Стів Джобс

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ «КСЕРОКС» I LISA Графічні інтерфейси

Apple II перевів компанію з Джобсового гаражу до вершин нової індустрії. Продажі різко зросли з двох із половиною тисяч штук у 1977 році до 210 тисяч у 1981-му. Але Джобс був невгамовним. Apple II не міг мати попит постійно, незважаючи на те, що все в ньому весь час удосконалювалося — від блоку живлення до системного блоку, — і Джобс про це знав. Той комп’ютер завжди буде вважатися шедевром Возняка. А Джобсу потрібен був власний. Окрім того, він хотів, щоби його продукт перевернув світ із ніг на голову.

Спочатку він сподівався, що це зробить Apple III і він стане новим шедевром. Адже у тій машині з’явилося більше пам’яті, на екрані вміщувалося 80 символів, а не 40, як це було раніше, і літери могли бути великими чи маленькими. Потураючи своїй пристрасті до індустріального дизайну, Джобс наказав змінити розмір і форму зовнішнього системного блоку і нікому не дозволяв нічого переробляти навіть після того, як групи інженерів додавали нові деталі до мікросхем. У результаті він отримав комбіновані схеми з поганими з’єднуваннями, які часто не працювали. Коли Apple III почав продаватися у травні 1980 року, він потерпів фіаско. Один з інженерів — Ренді Віґінтон — підсумував: «Apple III скидався на дитину, зачату під час групової оргії, після якої у кожного з учасників боліла голова, але вже був цей виродок і кожен казав: «Це не моя дитина».

До того часу Джобс уже відійшов від Apple III і шукав нові шляхи виробити щось цілковито інше. Спочатку він обдумував ідею сенсорних екранів, але то було надто складно. Він запізнився на одну з демонстрацій нових технологій і був цим занепокоєний, а потім різко обірвав інженерів посеред їхньої презентації своїм безцеремонним «дякую». Вони розгубилися. «Ви хочете, щоби ми пішли?» — запитав один із них. Джобс відповів ствердно і пізніше вилаяв своїх колег за марнування його часу.

Згодом він та Apple винайняли двох інженерів із Hewlett-Packard, щоби ті розробили новий комп’ютер. Назва, яку вигадав для нього Джобс, змусила б задуматися навіть досвідчених психіатрів: Lisa. Інші комп’ютери називалися на честь їхніх дизайнерів, а от Ліза була донькою, яку Джобс покинув і навіть до кінця не визнавав, що ця дитина його.

— Можливо, він зробив це через почуття провини, — казала Андреа Каннінґем, котра працювала у фірмі Реґіса Мак-Кени над піаром проекту. — Нам потрібно було вигадати абревіатуру, щоби не виглядало, що комп’ютер названий так, як і дитина, — Ліза.

Одним із пояснень назви було «Локальна, Інтегрована Значно, Архітектура». Незважаючи на те, що пояснення не мало особливого значення, воно стало офіційним розшифруванням назви комп’ютера. Інженери називали машину «Lisa: найдурніше скорочення». Роками після того, коли я запитав про цю назву, Джобс відповів: «Очевидно, що це було ім’я моєї доньки».

Lisa задумувалася як машина вартістю у дві тисячі доларів, яка б мала 16-бітовий, а не 8-бітовий мікропроцесор, що використовувався у Apple II. Без чаклунства Возняка, котрий все ще тихо працював над Apple II, інженери почали виробляти простий комп’ютер зі звичайним текстовим дисплеєм, не здатним змусити сильний мікропроцесор виконувати інші цікавіші завдання. У Джобса викликало роздратування те, що машина буде такою нудною і нецікавою.

Але був один програміст, який удихав у продукт більше життя, — Білл Еткінсон. Хлопець був докторантом на факультеті неврології й експериментував із наркотиками. Коли йому запропонували працювати в Apple, він відмовився. Але потім Apple вислав йому квиток у один бік, який неможливо було здати, і Білл таки вирішив скористатися ним і дати Джобсу шанс його переконати.

— Ми винаходимо майбутнє, — сказав йому Джобс після тригодинної презентації. — Уяви собі, що ти зловив найбільшу хвилю та осідлав її. Це відчуття п’янить. А тепер уяви, що ти пливеш тими хвилями по-собачому. Не дуже весело та приємно, чи не так? Приєднуйся до нас і переверни світ.

Еткінсон так і зробив.

З кошлатим волоссям та довгими вусами, які не ховали міміки його обличчя, в Еткінсоні поєднувалися Вознякова дотепність із Джобсовою пристрастю до нових чудових продуктів. Першим завданням Еткінсона стала розробка програми, яка б стежила за портфелем акцій, телефонуючи на сервіс Dow Jones. Програма б отримувала вартість акцій і відключалася.

— Мені потрібно було розробити її якнайшвидше, бо вже існувала журнальна реклама для Apple II, де був зображений чоловік, що сидів за столом у кухні і дивився на екран Apple з біржовими графіками цін, а його дружина посміхалася до нього. Але такої програми ще не було, і тому її довелося вигадувати.

Після цього він розробив версію Паскаля для Apple II — комп’ютерну мову вищого рівня. Джобс спочатку заперечував проти її використання, вважаючи, що Бейсик — це те, що потрібно Apple, але якось він сказав Еткінсону: «Оскільки ти такий упевнений, що нам це потрібно, я даю тобі шість днів, щоби ти довів мені те ж». Еткінсон переконав Джобса, і той після цього випадку став поважати Білла.

До осені 1979 року Apple вирощував трьох «поні», які стали б потенційними замінниками робочої конячки Apple II. Серед них — нещасний Apple III і проект Lisa, який уже починав розчаровувати Джобса. Третім на радарі уваги Джобса на той момент перебував маленький піддослідний проект малобюджетної машини, який розробляв Джеф Раскін — колишній професор, учитель Білла Еткінсона. Метою Раскіна було створити недорогий комп’ютер «для широкого загалу» — побутовий пристрій, який би був самостійним елементом із комп’ютером, клавіатурою, монітором, програмним забезпеченням і графічним інтерфейсом. Він намагався переконати своїх друзів з Apple звернутися до передового дослідницького центру в Пало-Альто, який прокладав дорогу подібним ідеям.

Корпорацію «Ксерокс» у дослідницькому центрі Пало-Альто, яка була відома як «Ксерокс PARC», заснували 1970 року, щоби створити благодатну атмосферу для ідей у цифровій сфері. Він мав для цього зручне розташування — практично за три тисячі кілометрів від головного офісу «Ксерокс» у штаті Коннектикут. Серед натхненників був науковець Алан Кей, який притримувався двох істин, котрі були близькими й Джобсу: «Найкращий шлях передбачити майбутнє — це вигадати його» і «Ті, хто серйозно ставиться до свого програмного забезпечення, мають робити своє технічне забезпечення». Кей займався розробкою версії маленького персонального комп’ютера, якого назвав Dynabook і котрим могли б із легкістю користуватися діти. Так, інженери з «Ксерокс PARC» почали розробляти зручний графічний інтерфейс, який би замінив лінії команд і підказки DOS, що ускладнювали візуальне сприйняття. І тоді вони вигадали концепцію робочого столу. На екрані буде багато документів і папок, а мишкою можна буде натискати на ті, які хочеш використовувати.

Графічний інтерфейс користувача — GUI (скорочення від англійського — Graphical User Interface), вимовляється «гуі», — спрощувався іншою концепцією, яку розробили у «Ксерокс PARC»: по-бітове відображення. До того часу всі комп’ютери були символічно орієнтовані. Скажімо, якщо хтось натискав символ на клавіатурі, комп’ютер генерував зображення на екрані. Зазвичай воно було яскраво-зеленого кольору на темному фоні. Оскільки кількість цифр, літер і символів була обмеженою, не займало багато часу, щоби комп’ютер зміг генерувати відповідний код. У побітовій системі, з іншого боку, кожен піксель на екрані в комп’ютерній пам’яті контролюється бітами. Щоби передати щось на екран — скажімо, літеру, — комп’ютер повинен дати команду кожному пікселеві, що він має бути світлим, або ж темним, чи, у випадку кольорового дисплею, певного кольору. Це потребувало значної потужності від комп’ютера, але в результаті користувач отримував красиву графіку, шрифти та захоплююче оформлення комп’ютерного монітору.

Побітове відображення та графічний інтерфейс стали характерними для таких прототипів комп’ютерів від «Ксерокс PARC», як, скажімо, Alto з об’єктно-орієнтованою програмною мовою Smalltalk. Джеф Раскін вирішив, що такі характеристики — це майбутнє комп’ютерів. І він почав спонукати Джобса та інших колег з Apple придивитися до «Ксерокс PARC».

У Раскіна була єдина проблема. Джобс називав його нестерпним теоретиком або ж, використовуючи точну термінологію Джобса, «гімнюком, який ні хріна не вміє». І Раскін завербував свого друга Еткінсона, який тримався протилежного боку Джобсового поділу на геніїв і гімнюків, щоби той переконав Джобса виявити інтерес до справ «Ксерокс PARC». Однак Раскін не знав, що Джобс саме працював над значно складнішою угодою. Фірма «Ксерокс» хотіла фінансувати Apple влітку 1979 року. І Джобс запропонував: «Я дозволю вам інвестувати в Apple мільйон доларів, якщо ви не приховуватимете секретів з PARC». У «Ксерокс» погодилися. Там погодилися показати Apple свої нові технології, а натомість отримали можливість купити 100 тисяч акцій вартістю 10 доларів кожна.

За рік після того, як Apple вийшов на широку публіку, акції «Ксерокс» вартістю у мільйон коштували вже 17,6 мільйона. Але Apple заробив більше на цій угоді. Джобс разом із колегами пішли подивитися на технологію «Ксерокс PARC» у грудні 1979 року, і коли Джобс зрозумів, що насправді побачив небагато, за кілька днів йому влаштували повнішу демонстрацію. Ларі Теслер був одним із науковців «Ксерокс», якого викликали проводити брифінги, і йому дуже лестило те, що він може показати комусь ту роботу, яку його керівники, здавалося, оцінювали не по заслугах. Але інший доповідач — Адель Ґолдберґ — жахнулася, дізнавшись, що їхня компанія хоче поділитися всім найкращим, що має.

— Це було дуже нерозумним і божевільно дурним. Я боролася, щоби не давати Джобсу нічого, — згадувала вона.

Ґолдберґ з’явилася на першому брифінгу. Джобса, Раскіна та керівника команди Lisa Джона Кауча провели у головний вестибюль, де знаходилось Alto від «Ксерокс».

— Ми дуже контролювали, що саме їм показувати, і лише продемонстрували додатки електронної обробки тексту, — сказала Ґолдберґ.

Джобса це не вдовольнило, і він зателефонував у головний офіс «Ксерокс», вимагаючи більшого.

Вони запросили його за кілька днів, і цього разу він прийшов з більшою командою — Біллом Еткінсоном і Брюсом Горном — програмістом Apple, який працював у «Ксерокс PARC». Вони обоє знали, на що саме дивитися.

— Коли я прийшла на роботу, там уже було дуже багато шуму, і мені повідомили, що Джобс із командою знаходяться у конференц-залі, — розповідає Ґолдберґ.

Один з інженерів намагався розважити їх ще кількома стендами із демонстрацією електронної обробки тексту. Але нетерплячість Джобса зростала.

— Давайте вже припинимо це лайно, — дратувався він.

Тому працівники «Ксерокс» провели окреме зібрання, де врадили розкрити секрети, але повільно. Вони вирішили, що Теслер може показати програмну мову Smalltalk, але покаже він лише те, що вони називали «відкритою» версією.

— Це засліпить [Джобса], і він ніколи не дізнається, що не отримав конфіденційної інформації, — так керівник команди переконував Ґолдберґ.

Та вони помилялися. Еткінсон та інші працівники читали деякі документи, написані «Ксерокс PARC», і знали, що зараз їм чогось не договорюють. Джобс зателефонував керівнику «Ксерокс» у головний офіс, щоби поскаржитися. Після цього у Каліфорнії відразу отримали дзвінок із головного офісу у Коннектикуті з вимогою показати Джобсу та його групі все. Ґолдберґ шаленіла.

Коли Теслер і справді показав їм те, що приховувалося раніше, команда Apple була вражена. Еткінсон утупився в екран, роздивляючись кожен піксель настільки близько, що Теслер відчував його дихання у себе на шиї. Джобс скакав навколо і захоплено розмахував руками.

— Він так стрибав, що я навіть сумнівався, чи він побачив усе демо, але він бачив, бо ставив запитання, — пригадував Теслер. — Він наче був знаком оклику після кожного речення, яке я промовляв.

Джобс не міг заспокоїтися, що «Ксерокс» все ще не зробив технологію комерційною.

— Ви сидите на золотій жилі, — кричав він. — Аж не віриться, що «Ксерокс» цим не користується.

На демонстрації Smalltalk ішлося про три чудові особливості. Одна — що комп’ютери можуть з’єднуватися по мережі, друга — як працює об’єктно-орієнтоване програмування. Але Джобс і його команда майже не зважали на ці ознаки, бо їх надзвичайно захопила третя особливість — графічний інтерфейс, який створили за допомогою побітового відображення.

— У мене наче пелена з очей упала, — пригадував Джобс. — Тоді я вже міг бачити майбутнє комп’ютерної індустрії.

Коли зустріч «Ксерокс PARC» за понад дві години завершилася, Джобс відвіз Білла Еткінсона в офіс Apple у Купертіно. Він перевищував швидкість, як перевищували швидкість і його розум та мовлення.

— Ось воно! — кричав він, наголошуючи кожне слово. — Ми мусимо це зробити!

Це стало поворотним моментом, якого він шукав, — комп’ютери з хорошим і доступним дизайном будуть у сучасних оселях людей, а користуватися ними буде так легко, як і кухонними побутовими приладами.

— Скільки часу на це знадобиться? — запитав він.

— Я не впевнений, — відповів Еткінсон. — Можливо, шість місяців.

Це судження було надто оптимістичним, хоч і дуже мотиваційним.

Про візит Apple на «Ксерокс PARC» часто пишуть як про найбільшу крадіжку в історії індустрії. Часом Джобс, пишаючись, підтверджував цей факт. Якось він сказав: «Пікассо говорив: «Хороші митці не копіюють, хороші митці крадуть», — і нам ніколи не було соромно за те, що ми крадемо ідеї».

Інше судження, яке теж часто підтримував Джобс, що інформація, яка просочилася, — це не так крадіжка Apple, як незграбна поведінка «Ксерокс».

— Вони ж копіювальники, які не мали уявлення, що може зробити комп’ютер, — говорив він про керівництво «Ксерокс». — Вони отримали поразку у найбільшій перемозі комп’ютерної індустрії. У «Ксерокс» могла бути вся комп’ютерна індустрія.

Ці два судження були у дечому правдивими, але існували й інші обставини. Між концепцією та створенням пролягала тінь. При втіленні інновацій нові ідеї є лише частиною від цілого. Дієвість також дуже важлива.

Джобс і його інженери значно вдосконалили ідеї графічного інтерфейсу, які вони побачили у «Ксерокс PARC», і потім утілили їх так, як «Ксерокс» ніколи не зміг би втілити. Скажімо, мишка у «Ксерокса» мала три кнопки, була складною, вартувала 300 доларів і погано пересувалася. За кілька днів після другого візиту у «Ксерокс PARC» Джобс відправився у фірму індустріального дизайну IDEO і сказав одному з її керівників — Діну Гуві, що він хоче просту модель з однією кнопкою, яка б коштувала 15 доларів і «щоб вона працювала на кухонному столі і на моїх джинсах». Гуві погодився.

Вдосконалення стосувалися не лише деталей, а й усієї концепції. Мишку у «Ксерокс PARC» неможливо було використовувати для перенесення вікон по екрану. Інженери Apple вигадали такий інтерфейс, що можна було не лише пересувати вікна чи файли, а й кидати їх у папки. У системі «Ксерокс» потрібно було обирати команду для того, щоби щось виконати — чи то зменшити вікно, чи змінити розширення, де був розташований файл. А от система Apple дозволила користувачам перевести робочий стіл у віртуальну реальність, де можна торкатися, маніпулювати, переносити та змінювати місце речей. Інженери Apple працювали в тандемі з дизайнерами та Джобсом, який щодня підбурював їх, аби вдосконалити концепцію робочого столу додаванням гарних піктограм і меню, які б розкривалися з верхньої стрічки. Вони також розробляли можливість відкривати файли і папки подвійним клацанням миші.

І не те, щоби керівники «Ксерокс» проігнорували те, що їхні науковці створили у PARC. Насправді вони намагалися підкреслити це й у процесі довели, чому дієвість така ж необхідна, як і хороша ідея. У 1981 році, перед випуском Lisa чи Macintosh, світ побачив Xerox Star — машину, у якій був їхній графічний інтерфейс, мишка, побітовий дисплей, вікна та робочий стіл. Проте комп’ютер був незграбний (файл зберігався протягом кількох хвилин), дорогий (коштував 16595 доларів у роздрібній торгівлі) і був націлений здебільшого на ринок офісної техніки. Він провалився, адже було продано лише 30 тисяч копій.

Джобс і його команда поїхали у дилерську крамницю «Ксерокс», щоби подивитися на Star, щойно він з’явився. Стів вирішив, що комп’ютер був не вартий їхньої уваги, і сказав колегам, що вони не витрачатимуться на нього.

— Нам стало легше, — пригадував він. — Ми знали, що «Ксерокс» неправильно все зробили, а ми могли зробити правильно і за значно меншу суму.

За кілька тижнів він зателефонував Бобу Бельвілю — одному із дизайнерів технічного забезпечення у «Ксерокс», який розробляв Star.

— Усе, що ти досі робив у житті, — лайно, — сказав Джобс. — Чи не хотів би ти працювати у мене?

І Бельвіль погодився. А згодом погодився і Ларі Теслер.

Входячи в раж, Джобс почав перебирати на себе керування проектом Lisa, який очолював Джон Кауч — колишній інженер HP. Ігноруючи Кауча, він напряму спілкувався з Еткінсоном і Теслером, щоби просунути власні ідеї, які особливо стосувалися графічного дизайну інтерфейсу Lisa.

— Він міг зателефонувати мені о другій ночі чи о п’ятій ранку, — казав Теслер. — Мені це подобалося, але засмучувало мого керівника і команду Lisa.

Джобса попросили припинити такі дзвінки. Він деякий час стримувався, але це тривало недовго.

Важлива подія трапилася, коли Еткінсон вирішив, що фон екрану має бути білим, а не темним. Тоді вони зможуть започаткувати концепцію, яку давно хотіли: «Отримуєш те, що бачиш». Адже те, що було на екрані, згодом можна було побачити й у реальності, роздрукувавши листок.

— Команда відділу виробництва приладів кричала, що це вбивство, — пригадує Еткінсон. — Вони казали, що ми будемо змушені користуватися фосфором, який був менш стійким і більше б моргав.

Тож Еткінсон заручився підтримкою Джобса, який був на його боці. Працівники з відділу виробництва приладів бурчали, але згодом усе переробили.

— Стів не був особливим інженером, але йому добре вдавалося оцінювати можливості людей. Він міг відгадати, чи інженери лише захищалися, чи вони й справді не були впевнені у власних силах.

Одна із можливостей, яку вигадав Еткінсон (і до якої ми нині звикли вже настільки, що рідко замислюємося про неї), — це те, що вікна на екрані перекривалися один одним, щоби верхні вікна прикріплювалися до нижніх. Еткінсон зробив можливим те, що ці вікна рухалися так, ніби ви перебираєте папери на своєму столі і бачите лише ті, які зверху, а нижні виглядають так, наче вони заховані. Звичайно, на комп’ютерному екрані немає нашарувань пікселів на пікселі, як це може видатися, і нижні вікна насправді не ховаються під верхні. Щоби створити цю ілюзію перекритих вікон, потрібно було використовувати коди, які називаються «регіони». Еткінсон просто змусив себе зробити такий трюк, бо йому здалося, що він бачив таку можливість під час візиту до «Ксерокс PARC». Та насправді працівники PARC так і не втілили цього і пізніше похвалили його, сказавши, що були вражені його досягненням.

— Я повірив у силу наївності, — говорив Еткінсон. — Оскільки я не знав як саме це зробити, то зміг це втілити.

Він працював настільки довго, що якось вранці вів свого «Корвета» у повному заціпенінні і ледь не вбився, заїхавши у кемпінг. Джобс одразу поїхав до лікарні провідати Білла.

— Ми дуже хвилювалися за тебе, — сказав він, коли Еткінсон прийшов до тями.

— Не хвилюйся, я все ще пам’ятаю регіони, — посміхнувся Білл.

Джобс мав ще іншу пристрасть — до м’якої прокрутки мишкою.

Документ не має хилитися з боку на бік, коли він прокручується. Натомість він повинен плавно переходити з лінії на лінію.

— Він був непохитним у переконанні, що все в інтерфейсі має справляти хороше враження на користувача, — казав Еткінсон.

Вони також хотіли створити мишку, яка б легко пересувала курсор у будь-якому напрямку, а не лише вліво/вправо/вверх/униз. Для цього потрібно було користуватися шаром, а не двома колесами. Один з інженерів сказав Еткінсону, що таку мишку можна створити за додаткову платню. Обурений Білл розповів про це Стіву. А коли наступного дня прийшов до офісу, то виявив, що Джобс звільнив того інженера. Коли інженер, якого взяли на місце звільненого, познайомився з Еткінсоном, він сказав: «Я можу зробити таку мишку».

Еткінсон і Джобс на певний час стали кращими друзями і часто вечеряли разом у ресторані Good Earth. Однак Джону Каучу та іншим професійним інженерам із команди, яка працювала над проектом Lisa, що були виховані HP, не подобалося Джобсове втручання у справи. Їх також зачіпали Джобсові постійні образи. Існував і конфлікт інтересів. Джобс хотів, щоби Lisa була простою недорогою машиною для масового користування.

— Існувало перетягування канату між такими, як я, котрі хотіли просту машину, і людьми з HP, такими як Кауч, котрі націлювалися на корпоративний ринок, — пригадував Джобс.

Майк Скотт і Майк Маркула хотіли навести порядок у Apple. Тому вони дуже переймалися Джобсовою підривною вдачею. І у вересні 1980 року вони таємно замислили реорганізацію. Джона Кауча зробили єдиним керівником команди, яка працювала над Lisa. Так Джобс утратив контроль над комп’ютером, який назвав на честь своєї доньки. Його також посунули з посади віце-президента з розвитку та маркетингу. Він став невиконавчим головою ради директорів. Ця посада дозволила йому все ще бути публічною особою Apple, але означала, що він не мав оперативного управління. Було боляче.

— Я страшенно розстроївся і почувався покинутим Маркулою, — говорив Стів. — Він разом зі Скотті думали, що я не готовий керувати командою Lisa. Я багато про це розмірковував.