Посуха

Розділ тридцять перший

Рако протримав Дікона в кімнаті для допитів ще двадцять хвилин, розпитуючи про Фокову зіпсовану машину, але тут усе було безнадійно. Зрештою, зробивши йому попередження, відпустив старого.

Узявши ключі від поліційної машини, Фок почекав за рогом дільниці, поки Дікон поїде. Вичекавши ще п’ять хвилин, він повільно рушив на Діконову ферму. Знак пожежної небезпеки на дорозі й досі попереджав, що рівень дуже високий.

Біля вицвілої таблички з претензійною назвою «Володіння Діконів» він звернув і поторохтів гравійною під’їзною доріжкою. Кілька обшарпаних овець, побачивши його, з надією підвели голови.

Маєток містився на пагорбі, з якого відкривався такий краєвид, аж подих перехоплювало. Праворуч удалині, за неглибокою долиною, Фок ясно бачив домівку Гедлерів. Мотузки для білизни сплелися, як павутиння, а кілька садових лавочок нагадували лялькові меблі. Двадцять років тому, зрідка навідуючи Еллі, він обожнював цей краєвид. А зараз просто не міг на це все дивитися.

Фок зупинився під перехнябленим сараєм, коли Дікон саме намагався замкнути машину. Руки в старого трусилися, і він впустив ключі в куряву. Схрестивши руки, Фок спостерігав, як старий повільно згинається, щоб їх підняти. Діконів пес підбіг до господаря й загарчав у бік Фока. Старий звів погляд. Агресія на обличчі вперше поступилася чомусь іншому. Виснаженню і збентеженню.

— Я щойно з поліції, — сказав Дікон не дуже впевнено.

— Ага. Ще б пак.

— То чо’ тобі треба? — Дікон випростався, наскільки це було можливо. — Зібрався натовкти пику літній людині, поки ніхто не бачить? Ти — боягуз.

— Не збираюся я марнувати на вас гарний хук, який покладе край моїй кар’єрі, — сказав Фок.

— Тоді чо’ тобі?

Гарне питання. Фок подивився на Дікона. Два десятиліття цей чоловік затьмарював його життя. Він був для нього бабаєм, моторошним привидом, чудовиськом під ліжком. Зараз, стоячи навпроти нього, Фок і досі відчував гнів, але до нього домішувалося ще щось. Не жалість, точно не жалість.

І тут Фок збагнув, що почувається обдуреним. Він надто довго відкладав битву з драконом, і за цей час дракон змалів і змарнів, і битва вже не буде чесною. Фок зробив крок уперед, і на мить у Діконових очах майнув переляк. Фока прошив сором. Він відступив. Що він узагалі тут робить?

Він подивився Діконові в очі.

— Я не причетний до смерті вашої доньки.

— Брехло, у тій записці було твоє прізвище. Твоє алібі — казочка…

Знову його слова бриніли глухо, як завчені.

— А вам звідки знати? — перебив Фок. — Діконе? Скажіть-но. Звідки у вас завжди була така упевненість, що ми з Люком не були разом, коли вона загинула? Бо, скажу я вам, виникають підозри, що ви про той день знаєте набагато більше, ніж розповіли.

Коли Мел Дікон повернувся додому, вечерею там і не пахло, тож він спалахнув від роздратування. У вітальні на старому коричневому дивані лежав його племінник, заплющивши очі й поставивши на живіт бляшанку пива. Горлало радіо — передавали крикет. Австралійці добивали Південну Африку.

Дікон скинув з дивана Грантові ноги в черевиках, і небіж розліпив одне око.

— Навіть клятого чаю ще ніхто не поставив? — запитав Дікон.

— Еллі ще не прийшла зі школи.

— А ти сам не міг, лінивий ти виродку? Я цілісінький день прововтузився з тими вівцями.

— Це робота Еллі, — знизав плечима Грант.

Дікон крекнув, але небіж мав рацію. Це робота Еллі. Він узяв собі пиво з коробки у Гранта під боком і пішов у глибину будинку.

У доньчиній кімнаті було стерильно чисто. Вона неначе тихо відгородилася від хаосу, що панував у решті будинку. Зупинившись у дверях, Дікон ковтнув пива. Його очі бігали кімнатою, як жуки, але він не наважувався увійти. Стоячи на порозі цієї бездоганно чистої спальні, він відчував якусь дивну невідповідність. Незакріплена нитка. Тріщина в асфальті. Картинка була ідеальна, але якась неправильна.

Очі його метнулися до білого стовпчика ліжка, й Дікон нахмурився. У дереві була крихітна кругла вм’ятина, і фарба в тому місці тріснула і злущилася. Внизу, на рожевому килимі, виднілося невеличке нерівне коло, добре відмите, але все одно трішки темнішого відтінку. Майже непомітно, але якщо придивитися…

Дікон відчув холодок у животі, неначе там лежав крихітний м’ячик. Дивився на тиху кімнату, на вм’ятину, на пляму, а алкоголь уже розносив його венами перші сплески гніву. Донька вже мала бути вдома, але досі не повернулася. Стиснувши в руці пиво, Дікон чекав, доки його прохолодна вагота подіє заспокійливо.

Згодом він скаже поліції, що саме в цю мить відчув: щось негаразд.

Фок пильно дивився на батька Еллі.

— Може, вам і вдалося всіх переконати, що у справі Гедлерів ваші руки чисті, — сказав Фок, — але вам щось відомо про те, що сталося з вашою донькою.

— Стеж за своїми словами, — озвався Дікон голосом тихим і напруженим, як стиснена пружина.

— Це тому вам завжди так кортіло повісити смерть Еллі на мене? Якщо під рукою не буде підозрюваного, люди почнуть його шукати. І хтозна, що вони розкопають, якщо серйозніше візьмуться за вас. Недбальство? Насильство?

Старий кинувся на Фока з несподіваною силою і, заскочивши його зненацька, збив на землю. Брудна Діконова рука втиснулася йому в обличчя. Пес намотував кола, шалено гавкаючи.

— Я ти’ тельбухи випущу, — горлав Дікон. — Ще одне таке слово — і я ти’ випатраю, як тварину. Я її любив. Чув мене? Я любив ту дівчину.

У Люка Гедлера калатало серце. Уже поклавши руку на радіо, він завмер: Південна Африка мало не забила у ворітця. Але відбивайло впорався, паніка минула, і Люк вимкнув радіо.

Рясно побризкавши голі груди одеколоном, він відчинив шафу. Автоматично потягнувся до сірої сорочки, яку вона колись похвалила. Подивившись на себе у дзеркало, він усміхнувся і почав застібати ґудзики. Йому сподобалося побачене, але з досвіду він знав, що це ще нічого не означає. Ніколи не здогадаєшся, що там робиться в головах дівчат.

От, наприклад, сьогодні. Перед очима виринув образ Еллі, яка притиснула гарячі маленькі вуста до Аарона в класі, й віддзеркалення спохмурніло. Цікаво, це було вперше? Чомусь Люк був певен, що ні. Він відчув гарячу хвилю, дуже схожу на ревнощі, й різко мотнув головою. Чи йому не байдуже? Та йому до дупи. Але ж, Господи, іноді Еллі Дікон поводиться, як справжнє стерво. Ігнорує його, а тоді біжить до Аарона. Ні, йому все одно, але ж, Божечки, одного погляду досить, щоб зрозуміти: у когось серйозні проблеми.

Довгі Діконові пальці боляче втиснулися Фокові у щоку, й Фок ухопив старого за зап’яток, щоб відштовхнути. Перекинув Дікона горічерева й, підвівшись, відійшов. Усе закінчилося за декілька секунд, але вони обоє засапалися: в крові грав адреналін. Дікон дивився на Фока знизу вгору, в кутиках його рота зібралася біла піна.

Фок нахилився над ним, не звертаючи уваги на пса, який вищирив зуби. Постояв так над хворим старим, який лежав на землі. Згодом він себе за це ненавидітиме. Але тої миті йому було байдуже.

Заки Аарон дістався додому, в нього вже руки боліли від ваги ящика з рослинами, але на обличчі й досі грала усмішка. Гарний настрій псувало тільки слабеньке відчуття жалю. Може, слід було піти за Еллі? Люк би вчинив саме так, подумалося йому. Підтримував би розмову й урешті-решт переконав сходити випити з ним «коли».

Нахмурившись, він опустив ящик на ганок. Виходячи з класу, Еллі точно всміхнулася Люкові. Останнім часом вони практично не розмовляють, але в неї для нього знайшлася усмішка?

Потому як Еллі пішла, Аарон уже приготувався, що друг, вишкірившись, не втримається від шпички, одначе Люк лише звів брови.

— Ти обережніше з цією, — тільки й сказав він.

Аарон запропонував піти на центральну вулицю потусуватися, але Люк похитав головою.

— Вибач, чувак, мені треба в одне місце.

Еллі також сказала, що зайнята. Чим? — стало цікаво Аарону. Якби їй треба було на роботу, вона б так і сказала, правильно? Він постарався не думати про те, що роблять двоє його друзів без нього.

Натомість, щоб чимось себе зайняти, він дістав вудки. Пішов на річку. Угору по річці, де краще клює. А можна піти до камінного дерева, подумалося йому зненацька, раптом Еллі там? Він повагався. Якби вона хотіла з ним побачитися, так би й сказала. Але її так важко зрозуміти! Може, якби вони провели більше часу наодинці, вона б зрозуміла. Їй буде добре з ним. Якщо він не в змозі навіть у цьому її переконати, у когось серйозні проблеми.

— Гадаєте, це я того дня убив вашу доньку? — мовив Фок, дивлячись на Дікона згори вниз. — Гадаєте, тримав її під водою, поки вона не втопилася, а потім стільки років брехав усім, навіть власному татові?

— Не знаю я, що сталося того дня.

— А я думаю, знаєте.

— Я її любив.

— Коли це, — промовив Фок, — любов заважала кривдити?

— То в біса просвітіть мене. На шкалі від нуля до в’язниці, наскільки ви в лайні? — горлав Рако на тому кінці лінії. Фок збагнув, що жодного разу не бачив його сердитим.

— Ні наскільки. Послухайте, все нормально. Облиште, — сказав Фок. Він сидів у поліційній автівці за кілометр від Діконової ферми. На телефоні було вісім неприйнятих дзвінків від Рако.

— Ні наскільки? — перепитав Рако. — Гадаєте, я вчора на світ народився, приятелю? Проти вас подали скаргу. Думаєте, я не здогадуюся, де ви зараз? Думаєте, я тупий селюк, який два плюс два скласти не може?

— Що? — вигукнув Фок. — Ні, Рако, друже, звісно, ні.

Його самого приголомшила власна неспроможність тримати себе в руках. Відчуття було неприємне, наче він одягнув чужу машкару.

— Ви зриваєтеся з місця, щойно закінчується допит (до речі, я знаю, що ви підслуховували), і я з вашого голосу чую, що ви поїхали до Дікона. На поліційній машині. І це не нормально, ясно? Наскільки пам’ятаю, поки що тут керую я, і якщо ви залякували людину, яка і так уже подала скаргу, Боже правий, ви в халепі, приятелю.

Запала довга мовчанка. Фок уявив, як Рако міряє кроками дільницю, а Дебора й Барнз дослухаються до розмови. Фок зробив кілька глибоких вдихів. Серце й досі калатало, але до нього вже почав повертатися здоровий глузд.

— Ніякої халепи, — сказав Фок. — Вибачте. Я просто на якусь хвилю зламався. Раптом що — беру все на себе, на вас це не окошиться. Обіцяю.

У трубці так довго стояла тиша, що Фок уже й не був упевнений, чи Рако досі там.

— Послухайте, друже, — сказав Рако тихіше. — Боюся, для вас це занадто. Зважаючи на ваше тут минуле.

Фок похитав головою, хоча його ніхто й не міг побачити.

— Ні. Я ж вам кажу. Це було секундне божевілля. Але нічого страшного не сталося. Принаймні нічого страшнішого.

— Слухайте, ви й так зробили все, що від вас вимагалося. Навіть більше, — провадив Рако. — Ми дуже просунулися — мені б самому такого в житті не вдалося. І я це чудово розумію, приятелю. Але, можливо, час закінчувати. Підключити Клайд. Це я винен — мав би давним-давно це зробити. Це ж не ваша сфера відповідальності. Ніколи не була.

— Рако, друже…

— І ви одержимі Діконом і Дау. Мрієте їх підловити. Неначе вам потрібно повісити на них Гедлерів у помсту за те, що сталося з Еллі…

— Справа не в цьому! Карен записала ім’я Гранта!

— Знаю, але жодних інших доказів немає! І в них є алібі. Тепер уже в обох, — зітхнув Рако на тому кінці. — Дзвінок, який отримав Дікон саме в той час, коли застрелили Гедлерів, дуже схожий на правду. Барнз перевіряє реєстрацію дзвінків, але аптекарка вже це підтвердила. Вона пам’ятає ту розмову.

— Чорт, — вилаявся Фок і провів долонею по голові. — Чому вона раніше цього не згадала?

— Її про це не питали.

Запала пауза.

— Дікон цього не робив, — мовив Рако. — Не вбивав Гедлерів. Розплющте очі, і швиденько. Ви так пильно вдивляється в минуле, що воно вас сліпить.