка, що спершу слід було потренуватися. А потім він заплющив очі й натиснув на гачок. Люкове обличчя зникло, а тіло впало навзнак. Старих ударів на розтрощеній потилиці вже неможливо буде розрізнити. Все скінчено. Вітлем згорнув рукавички, дощовик і брезент і сховав у пакет, щоб згодом спалити. Потім зробив три глибокі вдихи й вивів велосипед на дорогу.

Коли він від’їздив, мухи вже почали кружляти над тілом.