Стів Джобс

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ ПРИХІД СКАЛЛІ Pepsi Challenge

Майк Маркула ніколи не хотів бути президентом Apple. Йому подобалося займатися будівництвом своїх нових будинків, літати на приватному літаку й вести з усіх боків приємне життя з прибутків, які йому приносили акції; він не виявляв бажання розбиратися з конфліктами чи служити духівником для роздутих еґо. Чоловік неохоче взяв на себе цю роль після того, як зрозумів, що змушений витіснити з компанії Майка Скотта. Маркула пообіцяв дружині, що заступить на посаду тимчасово. До кінця 1982-го, майже після двох років його роботи як президента компанії, дружина прямо наказала: «Знайди заміну. Негайно».

Джобс знав, що ще не готовий керувати компанією самостійно, навіть попри те, що якась частина його єства хотіла спробувати. Окрім самовпевненості, йому також було притаманне усвідомлення межі власних можливостей. Маркула розділяв думку Стіва й сказав йому, що той був ще досить необтесаним і незрілим, щоби стати президентом Apple. Тож вони розпочали пошук людей за межами компанії.

Найбільше їм хотілося, щоби цей пост зайняв Дон Естріджа, який побудував відділення персональних комп’ютерів IBM з нуля та створив ПК, який, хоча й Джобс і його команда не визнавали цього, продавався краще за комп’ютер компанії Apple. Дон Естріджа розташував своє відділення в Бока-Ратоні, що у Флориді, заради безпеки винісши його за межі корпоративної ментальності Армонка, що в Нью-Йорку. Як і Джобс, він був цілеспрямованим і вмів надихати, але, на відміну від Джобса, володів здатністю дозволяти іншим уважати, що його прекрасні ідеї належали їм. Джобс полетів до Бока-Ратона із такої пропозицією: річна зарплатня становитиме один мільйон доларів, а за підписання контракту Дон отримає бонус у ще мільйон доларів, — однак Естріджа відмовився. Він був не з тих людей, які можуть перестрибнути на ворожий корабель і приєднатися до лав супротивника. Йому також подобалося бути частиною системи, членом військово-морського флоту, а не піратом. Дона засмучували байки Джобса про те, як той обкрутив телефонну компанію. Коли чоловіка запитували, де він працював, йому приємно було відповідати: «В IBM».

Тож Джобс і Маркула залучили Джері Роша, товариського «мисливця за талантами», до пошуків іншого кандидата на пост президента компанії. Вони вирішили не зосереджуватися на виконавчих директорах, які працювали в сфері технологій; їм потрібна була людина, яка би зналася на споживчому ринку, рекламі й мала так званий корпоративний лиск, який чимало важив на Волл-стріт. Рош поклав око на найкрутішого чарівника того часу в сфері маркетингу, Джона Скаллі, президента відділу Pepsi Co фірми Pepsi Cola, чия рекламна кампанія під назвою Pepsi Challenge стала тріумфом. Коли Джобс виступав перед студентами факультету бізнесу в Стенфорді, то наслухався хороших відгуків про Скаллі, який уже мав зустріч із цими студентами раніше. Тож Стів сказав Рошу, що буде радий зустрітися з цим чоловіком.

Життєвий досвід Скаллі дуже відрізнявся від Джобсового. Його мама була статечною пані з Верхнього Іст-Сайду Мангетгену, яка завше надягала білі рукавички, коли йшла кудись, а тато був поважним юристом на Волл-стріт. Скаллі навчався в школі Св. Марка, згодом здобув диплом бакалавра в Браунівському університеті й магістерський ступінь у Вортонській школі бізнесу. Його кар’єрна драбина пролягала по сходинках компанії Pepsi Co — він розвивався як інноваційний маркетолог і рекламник, не особливо захоплюючись розвитком продукції чи інформаційних технологій.

Скаллі полетів до Лос-Анджелеса, щоби провести Різдво з двома своїми дітьми-підлітками від попереднього шлюбу. Він завів їх до магазину електроніки, де його вразило те, як погано продаються комп’ютери з точки зору маркетингу. Коли діти запитали Скаллі, чого його так це турбує, він відповів, що планує поїхати до Купертіно на зустріч зі Стівом Джобсом. Новина вбила їх наповал. Діти виростали між кінозірок, але Джобс для них був справжньою знаменитістю. Це змусило Скаллі серйозніше розглянути перспективу стати його босом.

Коли Джон приїхав до головного офісу компанії Apple, його здивувала скромність кабінетів і неформальна атмосфера.

— Більшість людей були вдягнуті простіше, ніж обслуговуючий персонал Pepsi Co, — зауважив він.

За обідом Джобс мовчки длубав свій салат, але коли Скаллі сказав, що чимало виконавчих директорів уважає, що комп’ютери приносять більше незручностей, аніж користі, у Стіва відразу ввімкнувся режим проповідника.

— Ми хочемо змінити те, як люди використовують комп’ютери, — сказав він.

У літаку Скаллі коротко підсумував і виклав свої роздуми. Результатом цього став меморандум на вісім сторінок на тему збуту комп’ютерів покупцям і керівникам підприємств. Місцями він був трохи поверхневим, незавершеним, переповненим підкресленими фразами, діаграмами й табличками, але в цьому документі простежувався його новоспечений ентузіазм щодо того, як продавати дещо цікавіше за содову воду. Між його рекомендаціями траплялися такі: «Інвестувати в грамотне розміщення товарів на прилавках, що зачаровувало би покупця можливістю Apple збагатити його життя!». Скаллі все ще не горів бажанням покидати Pepsi, але Джобс заінтригував його.

— Мене захопив цей молодий, імпульсивний геній — і я подумав, що було би класно познайомитися з ним трохи ближче, — пригадував він.

Тож Скаллі погодився зустрітися знову, коли Джобс наступного разу приїде в Нью-Йорк — а це трапилося під час презентації Lisa в готелі «Карлайл» у січні 1983 року. Після цілого дня, заповненого різноманітними заходами для представників преси, команда Apple була здивована, коли до них увійшов неочікуваний відвідувач. Джобс послабив вузол на краватці й представив Скаллі як президента Pepsi та потенційного крупного корпоративного покупця. Поки Джон Кауч показував йому комп’ютер Lisa, Джобс утручався зі своїми коментарями, щедро пересипаючи їх улюбленими словами типу «революційний» та «неймовірний» і стверджуючи, що ця річ змінить природу людських стосунків із комп’ютерами.

Тоді вони відправилися до ресторану «Чотири сезони» — блискучий рай елегантності й могутності. Поки Джобс їв свої спеціальні веганські страви, Скаллі описував маркетингові успіхи Pepsi. Рекламна кампанія Pepsi Generation («Покоління Pepsi». — Прим, пер.), за його словами, продавала не продукт, а стиль життя й оптимістичний світогляд. «Думаю, що в компанії Apple є шанс створити Apple Generation («Покоління Apple». — Прим. пер.). Джобс з ентузіазмом погодився. Рекламна кампанія Pepsi Challenge, натомість, зосереджувалася на продукті; вона включала в себе рекламу, інформаційні приводи й піар, спрямовані на те, щоби привернути увагу людей. Здатність перетворювати презентацію нового продукту на мить всенародного захоплення, як зауважив Джобс, було саме тим, що вони з Регісом Мак-Кеною хотіли подарувати компанії Apple.

Коли чоловіки завершили свої переговори, була вже майже північ.

— Це був один із найбільш захоплюючих вечорів у моєму житті, скачав Джобс, коли Скаллі провів його назад до готелю. — Я не можу передати, як приємно мені було поспілкуватися з вами.

Коли Скаллі нарешті добрався до свого дому в Гринвічі, що в штаті Коннектикут, він не міг заснути. Співпраця з Джобсом була набагато цікавішою, ніж ведення переговорів із пляшківниками.

— Ця зустріч стимулювала мене, збурила моє давно стримуване бажання стати архітектором ідей, — казав він згодом.

Наступного ранку Рош зателефонував Скаллі.

— Не знаю, чим ви там, хлопці, займалися минулого вечора, але мушу тобі сказати, що Стів Джобс у екстазі, — повідомив він.

Так продовжувався період «залицянь» — Скаллі й надалі грав роль працівника, якого важко, але не неможливо, залучити. Якоїсь суботи в грудні Джобс полетів на схід і найняв лімузин, що відвіз його до Гринвіча. Новозбудований особняк Скаллі — із вікнами від підлоги до стелі — видався Стіву надто помпезним, але виготовлені на замовлення дубові двері, які важили близько ста сорока кілограмів, були так правильно поставлені й збалансовані, що відчинялися навстіж від одного дотику пальця, його вразили.

— Стів був так захоплений цим тому, що він, як і я, перфекціоніст, — пригадував Скаллі.

Із того почався дещо нездоровий процес: Скаллі, що страждав на зіркову хворобу, почав віднаходити в Джобсові якості, які цінував у самому собі.

Джон зазвичай їздив на «Кадиллаку», але, відчуваючи смак свого гостя, він позичив у дружини «Мерседес 450SL» із відкидним дахом, щоби завезти Джобса полюбуватися на головне управління Pepsi — володіння компанії розтяглися на 57 гектарів і були настільки ж помпезними, наскільки офіси Apple були аскетичними. Для Джобса це було унаочненням різниці між енергійною новою цифровою економікою і корпоративною системою компанії, яка ввійшла до Fortune 500 (список найкрупніших компаній США за версією часопису Fortune. — Прим. пер.). Звивиста дорога вела їх через доглянуті поля й сад зі скульптурами (у якому були, зокрема, роботи Родена, Мура, Кальдера і Джакометті) до будівлі зі скла і бетону, сконструйованої Едвардом Дарелом Стоуном. У велетенському офісі Скаллі на підлозі лежав перський килим, дев’ять вікон дивилися на три сторони світу, маленький приватний сад тішив око, а ще були таємний кабінет і власний туалет. Коли Джобс побачив корпоративний фітнес-центр, то був вражений тим, що адміністративні працівники мали власну джакузі й окрему територію від тієї, де могли перебувати звичайні робочі.

— Це якесь дивацтво, — сказав він.

Скаллі поспішив погодитися.

— Якщо на те пішло, то я був проти цього, тож я часом іду і займаюся на території звичайних працівників, — сказав він.

Їхня наступна зустріч відбулася за декілька тижнів у Купертіно, куди Скаллі заскочив по дорозі назад із конвенції пляшківників Pepsi, яка відбувалася на Гаваях. Майк Мюррей, маркетинговий директор проекту Macintosh, був відповідальним за підготовку команди до його відвідин, але не до кінця розумів, у чому суть. «У результаті Pepsi Co може купити тисячі комп’ютерів Macintosh протягом наступних років, — бурхливо висловлював свою радість Маркула у корпоративному листі до колективу, який працював над цим проектом. — За останній рік містер Скаллі та містер Джобс потоваришували. Містер Скаллі вважається одним із найкращих марке-тологів у великих лігах; враховуючи вищесказане, давайте влаштуємо йому приємне перебування у нас».

Джобс хотів, щоби Скаллі розділяв його захоплення Macintosh.

— Цей продукт для мене значить більше, ніж будь-що, що я коли-небудь робив, — сказав він. — Я хочу, щоби ви стали першою людиною з-поза компанії Apple, яка його побачить.

Він театрально вийняв прототип із вінілової коробки та влаштував презентацію. Джобс урізався в пам’ять Скаллі разом зі своїм пристроєм:

— Він здавався радше шоуменом, ніж бізнесменом. Скидалося на те, що кожен його рух — виважений, так, неначебто він репетирував його перед показом, — і все заради того, щоби перетворити цю мить на справжню подію.

Джон попросив Герцфельда й команду підготувати спеціальну заставку на екрані, щоби потішити Скаллі.

— Він дуже розумний, — казав Джобс. — Ви уявити собі не можете, наскільки він розумний.

Його пояснення, начебто Скаллі може купити багато Macintosh для Pepsi, «видавалося мені дещо підозрілим», як пригадував Герцфельд, але вони разом зі С’юзан Кейр таки розробили ту заставку: ковпачки та пляшки Pepsi танцювали по колу разом із логотипом Apple. Герцфельд був такий втішений, що почав розмахувати руками під час демонстрації заставки, але Скаллі видавався незворушним.

— Він поставив кілька запитань, але виглядало, що його не надто те все цікавить, — згадував Герцфельд.

Його ставлення до Скаллі так ніколи й не потеплішало.

— Він був жахливо фальшивим, абсолютний позер, — сказав Герцфельд згодом. — Він прикидався, наче його цікавлять технології, але насправді то було не так. Цей чувак був маркетологом — а маркетологи якраз такі: оплачувані позери.

Ключовий момент настав, коли Джобс відвідав Нью-Йорк у березні 1983 року й зумів перетворити залицяння на сліпий і засліплюючий роман.

— Я справді думаю, що ти — саме та людина, — сказав Джобс, коли вони прогулювалися Центральним парком. — Я хочу, щоби ти приїхав і працював зі мною. Я так багато можу в тебе навчитися.

Джобс, який уже мав досвід спілкування з людьми, що заміняли йому «хрещених батьків» у минулому, добре знав, як зіграти на еґо Скаллі та його внутрішніх слабинках. Це спрацювало.

— Я був вражений ним наповал, — зізнався згодом Скаллі. — Стів був однією із найрозумніших людей, які траплялися мені в житті. Ми поділяли з ним пристрасть до ідей.

Джон дуже цікавився історією мистецтва, тому він скерував до музею «Метрополітен», щоби влаштувати Джобсу невелику перевірку: чи насправді той мав бажання навчатися від інших?

— Я хотів побачити, як добре він сприйматиме навчання на тему, з якою йому не доводилося стикатися раніше, — пригадував чоловік.

Коли вони проходжали поміж грецьких і римських старожитностей, Скаллі роз’яснював відмінності між архаїчною скульптурою VI століття до Р.Х. і скульптурами доби Перикла, створеними століття по тому. Джобс, якому подобалося підбирати історичні самородки, яких він ніколи не вивчав в університеті, вбирав у себе оповіді Джона, наче губка.

— У мене виникло відчуття, що я міг би стати вчителем блискучого студента, — розповідав згодом Скаллі.

І знову ж він потішив себе думкою, що вони з Джобсом були схожими:

— У ньому я бачив дзеркальне відображення себе молодого. Я також був нетерплячим, упертим, самовпевненим, імпульсивним. Мій розум вибухав ідеями, часто затьмарюючи все навколо. Я також був нетолерантним щодо тих людей, які не могли жити відповідно до моїх вимог.

Протягом їхньої довгої прогулянки Скаллі зізнався, що у відпустці поїхав на Лівий берег до Парижа, щоби помалювати в своєму етюднику; якби він не обрав бізнес, то став би художником. Джобс відповів, що якби не працював із комп’ютерами, то, ймовірно, став би поетом у Парижі. Вони йшли по Бродвею до Colony Records, яка розташувалася на Сорок дев’ятій вулиці, де Джобс показав Скаллі музику, яка йому подобалася, — серед улюблених виконавців Стіва були Боб Ділан, Джоан Баез, Елла Фітцджеральд і джазові виконавці, які записувалися на студії Windham Hill. Тоді вони пройшли весь шлях назад до Сан-Ремо, розташованого між Західною лінією Центрального парку і Сімдесят четвертою вулицею, де Джобс планував купити собі двоповерхову квартиру в пентхаузі вежі.

Остаточне рішення було ухвалене на одній із терас пентхауза — Скаллі притиснувся до стіни, оскільки боявся висоти. Спершу вони обговорили платню.

— Я сказав йому, що моя зарплата має складати один мільйон доларів, також я маю отримати бонус у ще мільйон доларів за підписання контракту, — розповів Скаллі.

Джобс відповів, що це можливо.

— Навіть якщо я буду змушений заплатити ці гроші з власної кишені, — сказав він. — Нам доведеться розв’язати ці проблеми, тому що ти — найкраща людина з тих, що я будь-коли зустрічав. Я знаю, що ти ідеально підходиш для Apple, a Apple заслуговує найкращого.

Стів також додав, що ніколи раніше не працював на людину, яку би насправді так поважав, але він знав, що Скаллі був тим, хто міг його навчити найбільше. Джобс дивився на нього не кліпаючи.

Скаллі висловив своє останнє заперечення — символічну пропозицію, що, можливо, вони просто мають залишитися друзями, а він зможе допомогти Джобсові порадою збоку.

— Хоч коли ти приїдеш до Нью-Йорка, я із задоволенням проведу час із тобою.

Згодом він пригадував той кульмінаційний момент:

— Стів рвучко опустив голову й незворушно дивився собі на ноги. Після важкої, неприємної паузи він кинув мені виклик, який переслідував мене наступні дні: «Ти хочеш провести решту свого життя, продаючи підсолоджену воду, чи хочеш отримати шанс змінити світ?».

Скаллі почувався так, неначе його хтось ударив «під дих». У нього не було іншого виходу — він мусив мовчки погодитися.

— У Джобса була моторошна здібність завжди отримувати те, чого він хотів, вимірювати людину й точно знати, що потрібно сказати, щоб її досягнути, — розповідав Скаллі. — Вперше за чотири місяці я усвідомив, що не можу сказати «ні».

Зимове сонце починало хилитися до заходу. Чоловіки покинули квартиру й пішли повз парк до готелю «Карлайл».

Скаллі приїхав до Каліфорнії саме вчасно, щоби потрапити на зустріч для менеджерів компанії Apple, яка відбувалася в травні 1983 року в Паджеро-Дюнзі. Навіть попри те, що Джон залишив усі свої темні костюми, крім одного, в Гринвічі, йому було важко освоїтися в такій буденній атмосфері. Спереду кімнати Джобс сидів на підлозі у позі лотоса й бездумно бавився великими пальцями своїх ніг. Скаллі намагався згуртувати всіх навколо порядку денного; хотів обговорити, як відрізняти їхні витвори — Apple II, Apple III, Lisa, Macintosh — і що було би краще: організувати компанію навколо певних ліній продукції, навколо ринків збуту чи навколо виконуваних функцій. Але дискусія перетворилася на загальне, неконтрольоване обговорення довільних ідей, скарг і суперечок.

В якийсь момент Джобс почав критикувати колектив, що працював над проектом Lisa, за випуск продукту, котрий не користується попитом.

— Що ж, — відстрілився хтось, — ви ще ж не випустили свій Macintosh! Може, варто почекати, допоки ваш витвір вийде в люди, і лише тоді починати критикувати?

Скаллі був ошелешений. У Pepsi ніхто би не насмілився сказати таке директорові.

— І тут вони всі почали цькувати Стіва.

Це нагадало Джону бородатий жарт, який він почув від одного рекламника Apple: «Яка відмінність між Apple і скаутами? У скаутів є дорослі наглядачі».

Коли суперечка була саме в розпалі, слабкий землетрус почав трусити кімнату.

— Всі на пляж! — вигукнув хтось.

Усі побігли через двері до води. Тоді хтось інший вигукнув, що землетрус спричинив велику хвилю, тож усі розвернулися й побігли в іншому напрямку.

«Нерішучість, суперечливі поради, привид стихійного лиха — все це стало лише передвісником того, що мало прийти», — писав Скаллі згодом.

Якось у суботу вранці Джобс запросив Скаллі та його дружину, Лізі, до себе на сніданок. На той час він жив у красивому, але нічим не примітному будинку в стилі епохи Тюдорів разом зі своєю дівчиною, Барбарою Ясінскі, розумною та замкнутою красунею, яка працювала на Регіса Мак-Кену. Лізі принесла пательню й зробила овочеві омлети. (На той час Джобс уже відійшов від своєї суворої веганської дієти.)

— Мені незручно, що я не маю достатньо меблів, — вибачився Джобс. — Я просто ще не дійшов до того.

Це була одна з властивих йому примх: строгі стандарти щодо майстерності, поєднані зі спартанською жилкою, не дозволяли йому купити меблі, до яких в нього не спалахувало справжнє почуття. У нього була лампа фірми Tiffany, старовинний стіл у їдальні та відеопрогравач для лазерних дисків, підключений до телевізора Sony Trinitron, проте замість диванів і стільців на підлозі були розкидані поролонові подушки. Скаллі посміхнувся й помилково подумав, що це було схожим на його власне «консервативне й спартанське життя в захаращеній квартирці в Нью-Йорку» на зорі його кар’єри.

Джобс поділився зі Скаллі думкою, що він умре молодим, тож йому потрібно швидко досягнути багатьох речей і залишити свій слід в історії Силіконової Долини.

— Всім нам даний короткий час на цій землі, — сказав він Джону та його дружині, коли вони сиділи за столом того ранку. — Ймовірно, що в нас є лише одна можливість зробити декілька справді величних речей — і зробити їх добре. Жоден із нас не знає, скільки житиме тут, і я теж не знаю, але відчуваю, що мені потрібно звершити багато з цього, поки я ще молодий.

Джобс і Скаллі балакали з десяток разів на день у перші місяці їхніх стосунків.

— Ми зі Стівом стали близькими друзями, практично постійними компаньйонами, — казав Скаллі. — Ми зазвичай висловлювалися незавершеними реченнями та фразами.

Джобс лестив Скаллі. Коли він забігав, щоби дещо обговорити, то зазвичай казав щось на кшталт: «Ти єдина людина, яка зрозуміє це». Вони постійно повторювали одне одному — справді, так часто, що слід було вже починати хвилюватися, — наскільки тішилися вони з того, що могли бути одне з одним і працювати в команді. При кожній нагоді Скаллі знаходив риси, які були спільні для них із Джобсом, і звертав на них увагу:

Це був самообман — і пряма дорога до катастрофи. Джобс рано почав це відчувати.

— Ми по-різному дивилися на світ, по-різному сприймали людей, у нас були різні цінності, — пригадував він. — Я почав усвідомлювати це через декілька місяців після того, як він приїхав. Він не міг швидко збагнути багатьох речей, а люди, яких він хотів підвищити в посаді, були, як правило, мужлаями.

Проте Джобс знав, що він може маніпулювати Скаллі, підтримуючи його віру в їхню надзвичайну подібність. І чим більше він маніпулював Скаллі, тим більше починав його зневажати. Розсудливі спостерігачі із колективу проекту Macintosh — як от Джоана Гофман — скоро усвідомили, що відбувається, і знали, що це додасть розриву вибуховості.

— Стів давав можливість Скаллі відчути себе винятковим, — розповіла вона. — Скаллі ще ніколи не почувався таким. Скаллі втратив голову, тому що Стів приписував йому цілий букет рис, яких у того навіть не було. Коли те, що Скаллі не відповідав цьому портретові, стало очевидним, Стівовий ефект викривлення реальності створив вибухонебезпечну ситуацію.

Пристрасть почала охолоджуватися з боку Скаллі так само. Однією з його слабкостей при намаганні керувати компанією, яка не працювала злагоджено, було бажання догоджати іншим людям, — і то була одна з багатьох рис, яких не мав Джобс. Скаллі був увічливою людиною; через це сахався Джобсової брутальності щодо їхніх колег.

— Ми приходили до будинку, в якому працювала команда Macintosh, об одинадцятій вечора, — згадував він, — і хтось приносив йому код, щоби показати. Інколи він навіть не дивився на той код. Він просто брав його і жбурляв ним назад у тих людей. Я запитував: «Як ти міг відхилити його, не перевіривши?». А він відповідав: «Я знаю, що вони можуть зробити краще».

Скаллі намагався повчати його: «Ти маєш навчитися тримати дещо в собі», — казав він йому. Джобс погоджувався, але просіювати емоції через сито було не в його характері.

Джон почав уважати, що непостійність Стіва та його неперед-бачуване ставлення до людей були закорінені в його психології та, ймовірно, відображали легку біполярність. У нього були серйозні перепади настрою, інколи він був у екстазі, а в інші моменти впадав у депресію. Час від часу він зненацька вдавався до брутальних тирад, і Скаллі заспокоював його.

— Двадцять хвилин по тому мені хтось телефонував і просив прийти, бо Стів знову здавав позиції, — розповідав він.

Перша їхня суттєва суперечка стосувалася ціни на Macintosh. Він задумувався як комп’ютер вартістю в тисячу доларів, але зміни, які вносив до проекту Джобс, підвищили ціну наскільки, що компанія вже планувала продавати його за 1995 доларів. Проте, коли Джобс разом зі Скаллі почали думати над серйозними розкруткою й маркетинговим проштовхуванням продукту, Скаллі вирішив, що потрібно збільшити ціну ще на п’ятсот доларів. Він уважав, що витрати на маркетинг належали до тієї ж категорії, що всі решта витрат на виробництво, й мали бути враховані в ціні. Джобс виступав радикально проти.

— Це зруйнує всі наші принципи, — сказав він. — Я хочу, щоби це стало революцією, а не спробою вичавити прибуток.

Скаллі сказав, що в нього був простий вибір: ціна в 1995 доларів або маркетинговий бюджет для активного просування, але ніяк не одне й інше.

— Вам це не сподобається, — сказав Джобс Герцфельду й іншим інженерам, — але Скаллі наполягає, щоби ми підняли ціну на Macintosh до 2496 замість 1995 доларів.

Інженери справді були нажахані. Герцфельд наголосив, що вони розробляли Macintosh для таких людей, як вони самі, тож завищення ціни стало би «зрадою» того, за що вони боролися. Джобс пообіцяв їм: «Не хвилюйтеся, я не дозволю йому впровадити це!». Та Скаллі зрештою переміг. Навіть двадцять п’ять років по тому Джобс спалахував, коли пригадував те рішення:

— То — головна причина, чому продажі Macintosh сповільнилися, a Microsoft зайняв домінуючу нішу на ринку.

Таке розв’язання дало Стіву відчуття, що він утрачає контроль над своїм продуктом і компанією, а це було небезпечно — неначе показувати тигрові, що його загнали в кут.