Посуха

Розділ тридцять шостий

За дев’яносто хвилин Фок і Рако роздивлялися школу з передніх сидінь поліційної машини без розпізнавальних знаків. Вони припаркувалися на узвозі, тож з висоти добре бачили і центральну будівлю, і ігровий майданчик.

Відчинилися задні дверцята машини, й у салон пірнув констебль Барнз. На узвіз він піднявся бігом, тож засапався. Нахилившись між двох передніх крісел, він простягнув долоню, гордовито показуючи два новенькі набої «ремінгтон».

Рако, узявши набій, роздивився його. Кивнув. Набій був тої ж марки, що й кулі, знайдені в тілах Люка, Карен і Біллі Гедлерів. Криміналісти це зможуть підтвердити документально, але поки що й цього досить.

— Набої були замкнені в підсобці двірника, як ви й казали, — мало не стрибав на сидінні Барнз.

— Нескладно було проникнути? — поцікавився Фок.

Барнз спробував зробити скромне обличчя, але йому не вдалося.

— Я пішов просто до двірника. Сказав, що це «стандартна перевірка». Ліцензія, техніка безпеки. Він одразу мене впустив. Отак просто. Я там знайшов стільки порушень, що він нікому й словом не обмовиться. Я сказав, що заплющу на це очі, якщо він усе владнає до наступної перевірки. Він мовчатиме.

— Молодчина, — похвалив Рако. — Досить буде, якщо він декілька годин не казатиме Вітлему. Підтримка з Клайда буде тут за сорок хвилин.

— Не розумію, чому не можна просто зайти і схопити покидька, — пробуркотів Барнз із заднього сидіння. — Клайд нічого не зробив — і отримає всі лаври.

Рако озирнувся.

— Ми свої лаври теж отримаємо, приятелю, не хвилюйся, — сказав він. — А їм багато слави не дістанеться за те, що зроблять трус у нього вдома й арештують усі його банківські виписки.

— Тоді не можу дочекатися, — мовив Барнз.

— Ага, я теж, — озвався Фок.

Усі троє знову втупилися в будівлю вдалині. Пролунав дзвоник, відчинилися двері. Випірнула зграйка дітлахів, розбіглася гурточками, насолоджуючись тимчасовою свободою. Позаду дітей Фок угледів постать, яка прихилися до одвірка. На голові капелюх, у руці горнятко кави, на тлі сорочки видніється червона смужка краватки. Скотт Вітлем. Фок відчув, як на задньому сидінні совається Барнз.

— П’ятдесят тисяч. Невже за таке можна вбити трьох людей? — зронив Барнз.

— Справа тут не стільки у грошах, не думай, — озвався Фок. — Над гравцями на взір нього завжди щось тяжіє. Скільки разів я бачив, як швидко вони стають безрозсудними! Кожна наступна ставка для них — другий шанс. Питання в тому, що тяжіє над Вітлемом.

— Та байдуже що. Такого нічим не виправдати, — сказав Барнз.

— Не виправдати, але з грошима завжди так, — мовив Фок. — Вони провокують на жахливі вчинки.

Вітлем стояв на порозі школи, обіруч стискаючи горнятко. Знову здійнявся вітер. Вітлем відчував, як до спітнілої шкіри липне курява. Перед ним на ігровому майданчику верещали й бігали дітлахи, а він міркував, чи можна вже зітхнути з полегшею. Ще кілька днів — і Фок поїде, а якщо пощастить, то й швидше. Зітхне тоді, вирішив Вітлем. Не раніше.

Ще кілька місяців. Не висовуватися, сподіватися на удачу — і можна буде зникнути на новій роботі на півночі. Він не міг до кінця повірити, що стільки протримався. Він мало не дістав інфаркт, коли Рако сказав, що є записи камери з ферми Гедлерів. Вітлем гадки не мав, що в маєтку Гедлерів була камера, отож обливався холодним потом, сидячи між двох копів і вважаючи, що його от-от викриють.

Слід забиратися звідси. Треба переконати Сандру дати йому останній шанс. Він ще раз усе почне з нуля — і цього разу покине грати. Він пообіцяв. Сказав їй про це вчора ввечері, крізь сльози відчуваючи, що вперше каже це всерйоз. Вона мовчки дивилася на нього. Вона вже чула це й раніше. Але цього разу треба, щоб вона повірила. Ба більше, сказав він собі, треба дотримати слова. Зупинитися. Адже на цей раз на кону стоїть стільки, що він просто не може програти.

На саму думку про це у нього замлоїло в животі. Сандра так хвилюється, але вона й гадки не має, який дамоклів меч насправді навис над ними. Для неї головна проблема — те, що банківський рахунок завжди в мінусі. Що соромно щотижня купувати харчі в кредит. Що доводиться замилювати людям очі за допомогою орендованих будинків і куплених на виплат кавоварок. Сандра бачить щоденні проблеми, але не знає повної картини. Не відає про цілий хвіст боргів, який тягнеться з самого Мельбурна. Гадки не має, яке жахіття уготоване їй і доньці в тому разі, якщо Вітлем не розплатиться.

Він мало не всміхнувся — мало не вишкірився божевільно на думку про те, чи не розповісти їй правду. Та якщо вона дізнається бодай про цвяхомет, тікатиме на північ на всі лопатки.

Повідомлення доставили йому додому. Тут, у Ківарі. Двоє мельбурнських качків на стероїдах особисто припхалися на його охайний сільський ґанок, щоб повідомити: босові уривається терпець. Плати. Цвяхомет принесли з собою для наочності. Вітлема паралізувало від страху. Сандра і Данієль були в будинку. З кухні линула лінива розмова дружини й доньки, коли двоє чоловіків тихими голосами детально розписували, що саме вони зроблять з ними, якщо Вітлем не з’явиться з грошима. Це був мов якийсь моторошний саундтрек.

Повідомлення про грант від Освітнього трасту Крослі надійшло за два дні. Лист був адресований особисто Вітлемові, а до листа додавався бланк на отримання гранту. Конверт прийшов у вихідний Карен, тож ліг Вітлемові на стіл нерозпечатаний.

Рішення Вітлем прийняв миттєво. Траст роздає мільйони. Для цих багатеньких покидьків п’ятдесят тисяч — крапля в морі. Вітлем спише гроші на які-небудь туманні послуги, які важко полічити: якісь курси підвищення кваліфікації, мабуть, або програми підтримки. Вони собі поставлять галочку. На якийсь час. А йому більше й не треба. Якийсь час. Він позичить ці гроші, щоб розплатитися з Мельбурном, а потім віддасть… ну, пізніше. Якось. Цього не вистане, щоб покрити всі його борги, навіть близько не вистане, але цього достатньо, щоб перевести подих.

Забираючи гроші, він старався про це поменше думати. Просто вписав замість шкільного рахунку свій особистий. Той, про який не знає Сандра. На бланку він вказав назву школи. Банки не дивляться на назву — тільки на цифри. Він знав, що ніхто не перевірятиме, чи збігаються цифри з назвою. Нормальний план, сказав собі Вітлем. Не чудовий, навіть не добрий, але задовільний. А потім одного пообіддя до нього в кабінет постукала Карен Гедлер, тримаючи анкету від Освітнього трасту Крослі.

Вітлем пригадав вираз її очей і, стиснувши кулака, почав крадькома гатити ним об стіну, поки не розбив кісточки до крові.

Вітлем провів Карен поглядом. Коли за нею зачинилися двері кабінету, він розвернувся разом з кріслом і беззвучно виблював у сміттєвий кошик. Йому не можна у в’язницю. З в’язниці він не зможе сплатити борг, а людям, яким він винен, байдуже до цього. Плати — або заплатить твоя родина. Ось яка угода. Скріплена підписом і печаткою. Вітлем бачив цвяхомет. Вони навіть примусили його помацати. Відчути в руці свинцеву вагу. Плати — або твоя… Ні. Альтернативи немає. Він заплатить. Звісно, він заплатить.

Сидячи самотою в кабінеті, він змушував себе думати. Карен знає. А це означає, що вона, швидше за все, розповість чоловікові — якщо вже не розповіла. Як швидко вона підніме ґвалт? Вона — жінка обережна. У багатьох речах навіть занадто ретельна. Це її сповільнює. Карен Гедлер спершу захоче переконатися на сто відсотків, а тоді вже почне діяти. А от Люк — це зовсім інша історія.

Часу небагато. Вітлем не може допустити, щоб це випливло. Не може допустити, щоб це випливло. Альтернативи немає.

Учбовий день закінчився, а відповіді так і не було. Вітлем тримався, скільки міг, а потім зробив те, що завжди робив у хвилини стресу. Він узяв усю готівку, яку мав, і навіть трішки більше, й пішов у паб до покерних автоматів. Саме там, коли він купався у світлі й металевому дзвоні, до нього прийшов перший натяк на рішення. Як це частенько бувало.

Сидячи сам-один, схований від очей серед покерних автоматів, Вітлем почув голос Люка Гедлера з-за столика за рогом. Він завмер, боячись дихнути й чекаючи, що Гедлер розповість Джеймі Саллівану про шкільні гроші. Був певен, що це ось-ось станеться, але таємниця лишилася нерозкритою. Натомість ці двоє теревенили про кроликів: планували наступного дня поїхати постріляти їх на полях Саллівана. Домовилися про час. Люк візьме свою рушницю. Як цікаво, подумав Вітлем. Можливо, гра ще не закінчена. Ще ні.

Заки в автомат провалилося ще сто доларів золотими монетками, в нього вже визрів приблизний план. Вітлем прокручував і прокручував його у голові, поки той не обріс м’ясом. План був нормальний. Не ідеальний. Не певний. Але п’ятдесят на п’ятдесят. А з такими шансами Вітлем згоден ризикувати хоч щодня.

Вітлем дивився, як унизу, на ігровому майданчику, пробігла зграйка дрібних дітлахів, серед них — і його власна донька. На мить йому здалося, що він побачив Біллі Гедлера — уже не вперше. У Вітлема несамохіть сіпнулася голова — неначе зсудомило шию. Йому досі ставало зле на думку про хлопчика. Хоча що вже вдієш.

Біллі не мав там бути взагалі. Вітлем рушив назад у кабінет, стискаючи в розбитому кулаці горнятко. Хлопчика не мало бути вдома. Усе було домовлено. Вітлем сам усе підлаштував. Навмисно відкопав набір для бадмінтону. Після такого досить було крихітної підказки, щоб Сандра подзвонила й в останню мить домовилася, що Біллі прийде до них гратися. Якби дурна хлопчикова мати не скасувала все, не зіпсувала план, Біллі б не постраждав. Вона сама винна.

А Вітлем намагався врятувати хлопчика. Ніхто цього не зможе заперечити. Він зробив ковток кави — і скривився, обпікшись. Відчув, як кава полилася у глотку, наповнюючи все всередині гіркотою.

У Вітлема млоїло в животі, коли він вийшов з пабу, а потім він провів безсонну ніч, шукаючи слабкі місця в своєму плані. Наступного дня він сидів у себе в кабінеті в ступорі, порожніми очима витріщаючись на двері й чекаючи на неминучий стукіт. Карен уже все розповіла. Це точно. Хтось обов’язково з’явиться, тільки поки що не відомо хто. Поліція? Голова шкільної ради? Може, знову сама Карен? Він водночас боявся цього стукоту й жадав його.

Стукіт означатиме, що Карен усе розповіла. Означатиме, що вже запізно. І більше не треба робити те, що Вітлем спланував.

Йому не довелося запитувати себе, чи він це витримає. Він знав, що витримає. Він це довів з тим чуваком у провулку у Футскреї. Чувак не розрахував сили, а він же начебто був професіоналом.

Вітлем уже якось у нього позичав. А потім кредитор затиснув його на парковці, відібрав портмоне й разок дав йому по нирках, щоб краще затямив. У Футскреї, мабуть, він розраховував на той самий ефект. Але розізлився, почав розмахувати ножем і вимагати більше, ніж було домовлено. Усе швидко полетіло шкереберть.

Чувак ледве стояв на ногах — безперечно, був під кайфом. Він почув слово «вчитель» — і недооцінив Вітлемову спортивну підготовку. Погано розрахована атака наразилася на вдалий регбійський блок — і вони двоє з гуркотом повалилися на бетон.

У світлі вуличних ліхтарів зблиснув жовтогарячим ніж, і Вітлем відчув, як його кінчик черконув йому по животу, лишаючи теплий червоний розтин. Накачаний адреналіном і страхом, Вітлем схопив чоловіка за руку з ножем. Викрутив її, наліг усією вагою, націливши лезо на тіло нападника. Чоловік не хотів кидати ножа. Так досі і тримав його, коли лезо ввійшло у його власне тіло. Він слиняво крекнув Вітлемові в обличчя, а той, учитель, так і притискав його до землі, відчуваючи, як кров дедалі повільніше хлюпає на дорогу. Вітлем дочекався, поки кредитор припинить дихати, а потім вичекав ще цілу хвилину.

В очах Вітлема стояли сльози. Тіло тремтіло, і він боявся знепритомніти. Але десь у глибинах нутра ховалася крихітна цятка спокою. Його загнали в кут — і він зреагував. Зробив те, що потрібно. Вітлем, який уже звик до нудотного, запаморочливого відчуття, котре затоплювало його щоразу, як він діставав портмоне, зараз уперше контролював ситуацію.

Тремтячими пальцями він помацав власний живіт. Поріз був неглибокий. Жахливий тільки на вигляд. Нахилившись над своїм нападником, Вітлем двічі ретельно провів реанімаційні заходи, щоб його змазані криваві відбитки засвідчили, що він виконав свій громадянський обов’язок. Відшукавши на сусідній вулиці будинок, у якому горіло світло, він, просячи повідомити в поліцію про пограбування, дав вихід досі стримуваним емоціям. Нападники вже втекли, але будь ласка, приїздіть швидше, людина небезпечно поранена.

Згадуючи про ту приключку (а згадував Вітлем її частіше, ніж очікував), він знав, що то був самозахист. Нова загроза чекає на нього не в провулку, а в кабінеті, зброєю будуть документи, а не ніж, але в глибині душі він відчував, що відмінність невелика. Чоловіку провулку. Карен навпроти за столом. Вони самі його підштовхують. Спонукають діяти. Тут або вони, або він. Вітлем обрав себе.

Закінчився учбовий день. Спорожніли класи та ігровий майданчик. Ніхто не постукав у двері кабінету. Карен ще не повідомила. Він ще може врятувати ситуацію. Зараз або ніколи. Він поглянув на годинник.

Зараз.