Посуха

Розділ дев'ятнадцятий

Фок сидів на узбіччі в машині, міркуючи над тим, що сказав Джері. В Ківарі білих пікапів — хоч греблю гати, і тоді, і тепер. Можливо, це нічого не означає. Якщо хтось того дня бачив, як Люк їде від річки, подумав Фок, чому він не зізнався ще тоді? Кому було вигідно зберігати таємницю двадцять років?

Одна думка не давала йому спокою, як сверблячка. Якщо водій пікапа бачив Люка, може, Люк також бачив водія? А що як… думка не відступала, вимагаючи уваги… а що як усе було навпаки? Може, це Люк зберігав чиюсь таємницю. Може, з якоїсь причини Люк вирішив, що з нього досить.

Невидющим поглядом задивившись на безрадісний пейзаж, Фок прокручував цю думку в голові. Врешті-решт він, зітхнувши, витягнув телефон. Коли Рако відповів, на тому кінці почулося шурхотіння паперів.

— Ви у дільниці? — запитав Фок. Надворі стояла чарівна неділя. Цікаво, що про це думає дружина Рако.

— Ага, — зітхнули у відповідь. — Передивляюся справу Гедлерів. Не знаю, чи воно щось дасть. А ви?

Фок переказав йому розповідь Джері.

— Ясно, — видихнув Рако. — І що ви думаєте?

— Не знаю. Це може щось означати. А може й нічого. Ви ще трохи побудете в себе?

— На жаль, я тут побуду більш ніж трохи.

— Я під’їду.

Не встиг Фок відкласти телефон, як той знову задзижчав. Він відкрив повідомлення, побачив, від кого воно, і його похмурий вираз змінила легенька усмішка.

«Зайнятий? — писала Гретчен. — Голодний? Ми з Лакі обідаємо в Столітньому парку».

Фок подумав про Рако, який на дільниці копирсається у звітах, і про каву з ферми Гедлерів, яка бовтається у порожньому шлунку. Йому пригадалося, з якою усмішкою Гретчен, перш ніж піти, стояла під зірками біля пабу. «Ця сукня, мабуть, спеціально для тебе, дурню».

«Їду», — написав він. Мить поміркував. «Але ненадовго». Це не дуже допомогло від докорів сумління, однак він не надто переймався.

Столітній парк — єдине місце в Ківарі, яке мало такий вигляд, наче в нього вклали трохи доларів. Новенькі клумби були охайно засаджені симпатичними посухостійкими кактусами, додаючи парку зелені, якої Фок, здавалося, не бачив уже багато тижнів.

Лавка, на якій вони провели стільки суботніх вечорів, зникла, з жалем помітив він. Замість неї сяяв простими кольорами вигадливий дитячий майданчик. На ньому мурашилося від дітлахів, а всі столики по периметру були зайняті. Дитячі візочки боролися за місце з сумками-холодильниками; батьки теревенили, час до часу відволікаючись або насварити, або нагодувати своїх нащадків.

Фок побачив Гретчен раніше, ніж вона його, й зупинився на хвильку поспостерігати за нею. Вона зайняла столик з самого краю: сиділа на лавці, витягнувши перед собою довгі ноги й поставивши лікті ззаду на стільницю. Біляве волосся було закручене у скуйовджену ґульку на маківці та притиснуте сонячними окулярами. Вона зачудовано спостерігала за розвагами на дитячому майданчику. З такої відстані, у сонячному промінні, їй знову можна було дати шістнадцять.

Гретчен, мабуть, відчула його погляд, бо зненацька підвела очі. Усміхнувшись, піднесла руку, й Фок рушив до неї. Вона привітала його, поцілувавши в щоку, й відчинила пластиковий контейнер.

— Бери бутерброд, Лакі стільки не з’їсть.

Фок обрав бутерброд з шинкою, і вони сіли поряд на лавці. Гретчен знову витягнула ноги, торкаючись теплим боком його стегна. На ногах у неї були в’єтнамки, і нігті блищали рожевим лаком.

— Ну, такого я тут не пам’ятаю. Це дивовижно, — мовив Фок, спостерігаючи за дітьми, які лазили по різних знаряддях. — Звідки на все це взялися кошти?

— Я тебе розумію. Це благодійний проект для сільської місцевості. Кілька років тому нам пощастило на доброчинний фонд. Хоча даремно я глузую: насправді це неймовірно. Найкраща місцина в цілому місті. Тут завжди завізно. Діти обожнюють майданчик. Хоча у мене, коли знесли стару лавку, і краялося серце, — усміхнулася вона, спостерігаючи, як один малюк закопує в пісочниці свого друга. — Для малих тут чудово. Боже правий, розваг у наших краях вони мають небагато.

Фокові пригадалися облущена фарба й одиноке баскетбольне кільце на шкільному майданчику.

— Компенсує убогість школи, можна сказати. Там ще гірше, ніж я пам’ятаю.

— Ага. За це теж можна подякувати посусі, — мовила Гретчен, відкупорюючи пляшку води і роблячи ковток. І нахилила пляшку до Фока, як колись пропонувала горілку. З дружньою невимушеністю. Він узяв воду. — Громада не має коштів, — сказала Гретчен. — Усе, що місто отримує від уряду, йде на субсидії фермерам, тож на дітей нічого не лишається. Але нам пощастило з директором Скоттом. Йому, схоже, справді не байдуже. Та коли на рахунках порожньо, багато не зробиш. А в батьків ми більше просити не можемо.

— А не можна ще подоїти багатих доброчинців?

Гретчен сумно всміхнулася.

— Ми вже пробували. Думали, цього року пощастить. Але це не ті самі люди, що робили дитячий майданчик. Це якась приватна група — Освітній траст Крослі. Не чув про них?

— Здається, ні.

— Типові милостивці, але нам це підходить. Вони дають гроші на бідні провінційні школи, а такої бідної і такої провінційної школи, як у нас, ще пошукати, повір мені. Боже поможи їм. Ми ввійшли в короткий список, але цього разу не пощастило. Пошукаємо в інших місцях, спробуємо наступного року, мабуть, а доти — хтозна! Хай там як… — вона не договорила, помахавши синові, який стояв на вершечку гірки, намагаючись привернути увагу дорослих, — Лакі тут поки що щасливий, а це вже щось.

Хлопчик підбіг, і Гретчен узяла контейнер. Простягнула бутерброд, але син не звернув уваги, натомість дивлячись на Фока.

— Привіт, приятелю, — простягнув Фок руку. — Я — Аарон. Ми вже бачилися кілька днів тому, пам’ятаєш? Ми з мамою в дитинстві дружили.

Лакі потиснув йому руку й усміхнувся, бо це було щось новеньке.

— Бачили мене на гірці?

— Бачили, — озвалася Гретчен, але питання призначалося не їй. Фок кивнув.

— Ти дуже сміливий, приятелю, — мовив Фок. — Вона ж така висока.

— Можу ще раз. Дивіться.

Лакі помчав геть. Гретчен дивилася йому вслід з дивним виразом обличчя. Хлопчик, перш ніж з’їжджати, дочекався повної уваги Фока. А з’їхавши, одразу оббіг гірку, щоб повторити. Фок показав йому великі пальці.

— Дякую, — мовила Гретчен. — Він зараз одержимий дорослими чоловіками. Мабуть, бачить інших дітей з татусями і… ну, ти розумієш, — стенула вона плечима, не дивлячись Фокові в очі. — Ну, саме в цьому ж і полягає материнство, правильно? Вісімнадцять років нестерпних докорів сумління?

— А його батько зовсім не залучений? — Фок відчув у власному голосі нотку зацікавленості.

Гретчен також це відчула і з розумінням усміхнулася.

— Ні. І нічого страшного — можеш розпитувати. Ти все одно його не знаєш. Він не місцевий — просто один з робітників, працював тут деякий час. Я сама небагато про нього знаю, зате він залишив мені цього чарівного малюка. І так: я розумію, як воно звучить.

— Ніяк воно не звучить. Я бачу, дитину це мало хвилює, — мовив Фок. Але, спостерігаючи за хлопчиком, який по-атлетичному дерся на драбину, він зловив себе на думці, що намагається уявити його батька.

— Дякую. Але так далеко не завжди. Іноді я себе запитую, чи не варто мені докладати більше зусиль, щоб когось собі знайти. Заради нас обох — спробувати створити для Лакі справжню родину. Щоб він хоч дізнався, як воно буває, коли мама не знервована й не виснажена постійно. Та от не знаю… — Гретчен не договорила — засоромилася, подумав Фок, аж тут вона широко всміхнулася. — Кавалерів у Ківарі щось негусто. Щоб не сказати пусто.

Фок розсміявся.

— То одружена ти не була? — запитав він, і Гретчен похитала головою.

— Нє-а. Не була.

— І я теж.

Гретчен весело примружила очі.

— Знаю.

Фок не розумів, як їм це вдається, але жінки, схоже, завжди все знають. Скоса глянувши одне на одного, вони двоє всміхнулися. Фок уявив, як Гретчен і Лакі самі-одні мешкають у величезному маєтку Келлерманів, який вона викупила, і йому пригадалася моторошна безлюдність ферми Гедлерів. Навіть Фок, який понад усе цінує особистий простір, провівши кілька годин у безмежжі полів, хотів чимшвидше повернутися до людей.

— Вам, певно, самотньо на фермі, — ляпнув Фок — і пошкодував, що вчасно не прикусив язика. — Вибач. Я щиро спитав, хоча прозвучало це жахливо — неначе я намагаюся тебе зняти.

— Та знаю, — розсміялася вона. — Ти навіть не уявляєш, як гарно ти б тут вписався з такими фразочками. Але твоя правда, — її обличчя захмарилося, — проблема існує. Мене напружує не так відсутність товариства, як відчуття відрізаності від світу. Нормального інтернету я провести не можу, і навіть телефон ловить не всюди. Хоча, звісно, хто там мені дзвонить! — Гретчен помовчала, стиснувши вуста в тонку лінію. — Знаєш, я навіть про Люка дізналася тільки наступного ранку.

— Серйозно? — Фок був вражений.

— Ага. Ніхто й не подумав мені подзвонити. Ні Джері, ні Барб — ніхто. Попри все, через що ми пройшли разом, мабуть, я… — вона легенько знизала плечима, — я у них була не на першому місці. Того дня, коли це сталося, я забрала Лакі зі школи. Повернулася додому, повечеряла. Він пішов спати, я дивилася якийсь диск… Усе як завжди, спокійно й нудно, але то був наче останній нормальний вечір, розумієш? Нічого особливого, але я зараз усе б віддала, щоб повернутися в той час. І тільки наступного ранку, вже під шкільною брамою, я підходжу — а всі, буквально всі тільки про це й балакають. Таке відчуття було, наче вони всі знають, але… — з її носа скотилася одинока сльозинка, — але нікому й не спало на думку подзвонити мені. Я повірити не могла. Ну, я про те, що реально не могла повірити власним вухам. Я поїхала до нього на ферму, але наблизитися не вдалося. Дорога перекрита, всюди копи. Отож я повернулася додому. На той час це вже передавали і в новинах. Тут уже не проґавиш.

— Мені дуже прикро, Гретч, — мовив Фок, обіймаючи її за плечі. — Не знаю, чи тебе це втішить, але мені також ніхто не подзвонив. Я дізнався, побачивши його світлину на сайті новин.

Фок досі пам’ятав той шок, який відчув, побачивши знайомі риси обличчя під жахливим заголовком.

Гретчен кивнула, і зненацька її погляд сфокусувався на чомусь позаду нього. Обличчя її захмарилося, й вона квапливо витерла очі.

— Господи, стережися. Пхається до нас, — сказала вона. — Менді Вейзер. Пам’ятаєш її? Тоді вона була Менді Ментл. Боже, тільки її мені зараз бракувало.

Фок озирнувся. Руда дівчинка з гострими рисами, якою він пам’ятав Менді Ментл, перетворилася на чепурну мініатюрну жінку з короткою зачіскою, яка відливала міддю. На грудях вона тримала немовля у хитромудрому елінгу, на вигляд з натурального волокна — ну просто реклама «природних компонентів». Обличчя жінки, яка перетинала пожовклу траву, й досі було гостреньке.

— Вона вийшла за Тима Вейзера. Він був на рік-два старший за нас, — прошепотіла Гретчен. — Має ще парочку дітей шкільного віку. Вічно страшенно заклопотана: Менді у нас самопроголошена речниця товариства занепокоєних матусь.

Менді зупинилася перед ними. Бридливо скрививши губи, переводила погляд з Фока на бутерброд, який той тримав у руці.

— Привіт, Менді, — привітався Фок. Вона підкреслено проігнорувала його, лише затулила долонею голівку дитини, немов захищаючи від Фокового привітання.

— Гретчен. Вибач за втручання, — сказала вона зовсім не вибачливим тоном. — Ти не могла б на хвильку підійти до нашого столика? На два слова.

Її очі багатозначно метнулася на Фока й назад.

— Менді, — без ентузіазму озвалася Гретчен, — пам’ятаєш Аарона? З давніх часів? Він тепер у федеральній поліції, — підкреслила вона останні слова.

Фокові пригадалося, як вони з Менді одного разу поцілувалися. На дискотеці, якщо пам’ять не підводить. На стінах шкільної спортзали танцювала підсвітка, в кутку горлало стерео, і чотирнадцятирічна Менді здивувала Фока, запхавши йому в рота язика, який мав різкий смак дешевого лимонаду. Цікаво, чи пам’ятає вона. З того, як вона морщила чоло й уникала його погляду, він зробив висновок, що так.

— Приємно знову тебе бачити, — простягнув Фок руку — не те щоб йому аж так кортіло потиснути їй долоню, а просто знав, що цим поставить її в незручне становище. Менді витріщилася на його руку, роблячи видиме зусилля, щоб автоматично її не потиснути. Але вона себе пересилила, і його долоня повисла в повітрі. Фок за це навіть відчув до Менді деяку повагу.

— Гретчен, — почала втрачати Менді терпець, — на два слова?

Гретчен подивилася їй прямо в очі. І навіть не ворухнулася.

— Що раніше ти висловишся, Менді, то раніше я пораджу тобі перейматися власними справами, і ми зможемо далі насолоджуватися неділею.

Менді наїжачилася. Озирнулася на гурт мамусь зі схожими зачісками, які спостерігали за сценою, ховаючись за сонячними окулярами.

— Гаразд. Добре. Мене… нас напружує присутність Аар… твого друга так близько від наших дітей, — вона подивилася прямо на Фока. — Ми хочемо, щоб ти пішов звідси.

— Ми зрозуміли, — озвалася Гретчен.

— То він піде?

— Ні, — водночас відповіли Фок і Гретчен.

Насправді Фокові вже давно час був їхати в дільницю, але він не дозволить собою попихати якійсь бісовій Менді Ментл. Менді звузила очі. Нахилилася ближче.

— Слухай, — сказала вона. — Зараз тебе ввічливо просимо ми з мамусями. Але якщо так не доходить, тебе вже не так увічливо можуть попросити татусі.

— Менді, на бога, — вигукнула Гретчен, — він з поліції. Ти що — не чула мене?

— Ага, а ще ми чули про те, що він зробив з Еллі Дікон.

Батьки на дитячому майданчику вже почали озиратися.

— Серйозно, Гретчен, ти вже на першого-ліпшого стрибаєш? Не боїшся за власного сина? Ти ж мама. Тож починай поводитися відповідно.

Хлопець, який зрештою став чоловіком Менді, колись на день Валентина написав і привселюдно прочитав вірш, присвячений Гретчен, пригадав Фок. Не дивно, що ця жінка так зраділа, коли бодай раз може взяти реванш.

— Якщо ти збираєшся проводити час з… цією особою, Гретчен, — провадила Менді, — я подумаю, чи не варто повідомити соціальні служби. Заради Лакі.

— Гей… — почав був Фок, але Гретчен його перебила.

— Менді Вейзер, — сказала вона тихим залізним голосом, — гадаєш, ти така розумна? То вчини розумно бодай раз у житті. Розвертайся і чимчикуй геть.

Жінка випростала спину, несамохіть відступаючи.

— І, ще одне, Менді. Стережися. Якщо через тебе мій син бодай на хвилину втратить сон чи проллє одну сльозинку… — промовила Гретчен крижаним тоном, якого Фок у неї ще не чув. Вона не закінчила речення, і недоказане повисло в повітрі.

— Ти мені погрожуєш? — вибалушила очі Менді. — Цей агресивний тон я сприймаю як погрозу. Не можу повірити! Після всього, через що пройшло наше місто…

— Це ти мені погрожуєш! Соціальними службами, в сраку.

— Я просто хочу, щоб нашим дітям у Ківарі було безпечно. Невже я так багато прошу? Невже нам ще замало лиха? Знаю, ти не мала часу на Карен, але могла б виявити бодай трохи поваги, Гретчен.

— Досить, Менді, — різко мовив Фок. — На бога, стули пельку і забирайся.

— Ні. Це ти забирайся, — тицьнула Менді пальцем у Фока. Розвернувшись на каблуках, вона рушила геть. — Я дзвоню своєму чоловікові.

Останні слова повисли над майданчиком.

У Гретчен розчервонілися щоки. Вона зробила ковток води, і Фок помітив, що у неї трусяться руки. Він потягнувся, щоб торкнутися її плеча, але зупинився: розуміючи, що на них дивляться люди, не хотів зробити ще гірше.

— Вибач, — сказав він. — Не варто було мені з тобою зустрічатися тут.

— Ти не винен, — озвалася вона. — Напружені всі. А спека все тільки погіршує.

Глибоко зітхнувши, вона тремтячими губами всміхнулася до Фока.

— До того ж Менді завжди була ще та сучка.

— Це точно, — кивнув він.

— Для протоколу: не те щоб я не любила Карен. Просто ми ніколи особливо не дружили. У школі повно мамусь. Неможливо дружити з усіма. Це ж очевидно, — кивнула вона вслід Менді.

Фок хотів щось відповісти, аж тут у нього задзижчав телефон. Фок не звернув уваги. Гретчен усміхнулася.

— Та все гаразд. Подивися, що там.

З вибачливою усмішкою Фок відкрив повідомлення. Ще не дочитавши, він зірвався на ноги.

П’ять слів від сержанта Рако: «Джеймі Салліван збрехав. Негайно приїздіть».