Посуха

Розділ двадцять четвертий

— Вам пощастило, що ще зберігся запис: за місяць ми зазвичай усе стираємо.

Скотт Вітлем прокручував файли на комп’ютері, поки не знайшов потрібний. Директор відкинувся у кріслі, щоб Фок і Рако бачили екран. Вони сиділи в директорському кабінеті, й за дверима чувся звичний пообідній гамір: понеділок у школі.

— Ось воно. Камера над центральним входом, — мовив Вітлем. Він клацнув мишкою, і на екрані пішло відео. Камера, судячи з ракурсу, була встановлена над широкими вхідними дверима і спрямована на сходи, щоб у кадр потрапляли всі, хто заходить. — Перепрошую, але якість поганенька.

— Нічого страшного. Запис кращий, ніж той, що ми забрали з маєтку Гедлерів, — сказав Рако.

— Все одно об’єктив охоплює тільки маленьку площу, — докинув Фок. — Є у вас ще якісь камери?

Вітлем знову клацнув мишкою, і картинка змінилася.

— Ця — на вчительській стоянці.

Знову зняте з високого ракурсу, відео демонструвало розмитий ряд машин.

— У школі тільки дві камери? — запитав Рако.

— Боюся, що так, — потер Вітлем пальцями: універсальний жест на позначення грошей. — Установили б ще, якби було за що.

— Можна побачити Карен в її останній день? — запитав Фок, хоча в першу чергу шукали не Карен, а Гранта Дау. Дотримавши слова, Фок і Рако декілька годин пресували приятелів Дау, перевіряючи надійність його алібі. Ті стояли на своєму мертво. Нічого іншого Фок і не очікував, проте все одно був розчарований.

Вітлем збільшив зображення стоянки на весь екран.

— Зазвичай Карен приїздила на машині, тож мала потрапити на цю камеру.

Він знайшов потрібний запис і прокрутив його до кінця дня, коли вже закінчилися уроки. На запису без звуку виходили по двоє-троє учні, гигочучи й галакаючи, вільні до завтрашнього дня. Ось у кадрі з’явився стрункий лисань. Підійшов до однієї з машин і відчинив багажник. Якусь мить там копирсався й нарешті дістав величеньку торбу. Закинув на плече й повернувся туди, звідки і прийшов.

— Це двірник, — пояснив Вітлем.

— Що в торбі?

Вітлем похитав головою.

— Я знаю, що всі знаряддя в нього свої. Мабуть, це вони і є.

— Давно він тут працює? — запитав Фок.

— Думаю, років п’ять. Наскільки можу судити, гарний хлопець.

Фок не відповів. Дивилися ще десять хвилин, поки не обмілів потік учнів і на стоянці не стало знову тихо. Коли вже Фок почав утрачати надію, з’явилася Карен.

У Фока перехопило подих. За життя вона, ця мертва жінка, була прегарна. Фок дивився, як вона перетинає екран; біляве волосся розмаялося за плечима. На низькоякісному записі неможливо було розібрати вираз її обличчя. Невисока, але з поставою танцівниці, вона швидко йшла через стоянку з боку ясел, штовхаючи візочок з Шарлоттою.

За три кроки позаду неї з’явився в полі зору Біллі. Фок похолов, побачивши міцненького чорнявого малюка, страшенно схожого на батька. Рако змінив позу і кашлянув. Він на власні очі бачив той жах, який чекає на цього хлопчика.

Біллі ледве тягнув ноги, цілковито захоплений іграшкою, яку тримав у руках. Карен, озирнувшись через плече, беззвучно покликала його, і він побіг її наздоганяти. Вона запхала обох дітлахів у машину, пристебнула, зачинила дверцята. Робила все швидко і спритно. Квапилася? Неможливо було сказати точно.

А Карен на екрані випросталася й на мить застигла спиною до камери, поклавши одну руку на дах машини. Голову вона трішки похилила, піднесла долоню до обличчя. Ворухнула пальцями раз. Удруге.

— Господи, вона плаче? — мовив Фок. — Ану прокрутіть швиденько назад.

У мовчанні передивилися цей шматок ще раз. Тоді втретє і вчетверте. Голова похилена, рука робить два короткі рухи.

— Неможливо сказати, — мовив Рако. — Трохи схоже, що плаче. Але з таким самим успіхом вона може чухати носа.

Цього разу запис не зупиняли. Карен підвела голову, здається, глибоко зітхнула, відчинила водійські дверцята й сіла в машину. Задом вирулила зі свого паркомісця й поїхала геть. Знову стоянка спорожніла. Час на записі засвідчив, що Карен і її синові залишилося жити менш як вісімдесят хвилин.

Далі відео дивилися, перемотуючи великі шматки, на яких ніхто не заїжджав і не виїжджав. За десять хвилин після Карен з’явилася шкільна секретарка, потім хвилин сорок нічого не відбувалося. Нарешті один по одному почали виходити до машин учителі. Вітлем називав усіх по черзі. Повернувся двірник, поклав торбу назад у багажник і поїхав геть одразу по четвертій тридцять.

За деякий час на стоянці лишилася одна машина — Вітлемова. Знову перемотали запис уперед. Трохи по сьомій на екрані з’явився і сам Вітлем. Ішов повільно, похиливши голову й зігнувши широкі плечі. Директор, який сидів поряд з Фоком, видихнув. Запис він переглядав, зціпивши зуби.

— Важко на це дивитися, — мовив він. — На той час мені вже подзвонили копи з Клайда і сказали, що Карен і Біллі мертві.

На екрані Вітлем сів у машину і, кілька разів заглухнувши, нарешті здав назад і поїхав геть. Подивилися запис ще хвилин десять. Грант Дау на екрані так і не з’явився.

— Тоді я пішла, — гукнула Дебора з приймальні, припасовуючи на плечі сумочку. Хвильку почекала, але у відповідь отримала тільки нерозбірливе кректання. Фок, звівши очі, усміхнувся до неї. За останні дні її ставлення до нього дещо потепліло, а справжній прорив стався, коли вона, роздаючи всім каву, принесла і для нього теж. Фок підозрював, що сержант провів з нею розмову.

Рако і констебль Барнз навіть не ворухнулися, коли вхідні двері зачинилися. Усі троє сиділи за столами, втупившись у монітори, на яких миготіло зернисте відео. Забравши зі школи всі записи з обох камер, Фок з Рако поїхали в місто.

У Ківарі, розповів сержант Фокові, є три камери. Одна біля пабу, друга біля міськради і третя над дверима аптечного складу. Зібрали записи з усіх трьох.

Барнз, позіхнувши, потягнувся, піднявши дебелі руки до стелі. Фок уже приготувався слухати його нарікання, одначе констебль без жодного слова знову повернувся до екрана. Барнз не був знайомий ані з Люком, ані з Карен, як він сам розповів Фокові, але за кілька днів до смерті Біллі Гедлера давав у школі урок з безпеки на дорогах. У нього на столі й досі стояла листівка з подякою від класу, де серед інших підписався олівцем і Біллі.

Фок і собі притлумив позіхання. Вони вже переглядають записи чотири години поспіль. Фок зосередився на відео зі школи. За ці години він бачив одну-дві цікаві речі. Один з учнів крадькома обдзюрив переднє колесо директорської машини. Вчителька подряпала машину колеги й утекла. Але не було і знаку Гранта Дау.

Натомість він декілька разів передивився записи з Карен. Вона заїжджала й виїжджала того тижня тричі: щодня, крім вівторка (то був її вихідний) і п’ятниці, бо на той час була вже мертва. Всі дні були приблизно однакові, її машина з’являлася приблизно о 8.30. Карен вивантажувала дітей, наплічники й панамки і зникала з поля зору, прямуючи до школи. Приблизно о 15.30 процес повторювався, тільки у зворотному порядку.

Фок дивився, як вона рухається. Як нахиляється щось сказати Біллі, поклавши руку йому на плече. Він не бачив її обличчя чітко, але уявляв, що вона всміхається до сина. Фок спостерігав, як вона бере на руки Шарлотту, переносячи з машини у візочок. Карен Гедлер, поки їй не вистрелили в живіт, була чудовою жінкою. Давала раду і з дітьми, і з фінансами. Фок упевнився, що Барб мала рацію. Карен би йому сподобалася.

Він, мов одержимий, прокручував і прокручував запис четверга, коли Карен і її сина вбили. Програвав це відео нескінченно, аналізуючи кожен кадр. Здається, вона завагалася на мить, коли підходила до машини? Щось серед бушу привернуло її увагу? Вона стискає долоньку сина міцніше, ніж зазвичай? Фок підозрював, що ганяється за привидами, але продовжував знову і знову крутити запис. Дивлячись на біляву жінку свого покійного друга, він подумки благав її витягнути мобільний і подзвонити за номером, який вона записала на квитанції. Благав себе колишнього відповісти на її дзвінок. Але ні того, ні того не відбувалося. Сценарій залишався незмінним.

Фок уже роздумував, чи не час закінчувати, коли Барнз випустив ручку, яку крутив у пальцях, і випростався на стільці.

— Гей, ану погляньте на це.

Барнз клацнув мишкою, перемотуючи назад зернисте відео. Він проглядав записи з камери над аптекою, яка спрямована була на двері, що вели на склад у звичайнісінькому тихому провулку.

— Що там? Дау? — запитав Фок. Вони з Рако обступили екран.

— Не зовсім, — сказав Барнз, вмикаючи запис. Таймер показував 16.41 четверга. Трохи більш як за годину до того, коли Карен і Біллі Гедлерів знайшли мертвими.

Кілька секунд відео більше нагадувало непорушний фотознімок — нічого, крім безлюдного провулку. Аж раптом промайнув повнопривідний бездоріжник. З’явився — і менш як за секунду зник.

Перемотавши запис, Барнз увімкнув сповільнене відтворення. Коли знову з’явилася машина, він зупинив запис. Картинка була розмита, кут огляду незручний, але це не мало значення. Обличчя водія виднілося чітко. Крізь лобове скло дивився Джеймі Салліван.

Заки Фок і Рако дісталися провулку, вже сутеніло, але там усе одно не було на що дивитися. Барнз добре впорався з завданням, і його відпустили додому. Зупинившись під камерою аптеки, Фок роззирнувся. Вузенька дорога бігла паралельно до центральної вулиці Ківари. З одного боку на неї виходили затиллям агенція нерухомості, перукарня, клініка й аптека. З другого боку серед чагарників було зроблено декілька імпровізованих стоянок. Вони всі були порожні.

Фок і Рако пройшли провулок з кінця в кінець. Це забрало небагато часу. Заїхати в нього можна було з обох боків, а перехрещувався він з дорогами, які вели з міста на схід і на захід. У годину пік це чудовий об’їзний шлях через місто, якщо хочеш уникнути заторів. Але ж це Ківара, подумав Фок, тут не буває заторів.

— То чому ж це наш друг Джеймі Салліван так не хотів, щоб його побачили в місті за двадцять хвилин до вбивства Гедлерів? — відбився від цегли Фоків голос.

— На думку спадає декілька пояснень. І всі малоприємні, — відповів Рако.

Фок звів погляд на об’єктив камери.

— Принаймні тепер ми приблизно знаємо, де він був, — мовив Фок. — Він же міг устигнути дістатися звідси до маєтку Гедлерів, правда?

— Та звісно, міг.

Прихилившись до стіни, Фок задер голову. Цегла випромінювала всотану за день спеку. Фок почувався геть виснаженим. Він заплющив повіки — очі були мов піском засипані.

— Отже, у нас є Джеймі Салліван, який запевняє, що дружив з Люком, але бреше, де був того дня, і при цьому потрапляє на камеру за годину до того, як його друга застрелили, — сказав Рако. — А ще у нас є Грант Дау, який визнає, що терпіти не міг Люка, але має залізне алібі, та при цьому небіжчиця навіщось записала його ім’я.

Фок, розплющивши одне око, поглянув на сержанта.

— Не забувайте ще про водія загадкового білого пікапа, який міг бачити (а міг і не бачити) Люка на перехресті, коли той двадцять років тому повертався з річки на велосипеді, — мовив Фок.

— І це також.

Довгу хвилю вони стояли мовчки, вдивляючись у провулок, неначе там може з’явитися відповідь.

— Дідько, — нарешті буркнув Фок, відірвавшись від стіни й випроставшись. Це було нелегко. — Будемо працювати методично. Спершу знову викличемо Саллівана й запитаємо, як він у біса потрапив на камеру в провулку. Я вже по горло ситий його відмовками.

— Зараз? — запитав Рако. Очі в нього почервоніли — він утомився не менше за Фока.

— Завтра.

Коли вони вузьким проїздом поверталися на центральну вулицю, у сержанта задзвонив телефон. Рако зупинився на тротуарі, щоб вивудити його.

— Це моя дружина. Даруйте, треба відповісти, — він приклав телефон до вуха. — Привіт, красуне.

Вони зупинилися перед гастрономом. Фок, махнувши головою на двері, жестом показав, що піде й купить попити. Рако вдячно кивнув.

Усередині було прохолодно й тихо. Фактично це було те саме місце, де працювала Еллі, вечорами вистукуючи на касовому апараті ціну молока й цигарок. Коли знайшли її тіло, у вікнах молочного бару повісили плакати з її світлиною, щоб зібрати гроші на похорон.

Усередині все змінилося з тих часів майже невпізнанно. Але Фок досі пам’ятав, як шукав будь-який привід, щоб прийти потеревенити з Еллі, поки вона стоїть за прилавком. Як витрачав усі свої гроші на речі, що були йому геть не потрібні.

Старезні холодильники замінили на відкриті охолоджувачі, й Фок затримався біля них, відчуваючи, як вистигає розпалена шкіра. Але нутро й досі палало, неначе в гарячці. Нарешті Фок узяв дві пляшки води й обрав собі на вечерю трохи закручений по краях бутерброд з шинкою та сиром і запакований кекс.

Фок розвернувся, щоб віднести покупки на касу, й застогнав, угледівши там ще одне знайоме обличчя. Він не бачив власника гастроному з часів, коли вони обидва сиділи за партою в одних і тих самих задушливих класах.

Чоловік дещо облисів, але важкі риси обличчя майже не змінилися. Він був з дітей, які туго думають, зате швидко спалахують, пригадав Фок, відчайдушно силкуючись видобути з пам’яті його ім’я. Він підозрював, що час до часу цей хлопець ставав мішенню для Люкових жартів, а Фок, до його сорому, ніколи й не думав утрутитися. Зараз, підходячи до каси й викладаючи покупки, він змусив себе усміхнутися.

— Як справи, Іяне? — запитав він, останньої миті пригадавши ім’я однокласника, й дістав портмоне. Іян якось там. Вілліс.

Вілліс витріщався на покупки, наче забув, що саме слід з ними робити.

— Тільки оце, дякую, приятелю, — мовив Фок.

Продавець, нічого не відповівши, задер голову й поглянув мимо Фока.

— Наступний, — гукнув він дзвінким голосом.

Фок озирнувся. У крамниці більше не було ані людини. Фок знов обернувся до каси. Вілліс і далі підкреслено витріщався в нікуди. Фока накрила гаряча хвиля роздратування. І ще чогось, дуже схожого на сором.

— Ну ж бо, приятелю. Я не збираюся завдавати тобі прикростей. Куплю оце — і мене вже немає, — знову заговорив Фок, підсуваючи свою майбутню вечерю ближче до каси. — І нікому не скажу, що ти мене обслужив, чесне скаутське.

Чоловік так і витріщався мимо нього.

— Наступний.

— Ти серйозно? — Фок відчув у власному голосі гнів. — Місто здихає, а ти можеш собі дозволити послати покупця подалі?

Продавець, відвівши погляд, переступив з ноги на ногу. Фок думав, чи не забрати покупки, просто залишивши гроші на прилавку, коли Вілліс розтулив рота.

— Я чув, що ти повернувся. Менді Вейзер каже, ти чіплявся до дітей у парку, — промовив він, намагаючись додати в голос бридливості, але не в змозі приховати зловтіхи.

— Жартуєш? — зронив Фок.

Колишній однокласник похитав головою, знову перевівши погляд у нікуди.

— Тож я не збираюся тебе обслуговувати. Ні сьогодні, ні в будь-який інший день.

Фок витріщився на нього. Чоловік, мабуть, двадцять років чекав, щоб хоч раз відчути власну перевагу над кимсь, і не збирався змарнувати такий шанс, збагнув Фок. Він уже хотів почати сперечатися, але стримався. Навіщо витрачати сили?

— Ну й не треба, — Фок так і лишив товари на прилавку. — Щасти, Іяне. Тут у вас тільки на щастя й надія.

Він штовхнув двері, виходячи на спеку, й навздогін йому забринів дзвоник.

Рако, сховавши телефон, побачив Фокові порожні руки, потім вираз на його обличчі.

— Що сталося?

— Передумав.

Рако глянув на крамницю, перевів очі на Фока — й нарешті до нього дійшло.

— Хочете, я з ним побалакаю?

— Ні, облиште. Але дякую. Побачимося завтра. Розробимо план на Саллівана.

Фок розвернувся, засмучений через сутичку в гастрономі більше, ніж хотілося визнавати. Раптом закортіло забратися звідси подалі, хоча попереду на нього чекав тільки довгий вечір у крихітному номері над пабом. Рако ще раз глянув на крамницю, явно відчуваючи спокусу піти посваритися, а тоді перевів очі на Фока.

— Послухайте. Ходімо повечеряємо. У мене, — сказав Рако. — Жінка моя вже багато днів чіпляється до мене, щоб я вас запросив.

— Ні, чесно, все нормально…

— Приятелю, мені що з вами зараз сперечатися, що потім з нею. З вами я хоч маю шанс на перемогу.