Посуха

Розділ третій

Сидячи на краю ліжка, Фок апатично спостерігав за величеньким волохатим павуком, який сидів на стіні. Сонце сіло, але температура майже не знизилася. Після душу Фок одягнув шорти, й дешева бавовняна постіль неприємно колола вологі ноги. Суворий знак, який звисав з таймера поряд з душем, забороняв вмикати воду більш як на три хвилини. Фок відчув докори сумління вже після двох хвилин.

Знизу крізь підлогу долинали звуки з пабу; вряди-годи чийсь нечіткий голос здавався наче знайомим. Фокові навіть трішки хотілося подивитися, хто там пиячить унизу, але приєднуватися до них він не збирався. Загальний гамір перервався приглушеним брязкотом склянки, яка впала на підлогу. За мить запала тиша, а потім зірвався багатоголосий глузливий регіт. Павук переставив одну лапку.

Від несподіваного пронизливо-пластикового деренчання готельного телефону на тумбочці Фок аж підстрибнув. Він злякався, але не здивувався. Неначе багато годин чекав на цей дзвінок.

— Алло?

— Аароне Фок? Вам дзвінок.

У низькому голосі бармена відчувався шотландський акцент. Фок викликав у пам’яті імпозантного чоловіка, який дві години тому без зайвих коментарів записав номер Фокової кредитної картки в обмін на ключ від номера.

Раніше Фок з ним ніколи не зустрічався, бо таке обличчя він точно запам’ятав би. Під п’ятдесят, широкі плечі, жовтогаряча борода — бармен нагадував туриста, який занадто затримався на одному місці. Фокове прізвище йому ні про що не говорило — він просто, здавалося, не міг повірити, що хтось збирається скористатися його пабом з метою, прямо не пов’язаною з алкоголем.

— А хто дзвонить? — поцікавився Фок, хоч і так уже здогадувався.

— Самі запитаєте, — відповів бармен. — Якщо вам потрібна секретарка, зупиняйтеся в серйознішому закладі, друже. З’єдную.

На довгу мить у трубці стало тихо, а відтак почулося дихання.

— Аароне? Ти тут? Це Джері, — заговорив Люків батько виснаженим голосом.

— Джері, потрібно поговорити.

— Так. Приходь до нас. Барб теж хотіла з тобою побалакати, — мовив Джері та продиктував адресу. Запала довга пауза, потім почулося зітхання. — І слухай, Аароне. Вона не знає про листа. Взагалі ні про що не знає. І хай так і лишається, гаразд?

Фок за вказівками Джері двадцять хвилин їхав похмурими сільськими путівцями й нарешті звернув машину на коротку асфальтовану під’їзну доріжку. Ліхтар на ґанку освітлював охайний будиночок, обшитий шалівкою. Щойно Фок зупинився, сітчасті двері, скреготнувши, відчинилися, відкриваючи очам приземкувату фігуру Барб Гедлер. Позаду неї за мить з’явився її чоловік — його висока постать кидала на доріжку довгу тінь. Піднімаючись на ґанок, Фок побачив, що вони обоє досі в тому самому одязі, що й на похороні. Тільки тепер пом’ятому.

— Аароне! Боже мій, скільки ж ми не бачилися! Дякую, що приїхав. Заходь, — прошепотіла Барб, тягнучись до Фока вільною рукою. Другою вона притискала до грудей маленьку Шарлотту, енергійно її заколисуючи. — Вибач, що я з немовлям. Воно таке непосидюче! Неможливо вкласти.

Наскільки бачив Фок, Шарлотта спала без задніх ніг.

— Барб, — нахилився через дитину Фок, щоб обійняти жінку, — так приємно знову вас бачити.

На довгу хвилю вона затримала його в обіймах, притискаючи за спину пухкою рукою, і Фок відчув, як внутрішньо він буквально трішки розслабився. Долинув легенький квітковий аромат її лаку до волосся. Той самий лак, що й багато років тому, коли вона для нього була ще місіс Гедлер. Нарешті вони відсунулися одне від одного, й Фок отримав нагоду вперше добре роздивитися Шарлотту. Червоне личко, притиснуте до бабусиної блузки, виказувало, що їй не дуже зручно. Лобик легенько морщився, і Фокові аж моторошно стало — настільки це нагадувало її батька.

Фок ступив у освітлений коридор, і Барб обвела його поглядом з голови до ніг, причому білки її очей почали швидко рожевіти. Простягнувши руку, вона теплими пучками пальців торкнулася його щоки.

— Ви тільки подивіться! Ти майже не змінився, — мовила вона. Фок відчув докори сумління, хоч це було й нелогічно. Він розумів, що зараз вона уявляє поряд з ним свого сина в підлітковому віці. Шморгнувши носом, Барб витерла обличчя серветкою, й на блузку посипалися маленькі білі клаптики. Не звертаючи на них уваги, Барб жестом припросила Фока йти за нею. Вона повела його коридором уздовж обрамлених родинних світлин, які вони обоє старанно ігнорували. Джері рушив позаду.

— Гарний будинок, Барб, — увічливо промовив Фок. Вона завжди тримала оселю в бездоганному стані, але зараз, роззираючись, Фок помічав поодинокі сліди безладу. На столику зібралися немиті горнятка, кошик брудної білизни стояв переповнений, лежали стоси нерозпечатаних листів. Горе не давало зосередитися.

— Дякую. Хотілося маленької хати, про яку легко дбати, після того як… — на мить вона затнулася, ковтнула, — як Люк викупив ферму.

Вийшли на веранду, з якої відкривався чепуристий садок. Під ногами рипіли дерев’яні мостини, а вечір уже почав трішки вистуджувати жахливу денну спеку. Трояндові кущі навколо були всі охайно підстрижені, але всохлі.

— Я намагалася їх поливати, — пояснила Барб, простеживши за Фоковим поглядом, — але спека їх доконала.

Вона вказала йому на плетене крісло.

— Джері не казав, що ми бачили тебе в новинах? Кілька місяців тому. Оті фірми, пам’ятаєш, які оббирали своїх інвесторів. Крали яйця з власного гнізда.

— Справа Пемберлі, — кивнув Фок. — Наробила галасу.

— Казали, ти дуже добре попрацював, Аароне. І по телевізору, і в газетах. Повернув людям гроші.

— Частину. А частину давно вивели.

— Ну, казали, що ти молодець, — поплескала його по нозі Барб. — Тато пишався б тобою.

— Дякую, — озвався Фок по паузі.

— Ми дуже засмутилися, дізнавшись, що він помер. Рак — страшна штука.

— Так.

Рак прямої кишки, шість років тому. Важка була смерть.

Джері, який стояв, спираючись на лутку, розтулив рота вперше за весь час, відколи Фок з’явився.

— Коли ви поїхали, знаєш, я намагався підтримувати зв’язок, — заговорив він наче мимохідь, але відчувалося, що він захищається. — Писав твоєму татові, кілька разів дзвонив. Але він ніколи не передзвонював. Урешті-решт я здався.

— Та все гаразд, — мовив Фок. — Він не дуже спілкувався з Ківарою.

І це ще м’яко сказано. Вони всі троє вдали, що не помітили цього.

— Вип’єш?

Не чекаючи на відповідь, Джері зник у будинку, а за хвильку вийшов з трьома склянками віскі. Фок вражено взяв у нього склянку. Він зроду не бачив, щоб Джері пив щось міцніше за світле пиво. Заки віскі опинилося в його руці, лід уже почав танути.

— Будьмо.

Захиливши голову, Джері зробив великий ковток. Фок чекав, що він скривиться. Цього не сталося. Ввічливо сьорбнувши віскі, Фок відставив склянку. Барб з огидою дивилася на свій напій.

— Не варто пити таке при немовляті, Джері, — зронила вона.

— На бога, люба, малій байдуже. Вона спить як убита, — озвався Джері — й запала моторошна пауза. З чорнильної темряви садка долинав білий шум нічної комашні. Фок прокашлявся.

— Як ви, Барб, тримаєтеся?

Опустивши погляд, жінка погладила Шарлоттину щічку. Відтак похитала головою, і на обличчя дівчинки впала сльоза.

— Це ж очевидно… — почала вона й зупинилася. Кілька разів кліпнула. — Ну, це ж очевидно, що Люк не винен. Він би такого в житті не зробив. Сам знаєш. Не вбив би він себе. А тим паче свою чудову родину.

Фок зиркнув на Джері. Той і далі стояв у дверях, витріщаючись на свою наполовину спорожнілу склянку.

— Я розмовляла з Люком за кілька днів до того, як це сталося, — провадила Барб. — У нього все було гаразд. Чесно, все було нормально.

Фок гадки не мав, що казати, тому кивнув. Барб сприйняла це як заохочення.

— Ну от, ти це розумієш, бо добре його знав. Але інші люди… Вони не такі. Вони вірять усьому, що їм скажуть.

Фок ледве стримався, щоб не бовкнути: з Люком він не бачився вже п’ять років. Вони обоє поглянули на Джері, який і далі роздивлявся свою склянку. Від нього допомоги не варто чекати.

— Ось чому ми сподівалися… — Барб озирнулася, завагавшись, — я сподівалася, що ти нам допоможеш.

— Чим саме допоможу? — втупився в неї Фок.

— Ну, довідаєшся, що саме сталося. Відбілиш Люкове ім’я. Заради Карен і Біллі. Й заради Шарлотти.

З цими словами вона заходилася заколисувати Шарлотту, погладжуючи її по спинці й заспокійливо мурмочучи. Немовля й не ворушилося.

— Барб, — гойднувся вперед у кріслі Фок і поклав долоню їй на вільну руку. Шкіра в неї була волога й гаряча. — Мені дуже боляче через те, що сталося. З усіма вами. Колись Люк був мені як брат, ви же знаєте. Але я не та людина, яка вам потрібна. Якщо вас щось непокоїть, зверніться в поліцію.

— Ми звернулися до тебе, — вона забрала руку. — Ти з поліції.

— Вам потрібна поліція, яка займається саме такими справами. А я цим більше не займаюся. Ви ж знаєте. Тепер я більше по фінансах. Рахунки, гроші.

— Так отож, — кивнула Барб.

Джері ледь чутно пирхнув.

— Барб вважає, що тут могли зіграти роль гроші.

Він намагався говорити нейтрально, але йому це не вдалося.

— Так. Я справді так вважаю, — відтяла вона. — Чому тобі так важко в це повірити, Джері? Та йому гроші кишеню пропалювали. Коли в Люка був долар, він витрачав ще два, щоб тільки позбутися першого.

Чи справді це так? Фок не мав певності. Він не пригадував, щоб Люк так уже любив розкидатися грошима.

Барб знов обернулася до нього.

— Слухай, десять років я вважала, що ми правильно вчинили, продавши ферму Люкові. Але останні два тижні я не могла відкараскатися від думки, що ми звалили на нього завеликий тягар. З цією посухою… хтозна! Всі у відчаї. Може, він у когось гроші позичив. Або старі борги не міг сплатити. Може, по нього прийшов хтось, кому він заборгував.

Мовчання затягнулося надовго. Фок, пошукавши, куди поставив свою склянку, зробив чималий ковток. Віскі було вже тепле.

— Барб, — нарешті промовив він. — Може здатися, що це не так, проте слідство, безперечно, розглянуло всі ці можливості.

— Але не дуже в біса добре, — відтяла Барб. — Не хотіли вони нічого знати. Приїхали з Клайда, кинули один погляд, сказали: «Ага, ще один фермер зірвався з котушок», — і це все. Відкрили справу й закрили. Та видно ж було, як вони думають. Глушина — вівці й лани. Тільки божевільний узагалі згодиться тут жити. Та в них це на обличчях було написано.

— З Клайда надіслали опергрупу? — трохи здивовано перепитав Фок. Клайд — найближче велике місто з повноцінною поліційною дільницею. — Не місцевий коп розслідував? Як там його?

— Сержант Рако. Ні. Він тут усього з тиждень. Тому сюди прислали опергрупу.

— А ви казали цьому Рако, що саме вас непокоїть?

У відповідь він отримав викличний погляд Барб.

— Ми кажемо тобі.

Джері з гуркотом опустив свою склянку на веранду, й Фок і Барб здригнулися.

— Гаразд, ми своє слово сказали, — промовив він. — День був довгий. Треба дати Аарону шанс усе обміркувати. Побачимо, які він зробить висновки. Ходімо, хлопче, я тебе проведу.

Барб уже розтулила рота, готова запротестувати, але достатньо було одного погляду Джері, щоб вона знову зімкнула вуста. Поклавши Шарлотту на вільне крісло, вона стиснула Фока у вологих обіймах.

— Просто подумай про це. Будь ласка, — гаряче видихнула вона йому у вухо. Фок відчував запах алкоголю в неї з рота. Потім Барб знову сіла й узяла Шарлотту. Заходилася рвучко її гойдати, поки мала врешті не розплющила очей і не запищала роздратовано. Погладжуючи її по волоссячку й поплескуючи по спині, Барб уперше всміхнулася. Виходячи слідом за Джері в коридор, Фок чув, як вона щось мугикає мимо нот.

Джері провів його до самої машини.

— Барб чіпляється за соломинку, — говорив він. — Забрала собі в голову, що все це — справа рук якогось міфічного колектора, який прийшов борги вибивати. Але це маячня. Люк умів лічити гроші. Так, ситуація була складна, як і в усіх. Час до часу він робив ризиковані ставки, але з розумом. У щось таке він би ніколи не вліз. І взагалі, всю бухгалтерію на фермі вела Карен. Вона б нам сказала. Розповіла б, якби все аж так було погано.

— То що ви думаєте?

— Думаю… думаю, що він зусібіч відчував тиск. І хай як мені боляче це визнавати (а мене це просто вбиває, повір), але я думаю, що сталося саме те, на що це схоже. Я лише хочу знати, чи була в цьому і моя провина.

Фок прихилився до машини. У голові гупало.

— Давно ви все знаєте? — запитав він.

— Що Люк збрехав, забезпечивши тобі алібі? Та від самого початку. Скільки це вже — понад двадцять років? Того дня я бачив, як Люк їхав на велосипеді. Далеченько від того місця, де ви, хлопці, начебто були. Я знаю, що ви були не разом, — зронив він і помовчав. — Але я нікому цього не казав.

— Я не вбивав Еллі Дікон.

Десь у темряві скрекотали цикади.

Джері кивнув, дивлячись собі під ноги.

— Аароне, якби я бодай на мить у тобі засумнівався, я б не мовчав. Чого, ти гадаєш, я нікому не казав? Це б зруйнувало тобі життя. Підозра висіла б на тобі роками. Хіба тебе взяли б у поліцію? Люка б суворо покарали за брехню. І все заради чого? Дівчина все одно померла. Наклала на себе руки, швидше за все, — чимало хто так думав. Ви, хлопці, не мали до того стосунку, — сказав Джері, стукнувши носаком черевика по землі. — Принаймні я так гадав.

— А тепер?

— Тепер? Господи, я вже не знаю, у що вірити. Я завжди думав, що Люк збрехав, захищаючи тебе. А тепер я отримав убиту невістку й онука, а вся рушниця — у відбитках мого власного мертвого сина.

Джері провів рукою по обличчю.

— Я любив Люка. Я б захищав його до останнього. Але я любив і Карен з Біллі. І Шарлотту. Та я б до самої могили стверджував, що мій син на таке просто не здатен. Однак внутрішній голос не припиняє мені нашіптувати: «Та невже? Ти певен?» Тому я і питаю тебе. Тут. Зараз. Люк забезпечив тобі алібі, щоб захистити тебе? Чи він брехав, щоб захиститися самому?

— Ніколи й натяку не було, що Люк бодай якось причетний до того, що сталося з Еллі, — обережно промовив Фок.

— Ні, — мовив Джері, — не було, бо ви двоє забезпечили одне одному алібі, еге ж? Ми з тобою обоє знали, що він бреше, але ні ти, ні я про це нікому не сказали. І я хочу запитати, чи нема тепер у мене на руках крові невістки й онука.

Джері схилив голову, й тепер вираз його обличчя губився в темряві.

— Запитай себе про це, поки ще не втік у Мельбурн. Ми з тобою приховали правду. Якщо винен я, то винен і ти.

Дорогою назад у паб сільські шляхи видалися ще довшими. Фок увімкнув дальнє світло, і воно прорізало в темряві білий світляний конус. Відчуття було, наче він тут сам-один на багато миль. Нічого ні попереду, ні позаду.

Нудотний удар під колесами він відчув мало не раніше, ніж помітив крихітну розмиту плямку, що пролетіла через дорогу. Кролик. Ось він перед очима — а ось його вже й немає. Серце калатало. Фок автоматично натиснув на гальмо, та тільки він запізнився на тисячу кілограмів і вісімдесят кілометрів на годину. Шансів не було. Від зіткнення його мов у груди вдарило, розворушивши щось у підсвідомості. На поверхню сплив спогад, про який Фок не думав уже багато років.

У Люка на руках тремтіло кроленя. Під нігті Люкові набилося землі. Як завжди. Для восьмирічних хлопчаків у Ківарі розваг небагато. Хлопці саме бігли наввипередки через перерослі трави, мчали в нікуди, коли Люк знагла став як стій. Нахилився серед високих стебел і за мить випростався, тримаючи в повітрі крихітне створіння. Аарон підбіг подивитися. Хлопці по черзі гладили кроленя, застерігаючи одне одного занадто не тиснути.

— Я йому подобаюся. Це мій кролик, — сказав Люк. Дорогою до Люка додому хлопці сперечалися, як його назвати.

Відшукали картонну коробку, поклали в неї кроленя й застигли над нею, роздивляючись свого нового домашнього улюбленця. Кролик трішки трусився під їхніми пильними поглядами, однак лежав на місці. Страх, замаскований під покору.

Аарон побіг у будинок по рушник, щоб підстелити в коробку. Шукав довше, ніж гадалося, а коли знову випірнув на яскраве сонце, Люк сидів непорушно. Одну руку він тримав у коробці. Почувши Ааронові кроки, Люк сіпнув головою і висмикнув руку з коробки. Аарон підійшов, ще не знаючи, що відбувається, але відтягуючи мить, коли доведеться зазирнути в коробку.

— Він здох, — сказав Люк. І міцно стиснув губи. Він не стрічався з Аароном очима.

— Як?

— Не знаю. Просто здох.

Аарон ще кілька разів питав про це, але іншої відповіді так і не домігся. Кролик лежав на боці — неушкоджений, але непорушний, чорні очка були порожні.

«Просто подумай», — попросила Барб, коли Фок виходив від них. Але, їдучи нескінченними сільськими дорогами й досі відчуваючи під колесами щойно збиту тваринку, Фок не міг викинути з голови Еллі Дікон і їхню підліткову четвірку. Цікаво, чи в Еллі були такі самі порожні очі, коли вода наповнила її легені.