Посуха

Розділ п'ятнадцятий

Фок прихилився до камінного дерева, задивившись униз, на вкрите курявою річище. Маєток Гедлерів, де лишилася його машина, ліворуч. Праворуч — натяк на забуту стежку, яка веде від річки в глибину бушу. За останні двадцять років вона майже зникла, але для Фока вона була як витатуйована на місцевому ландшафті. Він долав її тисячу разів. Довгу хвилю він стояв, сперечаючись сам із собою. Нарешті зробив крок праворуч. Тисячу разів. Ще один раз не зашкодить.

До кінця стежки Фок дійшов усього за кілька хвилин, та коли випірнув з-за дерев, небо вже було темно-синє. На тому кінці поля у сутінках сіро світився фермерський будинок. Фок рушив навпрямці через стерню, як завжди робив. Наблизившись, уповільнив крок, а за двадцять метрів від будинку і зовсім зупинився. І задивився на рідну домівку свого дитинства.

Вхідні двері, колись жовті, нині були брудно-блакитні, зауважив він з якимсь обуренням. Цятки злущеної фарби зяяли, як віспини. Місцями проглядалася під низом жовта фарба, нагадуючи шрами від прищів. Дерев’яні сходи, на яких він колись бавився іграшками й потертими картами, просіли від старості. Під ґанком у жовтій траві валялася пивна бляшанка.

Фокові знагла закортіло підняти її і пошукати сміттєвий бак. Пофарбувати дерев’яні двері. Полагодити сходи. Але він не зрушив з місця. Всі шибки були темні, тільки одне вікно блакитно світилося від телевізора.

Фок відчув гострий укол туги за тим, як усе могло би бути. Він уявив батька, який вечорами стояв біля сітчастих дверей: високу фігуру в ореолі світла з будинку. Гукає до сина, щоб кидав гратися й повертався. Час вечеряти, Аароне. Купатися, лягати спати. Додому, синку. Час іти додому. Батько рідко говорив про Ааронову матір, та в дитинстві хлопцю приємно було вдавати, наче він відчуває її присутність у хаті. Він пробігався пальцями по речах, яких — він знав — торкалася мама: по кухонному крану, душу у ванній, фіранках, — і уявляв її на цьому місці.

Колись, знав Фок, люди тут були щасливі. Принаймні вони з батьком. А нині цей будинок був немов межа. Кордон між «до» і «після». Фока охопив гнів, частково спрямований на нього самого. Він сам не знав, навіщо сюди припхався. Ступив крок назад. Це просто чергова садиба, яка давно потребує ремонту. Ні від самого Фока, ні від його батька тут нічого вже не залишилося.

Він уже розвернувся йти геть, коли зарипіли сітчасті двері. Вийшла жінка — опасистий силует, підсвічений сяйвом телевізора. Тьмяне каштанове волосся було ззаду стягнуте в обвислий хвіст, над поясом нависли жирові складки. Обличчя мало фіолетовий відтінок людини, яка от-от перетне межу від компанійської випивки до пияцтва. Закуривши цигарку, вона глибоко вдихнула, мовчки втупившись у Фока холодними очима.

— Допомогти, приятелю? — нарешті видихнула вона; дим полетів у обличчя, і її очі звузилися до щілинок.

— Ні, я… — він затнувся, подумки стукнувши себе. Слід було щось вигадати заздалегідь! Якесь виправдання тому, що він тиняється поночі біля чужої домівки.

Він вдивився в її обличчя. На ньому читалася підозра, але жодних ознак упізнавання. Вона не знала, хто він. Це добре. Фок зважив, чи не сказати їй правду, але миттю відкинув цю ідею. Завжди можна показати їй поліційний значок. Якщо доведеться, він так і вчинить. Але Фок-поліціянт ніяковів на саму думку про це.

— Перепрошую, — заговорив він. — Тут колись мешкали мої знайомі.

Нічого не кажучи, жінка ще раз затягнулася. Вільну руку вона завела за спину й замислено висмикнула шорти, які залізли між сідниць. Примружених очей вона не зводила з Фока.

— Тута ті’ки ми з чоловіком. Уже п’ять років. А перед тим років п’ятнадцять тута жила його мамця.

— Приблизно стільки й минуло, — сказав Фок, — відколи тут мешкали ті люди.

— Вони виїхали, — мовила вона тоном людини, яка змушена говорити очевидне. Двома пальцями зняла з язика крихту тютюну.

— Знаю.

— І?

Слушне було питання. Фок сам не знав на нього відповіді. З хати долинув звук, і жінка озирнулася. Прочинила сітчасті двері й застромила голову в щілину.

— Ага, любий, — почулися її слова. — Я розберуся. Все гаразд… Ніхто. Вертайся. Ні, просто… іди назад, добре?

За хвильку жінка знову випірнула з дверей, червона з обличчя й похмура. Розвернулася до Фока і спустилася з ґанку. Зупинилася за кілька метрів від Фока.

— Я б на тво’му місці швидко забиралася, — сказала вона неголосно, але ворожо. — Він уже хильнув і зовсім не зрадіє, якщо доведеться виходити сюди, ясно? Ми ніяк не причетні до того, що тута колись сталося. Зрозумів? Узагалі ніяк. І його мамця теж. Отож забирай свою прескарту, чи балончик фарби, чи собаче лайно, чи що там ще у тебе є, й вали звідси, ясно?

— Послухайте, я перепрошую, — зробив Фок великий крок назад, показуючи їй порожні долоні. Ніякої загрози. — Я не хотів вас засмутити. Ні вас, ні його.

— Ага, але засмутив. Це наша хата, ясно? Куплена й оплачена. І я, сука, не дозволю нас переслідувати. Минуло двадцять років. Вам, козлам, ще не набридло?

— Послухайте, ваша правда. Я вже йду…

Зробивши крок уперед, вона однією рукою вказала на будинок, а другою продемонструвала мобільний.

— Ідеш-ідеш. Бо я подзвоню не копам. Я покличу його і ще кількоро його приятелів, які залюбки тобі все гарненько розтовкмачать. Чув? Забирайся, — голос її погучнішав, вона зробила глибокий вдих. — І всім так і перекажи. Ми не маємо стосунку до тих, хто тут колись мешкав. Нічого спільного з тими виродками.

Останнє слово, здавалося, луною полетіло над ланами. На якусь мить Фок закам’янів. А потім, не озиваючись, пішов геть.

І навіть не озирнувся.