Посуха

Розділ шостий

— Щось ніхто не стрибає від радості, коли я тут з’являюся, — з ноткою жалю зронив Рако, опускаючи на столик у «Руні» два пива. Подряпана стільниця під їхньої вагою похилилася набік, розхлюпавши цілий сантиметр напою. Рако вже сходив додому перевдягнутися в цивільне й повернувся, тримаючи під пахвою товсту теку з написом «Гедлер». — Я псую бізнес. Усі зразу починають влаштовувати цілу виставу, демонстративно відкладаючи ключі від машини.

Вони озирнулися на бармена. Це був той самий бородатий здоровань, що й учора. Він спостерігав за гостями понад газетою.

— Така вже доля поліціянта. Будьмо! — Фок підняв склянку й зробив великий ковток. До випивки він завжди ставився спокійно: міг випити, але міг і не пити, однак зараз був радий хильнути. На початку вечора в пабі було ще тихо, Рако й Фок самотою сиділи в куточку. У протилежному кінці приміщення троє чоловіків витріщилися, як корови, в телевізор, де показували собачі перегони. Фок їх не впізнавав, та й вони, своєю чергою, не звертали на нього уваги. У дальній кімнаті пабу блимали й терликали покерні автомати. З кондиціонера віяло арктичним холодом.

Рако зробив ковток.

— Що тепер?

— Тепер вам слід повідомити Клайд про свої сумніви, — озвався Фок.

— Якщо я зараз поїду в Клайд, місцеві копи миттю кинуться прикривати свої дупи, — нахмурився Рако. — Самі знаєте, які думки почнуть крутитися у них у голові, якщо вони вирішать, що напартачили. Та вони зі шкури випнуться, щоб довести, як чудово провели розслідування. Я б сам так вчинив.

— Боюся, у вас нема вибору. Такі справи. Такі розслідування не ведуться самотужки.

— У нас є Барнз.

— Хто?

— Мій констебль на дільниці. Отож нас троє.

— Двоє, приятелю, — заперечив Фок. — Я не зможу затриматися.

— А Гедлерам ви, здається, сказали, що зможете.

Фок потер перенісся. Покерні автомати задеренчали гучніше. Здавалося, це деренчить у нього в голові.

— Лише на кілька днів. Тобто на день-два. Не на весь період розслідування. Тим паче неофіційного. Мені на роботу треба повертатися.

— Гаразд, — мовив Рако, наче все очевидно. — Затримайтеся на пару днів. Необов’язково про це звітувати. Покопаєтеся у фінансах, як обіцяли. А тільки-но нариємо щось серйозне, я поїду у Клайд.

Фок не відповів. Він думав про дві коробки банківських виписок і документів, які він забрав з ферми Гедлерів і які зараз стояли нагорі на його ліжку.

«Люк брехав. Ти брехав».

Фок забрав порожні склянки й відніс до бару.

— Повторити? — запитав бармен, відриваючи від дзиґлика дебеле тіло й відкладаючи газету. І вчора, і сьогодні він тут був єдиний працівник.

— Послухайте, — мовив Фок, спостерігаючи, як бармен ставить під краник чисту склянку. — Отой номер, де я оселився. Можна затриматися в ньому трохи на довше?

— Побачимо, — бармен поставив на стійку перше пиво. — Чув я про вас, друже, кілька пліток.

— Справді?

— Справді. І хоча мені потрібні клієнти, мені зовсім не потрібні проблеми, розумієте? Тут працювати і так нелегко.

— Від мене проблем не буде.

— Проте можуть з’явитися разом з вами?

— Нічого не можу вдіяти. Але ж ви знаєте, що я з поліції, правда?

— Чув про це, авжеж. Та у нашій глушині, коли хлопці поночі розігріються алкоголем і шукають пригод, жетон небагато важить, розумієте?

— Ну добре. Що ж. Вирішуйте.

Фок не збирався благати.

Бармен з напівусмішкою поставив на стійку другу склянку.

— Усе гаразд, приятелю. Розслабтеся. Ваші гроші не гірші за чиїсь інші, а мені цього досить.

Віддавши Фокові решту, він знову взяв газету. Схоже, розгадував кросворд.

— Але хочу попередити: люди тут дивакуваті. Якщо вскочите в халепу, на допомогу особливо не розраховуйте, — він значущо подивився на Фока. — Хоча, наскільки я чув, ви й самі це добре знаєте.

Фок забрав обидві склянки назад на столик. Рако похмуро витріщався на просяклий пивом килимок на столі.

— Годі вже хмуритися, — мовив Фок. — Краще розповідайте все, що знаєте.

Рако посунув по столу теку.

— Ось що я зібрав з усіх джерел, до яких мав доступ, — сказав він.

Фок роззирнувся. Паб і досі був наполовину порожній. Поряд узагалі нікого. Він розгорнув теку. На першій сторінці побачив світлину Люкового пікапа, зроблену зоддалік. Під задніми колесами натекла калюжа крові. Фок згорнув теку.

— Поки що розкажіть мені тільки головне. Що ми знаємо про кур’єра, який їх знайшов?

— Кришталево чистий. Працює на відому кур’єрську фірму. Два роки вже. Саме привіз кулінарні книжки, які Карен замовила в інтернеті, — це перевірено. Він запізнювався, остання доставка за день. Це вперше він віз щось у Ківару. Каже, підкотив до ґанку, побачив Карен на порозі, виблював весь обід на клумбу й застрибнув назад у свій бусик. В рятувальну службу подзвонив з траси.

— Лишив Шарлотту в будинку?

— Каже, що не чув її, — знизав плечима Рако. — Може, і справді не чув. Вона довго лишалася сама. Може, виплакалася й затихла.

Фок знову розгорнув теку на першій сторінці. Лишив розгорнутою. Він чомусь вирішив, що Люка знайшли на водійському сидінні пікапа, але на світлині його тіло лежало горілиць у кузові. Борт кузова був опущений, і Люкові ноги звисали, так наче він перед самогубством сидів на краю. Цівка рушниці, яка лежала поряд, спрямована була в бік тої каші, яка лишилася від його голови. Обличчя не було взагалі.

— Вам недобре? — пильно подивився на Фока Рако.

— Та все нормально.

Фок зробив великий ковток пива. Кров розтеклася по всьому дну кузова й застигла в металевих ребрах.

— Криміналісти нічого корисного в кузові не знайшли? — запитав Фок.

Рако звірився зі своїми нотатками.

— Окрім великої кількості крові, яка вся належала Люкові, нічого особливого, — сказав він. — Але я не певен, наскільки ретельно вони все оглянули. Головне, зброю знайшли. Машина була робоча, тож у кузові лежало повно всілякого мотлоху.

Фок знову подивився на світлину, зосередившись на ділянці навколо тіла. Зі внутрішнього боку лівого борту кузова ледь-ледь виднілися чотири слабенькі горизонтальні риски. Здається, свіжі. Світло-коричневі на тлі білої запорошеної фарби; найдовша смужка була сантиметрів тридцять, найкоротша — десь наполовину менша. Розташовані вони були парами, приблизно за метр одна від одної. Не зовсім паралельні. Права пара смужок була горизонтальна, а ліва — під невеличким кутом.

— Що це таке? — вказав на них Фок, і Рако нахилився ближче.

— Не знаю. Я ж кажу, в тому пікапі багато чого возили.

— Пікап ще тут?

Рако похитав головою.

— Відігнали у Мельбурн. Зараз його вже, мабуть, вимили — на продаж або на брухт.

Фок переглянув світлини, шукаючи кращий ракурс, але не знайшов. Він прочитав решту нотаток. Усе здавалося доволі стандартним. Якщо не враховувати дірку в голові, то в цілому Люк Гедлер був при здоров’ї. Кілька кілограмів зайвої ваги, трохи підвищений холестерин. Ні наркотиків, ні алкоголю в тілі не виявлено.

— А рушниця? — запитав Фок.

— Усі троє, без сумніву, були вбиті з Люкової рушниці. Вона зареєстрована, є всі дозволи. На ній були тільки його відбитки.

— Де він зазвичай її зберігав?

— У сейфі, в клуні у дворі, — сказав Рако. — Набої (принаймні той «вінчестер», що ми знайшли) зберігалися під замком окремо. Схоже, до безпеки він ставився серйозно.

Фок кивнув, слухаючи упіввуха. Він читав звіт по відбитках на рушниці. Шість чітких овалів з візерунком за-витків і ліній. Два відбитки не такі виразні, трохи змазані, але можна стверджувати, що це великий палець лівої руки і мізинець правої руки Люка Гедлера.

— Відбитки чудові, — сказав Фок.

Рако вловив його тон. Звів очі від своїх нотаток.

— Ага, дуже чіткі. Щойно їх виявили, переконувати вже нікого не довелося.

— Неймовірно чіткі, — сказав Фок, через стіл посунувши звіт до Рако. — Та чи не занадто? Хлопець начебто щойно порішив свою родину. Мав би пітніти й труситися, як пияк. Таку чіткість не завжди отримаєш, знімаючи відбитки в дільниці.

— Чорт, — нахмурився Рако на роздруківку. — Цілком може бути.

Фок перегорнув сторінку.

— А що криміналісти знайшли в будинку?

— Та все. Здається, половина містечка у них там побувала в той чи інший час. Зо двадцять різних відбитків, і це не враховуючи часткових, а ще волокна. Я не кажу, що Карен нехлюйка, але ж це ферма з малими дітьми.

— Свідки?

— Останнім Люка бачив живим отой його приятель — Джеймі Салліван. У нього ферма на східній околиці міста. Люк допомагав йому відстрілювати кролів. Приїхав по обіді, близько третьої, поїхав десь о пів на п’яту, наскільки пам’ятає Салліван. А так у Гедлерів тільки один сусіда, який міг щось бачити. Він у той час був у себе в маєтку.

Рако потягнувся до звіту. Фок відчув важкий камінь у шлунку.

— Цей сусіда — химерний дядько, — провадив Рако. — Злий старий покидьок. Не знаю, що це нам дає, але Люка він терпіти не міг. Під час допиту з поліцією співпрацювати не хотів.

— Мел Дікон, — сказав Фок. Старався говорити спокійно.

Рако здивовано звів на нього очі.

— Щира правда. Ви його знаєте?

— Ага.

Рако почекав, але Фок нічого не додав. Мовчання розтягнулося надовго.

— Ну, хай там як, — нарешті промовив Рако, — він там живе з небожем — з хлопом на ім’я Грант Дау, якого в той час удома не було. Дікон каже, що нічого не бачив. Можливо, чув постріли, але не звернув уваги. Подумав, це для ферми нормально.

Фок лише брови звів.

— Справа в тому, що це, можливо, й не має значення — бачив він щось чи ні, — сказав Рако, дістаючи планшет і стукаючи по екрану. З’явилася нечітка картинка. Вона була настільки непорушна, що лише за хвилину Фок збагнув: це відео, а не фото.

Рако передав планшет йому.

— Це запис камери стеження з Гедлерової ферми.

— Ви жартуєте, — Фок вибалушив очі на екран.

— Тут нічого особливого. Якість ненабагато краща, ніж у тих камерах, що в дитячих ставлять, — мовив Рако. — Люк установив її приблизно рік тому, після цілої низки крадіжок обладнання. Такі є тут у кількох фермерів. Записує цілодобово, завантажує відео на домашній комп’ютер; якщо не зберігати вручну, за тиждень запис стирається.

Камера, схоже, була встановлена вгорі перед найбільшою клунею. Спрямована була у двір, щоб знімати всіх, хто заходить чи виходить. У кадр потрапляв один бік будинку, а у верхньому куті екрана було видно тоненьку смужку під’їзної доріжки. Рако прокрутив запис, поки не знайшов потрібні кадри, й поставив на паузу.

— О’кей, це по обіді в день убивства. Можете потім передивитися цілий день, якщо схочете, але картина така: вранці родина по черзі роз’їжджається. Люк виїжджає на своєму пікапі зразу по п’ятій — наскільки я зрозумів, їде на своє поле. По восьмій Карен, Біллі й Шарлотта їдуть у школу. Вона там працювала на півставки у дирекції, а Шарлотта ходила в ясла при школі.

Рако стукнув по екрану, вмикаючи запис. Передав Фокові навушники й увіткнув їх у планшет. Звук був поганий і глухий: у мікрофон бився вітер.

— Удень нічого не відбувається, — вів далі Рако. — Повірте, я передивився весь запис без прискорення. Ніхто не заходить і не виходить аж до 16.04, коли додому повертається Карен з дітьми.

У кутку екрана прокотився і зник блакитний комбі. Зображення було під кутом, тож виднівся тільки капот і колеса. Фок устиг помітити передній номерний знак.

— Можна й цифри розібрати, якщо зупинити і збільшити, — сказав Рако. — Понад сумнів, це машина Карен.

Крізь тріскотіння запису Фок почув, як грюкнули дверцята машини — спершу одні, а за секунду і другі. Рако знову постукав по екрану. Зображення стрибнуло.

— Далі майже цілу годину тихо — знову ж таки, я перевіряв — аж до… ось. 17.01.

Натиснувши пуск, Рако дав планшет Фокові. Кілька довгих секунд усе було непорушне. Потім у кутку мигнув якийсь обрис. Сріблястий пікап був вищий за комбі, тож його видно було тільки від фар і нижче. Можна було розгледіти і номерний знак. І знову машина промайнула й менш як за секунду зникла.

— Це Люкова, — мовив Рако.

Картинка на екрані застигла, хоча запис не зупинявся. Знову почувся грюкіт дверцят невидимої машини, потім двадцять нестерпних секунд — нічого. Знагла у вухах у Фока гримнув глухий постріл, і він здригнувся. Карен. Фок відчув, як у грудях закалатало серце.

Таймер цокав, але картинка не змінювалася. Минуло шістдесят секунд, потім дев’яносто. Фок зловив себе на тому, що затамував подих, немов сподіваючись на інакший кінець. У ту мить він почував водночас розчарування і вдячність, що звук такий поганий. Крик Біллі Гедлера, мабуть, переслідував би його все життя. Коли гримнув другий постріл, це було майже полегшення. Фок моргнув.

Досі ніякого руху. Аж за три хвилини й сорок сім секунд після того, як пікап з’явився вперше, він прогуркотів геть у кутку екрана. Чудово було видно задні колеса, низ кузова й номерний знак машини Люка Гедлера.

— Більше ніхто не з’являється протягом тридцяти п’ятьох хвилин, аж до приїзду кур’єра, — сказав Рако. Фок віддав йому планшет. У вухах досі відлунювали глухі постріли.

— І після побаченого у вас досі лишаються сумніви? — запитав Фок.

— Пікап належить Люку, але ж не видно, хто за кермом, — озвався Рако. — Плюс інші речі. Набої. Те, що Карен убили на порозі. Пошуки в кімнаті Біллі.

Фок подивився на нього.

— Не розумію. Звідки у вас така впевненість, що то був не Люк? Ви ж навіть не були знайомі.

Рако знизав плечима.

— Це я знайшов дітей, — сказав він. — Побачив, у якому стані залишило Біллі Гедлера те чудовисько, яке його вбило, і тепер уже ніщо не зможе стерти тієї картини. Я хочу пересвідчитися, що правосуддя здійснилося. Знаю, це здається божевіллям, і… слухайте, цілком можливо, що це і справді вчинив Люк. Я це визнаю. Але якщо лишається бодай крихітний шанс, що це зробив хтось інший і уникнув покарання…

Похитавши головою, Рако зробив великий ковток пива.

— Знаєте, дивлюся я на Люка Гедлера — на поверхні він начебто мав усе: чудову дружину, двох діточок, непогану ферму, пошану громади. І як така людина може одного дня раптом перемінитися й знищити свою родину? Це безглуздо. Просто не уявляю, щоб хтось такий, як він, міг отаке вчинити.

Фок потер долонею вуста й підборіддя. Шкіра кололася. Слід поголитися.

«Люк брехав. Ти брехав».

— Рако, — промовив він. — Ви дечого не знаєте про Люка.